Дівчина з
ковельського села вийшла заміж за бізнесмена з Іраку, який на 40 років за неї
старший!
Мабуть, на весь Ковельський район
Світлана єдина, хто носить прізвище Абд. І мабуть, нема більше такої дитини, як
8-місячна Марта, котра по батькові Хасанівна. А все тому, що волинянка причарувала
іракця Хасана Абда, вийшла за нього заміж і подарувала донечку. Скажете,
поталанило? Можливо. Але початком цієї історії стали пророкування хіроманта,
який майбутнє визначав за лініями руки.
– На
сеанс до хіроманта я пішла у Києві, де працювала в ресторані арабської кухні, –
пригадує Світлана події кількарічної давнини. – Перед тим іще була робота в
ресторані Ковеля, ще раніше – навчання в Луцьку на кухаря. Проте мені завжди хотілося
досягнути чогось більшого. Як-то кажуть – вибитися в люди. От і пішла я до
ворожбита. Він подивився на мої долоні і сказав: «Дуже скоро доля закине тебе
на чужину. Можливо, це буде якась екзотична країна. Там тебе чекає твоя доля.
Замужем будеш двічі. І матимеш двох дітей»… Я послухала, повсміхалася. Та
великого значення словам ворожбита не надала.
А дарма,
бо через рік роботи у столиці Світлану запросили в закордонний ресторан арабської
кухні. Лишалося тільки вибрати, в який саме – у Таїланді чи Лівані.
– Коли
Свєта мені цю новину сказала, я ледь не впала: «Не пущу! – кажу. – Досить того,
що з Ковеля в Київ поїхала!», – пригадує пережите мама Лілія Романівна.
Проте
донька не звикла відступати. «Що б Ви не казали, я все одно поїду!» – була
відповідь Світлани. І скільки мати не лякала закордонним рабством, скільки не
благала дати спокійно старість зустріти, Світлана її не послухала. Коли мама не
допомогла із 4 тис. грн на авіаквиток, дівчина позичила гроші у знайомих та
разом із подругою спакувала речі для далекої мандрівки. А позаяк Ліван був
ближчий до дому, ніж Таїланд, то саме туди й пролягла дорога.
– До
того я ніколи не була навіть у близькому зарубіжжі. Тож можете уявити, як було
страшно опинитися в арабській країні, де інша віра, ментальність, де я без
знання англійської не могла запитати елементарного, – зізнається оповідачка.
Але
щойно дівчина зійшла із трапа літака, їх зустріли представники ресторану,
завезли, показали місце роботи і проживання, з українками підписали контракт на
три місяці: мовляв, сподобається в Лівані – угоду продовжимо, а ні – повернетеся
додому. Світлані запропонували роботу помічника кухаря та зарплату у 800 дол.
– Там
усе було нове, незвичайне. Подобалися природа, місто, з усіх сторін оточене
морем, усміхнені люди. Слов’янські дівчата користуються в арабів великою
популярністю. Але самі дівчата можуть бути спокійні. Бо варто незнайомцю
підійти до чужої жінки, тут же з’являвся поліцейський і просив залишити у
спокої. Натомість від жінок просили єдиного: повністю ховати тіло в одяг.
Робота,
каже Світлана, була не тяжка: виконувати підсобну роботу, якийсь салат нарізати
чи страву прикрасити. Після шести місяців роботи в Лівані у дівчині закінчилася
віза, тому волинянка приїхала до рідних, півроку пробула в Україні, а виробивши
документи, знову поїхала в Ліван. Думала, ще грошей підзаробити, а вийшло –
свого судженого знайти.
– Коли я
вдруге влаштувалася в заклад арабської кухні, знання англійської дозволили
працювати офіціантом. Тож я радо згодилася. По-перше, цікавіше (двоповерховий
ресторан уміщав до двох тисяч відвідувачів). По-друге, вища зарплата й чайові,
– зізнається оповідачка. – І ось одного вечора, коли я обслуговувала делегацію
з Іраку, власник ресторану мене покликав та каже: «Ти дуже сподобалася моєму
давньому другові Хасану. Чи можна йому з тобою познайомитися?». Я навіть не
знала, що відповісти: така поважна людина, з його статками, здавалося б, можна кого
хоч підкупити, а він дозволу запитує. Словом, я згодилася. Ми обмінялися
номерами. І з того часу почали зустрічатися.
За
місяць знайомства поважний бізнесмен показав Світлані найцікавіші історичні
місця Лівану, розповів про себе. Відверто сказав, що має дорослого сина, розлучений
із дружиною. А ще зізнався, що до безтями закоханий.
На
підтвердження своїх почуттів чоловік сказав: «У нас, в Іраку, не прийнято, аби
жінка займалася тяжкою працею. Забезпечувати її – це обов’язок чоловіка. Тож я
б хотів, аби ти кинула роботу в ресторані та поверталася додому. Все решта – це
вже мій клопіт».
Мабуть,
саме тоді Світлана зрозуміла: молодий чоловік – це добре, але й різниця у 40
років має свої переваги. Поруч із 64-річним Хасаном Світлана почувалася
захищеною, потрібною, коханою. А що треба жінці для щастя?..
Коли
дівчина повернулася на Волинь, її з Хасаном розділяли тисячі кілометрів. Але зв’язок
слов’янки та араба став іще тіснішим. І невдовзі чоловік сказав: разом із сином
він їде у Грузію, де хоче відкрити ресторан, тож квиток до Тбілісі замовив і коханій.
– Прийшла
тоді Свєта до мене й каже: так і так, мамо, що робити? – долучається до розмови
Лілія Романівна. – Я звісно, прийняла те запрошення без великої радості. Проте
й відмовляти не стала. Думаю, як зараз не вийде заміж і потім доля не
складеться, то все життя мене картатиме. «Доню, – кажу, – ти молода, тобі ще
танців захочеться, розваг із ровесниками. А він – чоловік поважний. Чи знайдете
спільну мову? Чи вдасться вам дітей на ноги
поставити?». А Свєта: «Я теж довго думала. І все-таки вирішила: краще вийти за
старшого, але доброго, ніж за молодого алкаша, який тільки по барах шлятиметься
й жінку лупцюватиме».
А що
Хасан справді добрий, мама досі не надивується. Коли донька переїхала жити до
Тбілісі, Лілія Романівна постійно виходила на зв’язок через скайп. Так-от
зранку подзвонить – Хасан уже встав, Свєті каву готує і з майбутньою тещею
говорить тихенько, щоб кохану не розбудити.
– Але
через рік роботи бізнес у Тбілісі не пішов. Хасан із сином вирішив повертатися.
Мені теж сказав їхати додому, бо в Іраку війна. А я на той час була на… сьомому
місяці вагітності… – при цих словах жінка сором’язливо опускає очі.
Хвилювань
і сліз тоді було – словами не передати. Через дипломатичні заборони Хасан не
міг переїхати в Україну. Тож аби хоч якось заспокоїти кохану, вони
зареєстрували у Тбілісі шлюб і розлетілися у протилежні напрямки.
Що таке
приїхати вагітною без чоловіка, ви здогадуєтеся. Добре, хоч батьки підтримували
Світлану. Та й Хасан для коханої не скупився: дарував дорогі речі, висилав
гроші, щодня спілкувався через Інтернет.
– Це
настільки щедра людина, що я таких не бачила, – підтверджує теща Ліля. – Тільки
його стараннями ми побудували нову хату. Все, що всередині – меблі, техніка,
ванна й туалет – теж за його гроші. Коли Хасанові сказали, що Свєтин менший
брат женитися має, то зять відповів: «Найдорожчий ресторан у Ковелі замовляйте
– витрати беру на себе».
А коли Світлана
врешті подарувала чоловікові доньку, щасливий тато правдами й неправдами добився
візи в Україну. Спочатку – на 30 днів. А потім, у зв’язку з народженням дитини,
продовжив ще на 15 діб.
– Йому
тут дуже незвично було, – сміються жінки, пригадуючи, як власник мережі
ресторанів і магазинів побутової техніки опинився в Поворську Ковельського
р-ну. І йдеться не лише за відмінності харчування, ментальності, манери
одягатися. Можемо уявити вираз обличчя іноземця, коли він уперше зайшов у сільський
вуличний туалет.
– Але
Хасан – молодець! – хвалить Лілія Романівна зятя. – Вів себе по-простому. Їсти
сам готував. За продуктами із ним їздили в супермаркети Ковеля. Дуже мене
шкодував, що тяжко працюю. Просив, аби продавала корову та коня. І сказав, що найме
мені домогосподарку, аби вона в хаті прибирала. Я благала, аби цього не робив,
бо ж мене в селі на сміх піднімуть. Та й на тому зійшлися.
Побачивши,
в яких умовах живе Світлана і маленька донечка, Хасан іще більше став
допомагати родині. Бо, каже, хто-хто, а дружина із дитиною не повинні ні в чому
нуждатися. Позаяк Світлана боїться їхати з маленькою донькою у воюючий Ірак, то
чоловік планує їм купити квартиру в Києві. А як відкриє власний бізнес у
Японії, зможе знову приїхати на Волинь провідати найрідніших людей.
У
рідному селі на Ковельщині Світлана єдина, яка вийшла заміж за іноземця. Хоча,
каже, ніколи про таке й не мріяла. І лише лінії руки знали про все наперед.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.