З
війни дід Данилюк носить осколок у серці!
Юному
солдату Червоної армії Павлові Данилюку ще 1944-го лікарі сказали: врятувався
він дивом, але довго з осколком у самісінькому серці не проживе. Нині Павлові
Омеляновичу вже 91-й!
«Инородное
тело в стенке правого желудочка после слепого проникающего ранения в грудную
полость», – написано в довідці 1945 р., яку дід досі береже, мов реліквію…
Діда
Павла в його рідному Коршеві Луцького р-ну ми застали за ретельним вивченням
четвергової преси. Гучно ввімкнений радіоприймач. Стіл – весь у газетах.
Окуляри в руках. Один із найстаріших мешканців Коршева – в курсі всіх
політичних подій у країні. «Ото як прийшли в 39-му наші «визволителі», то й
досі «визволяють». Чуєте?» – показує із сарказмом на радіо. Каже, має право так
говорити і може робити висновки хоча б тому, що пройшов у всій час і через
війну, і через підозри енкаведистів, і через колгоспи… А в стінці правого
шлуночка свого серця зберіг осколок, аби увесь вік жити «за міліметр від смерті».
На
фронт Павла Данилюка призвали із с. Вікторяни Луцького р-ну в 43-му. На ту пору
йому було 20. Нежонатий. Запальний. Переломним моментом «служіння отечеству»
став 44-й. Десь на теренах Польщі (нині Павло Омельянович і не пригадує
достеменно – де саме) впав у бою:
«Скільки
лежав, не знаю… Фронт уже пішов уперед, а я, всипаний осколками, ворухнутися не
міг. Аж раптом почув польську мову. Почав просити помочі. Польською… Дві такі
тоненькі сестрички помітили, спинилися, кажуть: «То польські жовніж». Взяли за
полу шинелі та потягнули в бліндаж. Там – дали свою подушку під голову. Крім
мене, у тому рові ще 6 поранених було, 7-го згодом привезли. Я був весь у
крові, але санітари перев’язали, а надвечір сказали, що будуть доправляти в
санбат», – згадує дід.
Тільки
солдата Данилюка на воза вклали, щоб транспортувати, як – у небі засвистіли
німецькі снаряди. Народ – навсібіч, а він… Він так і зостався на возі слухати
смертоносний свист. Другого дня поранених таки взялися везти в санбат (правда,
із 7-ми зосталося тільки троє). Потім був фронтовий госпіталь у «панській
хаті». Данилюка навіть на лежанку ніхто не клав. Так, на підлозі, конав. Ніхто
не надіявся, що житиме. Вижив. Наступного дня після прибуття у госпіталь повели
солдата на рентген. Треба сказати, що осколками парубка з Вікторян зрешетило
добряче: дещиці снаряду виявили у лівій руці, лівій лопатці, лівому плечі, в
нозі… А на рентген-знімку побачили неймовірне: у стінці правого шлуночка серця
«завмерло» «инородное тело».
«Лікарі
тоді мені казали, що такого ще не бачили», – переповідає Павло Омелянович.
Згодом пораненого відправлятимуть то в один госпіталь, то в інший, а зрештою –
у Білокам’яну. Лікарняною установою госпіталь можна було назвати умовно. В їдальні
– 100 тарілок на 300 чоловік. Що ще казати? Їли по черзі. А до їдальні,
наприклад, треба було добиратися через вулицю при 35-градусному морозі й без
шапки.
«Вона
то в мене була. Але тільки-но вийшов з поїзда, як хтось «хап!». Я лап-лап по
голові, а там уже пілотка. Це називалося у нас «купити шапку». Ті салаги, які
щойно прибули в госпіталь, звідки мали знати про те, що треба шапки берегти?
Тому більш досвідчені солдати рятувалися від холоду таким чином. Наступного
року і я собі так само «шапку купив», – зізнається щиро.
Згодом
із Москви Павла Данилюка евакуювали в Калінінградську область. Уже звідти в
1945-му й комісували. У довідці, виданій того ж року і підписаній червоним
олівцем майором Гурвінкілем, «синім по жовтому», читаємо: Данилюк Павло Омельянович
«тяжело ранен» … «в бою при защите СССР» і, мовляв, «негодный к военной службе».
І діагноз: «инородное тело в стенке правого желудочка сердца после слепого
проникающего ранения в грудную полость»… Із цим папірцем волинянин у повернувся
у Вікторяни, а згодом одружився і пішов жити до батьків дружини в Коршів.
Удома
– війна тривала. «Одну ніч стрибки трясуть тебе, другу партизани хочуть їсти.
Мусиш дати, а взнають – посадять», – каже Павло Омелянович.
Молодшого
брата Степана від «стрибків» мусив рятувати, віддавши в Луцьк на роботу до
єврея у швейну майстерню. А на сестру теж чатувала доля: «Було в селі таких два
хлопці, які вельми не хотіли в стрибки йти й вирили нору в полі, щоб ховатися.
А її НКВД звинуватило, що вона їх прикриває. Три неділі в НКВД в Луцьку
провела. Мала такі довгі коси, а вернулася… без волосся. Вирвали. Та, видно,
пообіцяла з ними сотруднічати. Хоч вдома і не признавалася. Бо і вночі
приходили потім питали нашу Ніну. А вона після того зібралася раптом, заявила
рідним, що її вербують на роботу в Сталіно (Донецьк) і поїхала туди. Там і
зосталася…»
Довгий
час під пильною увагою дільничного та місцевих органів НКВД був і сам Павло
Данилюк. По війні чоловік «вкусив колгоспного щастя». Знає, як це – весь рік
працювати, а потім ще й винним зостатися. Досі душа болить від того, як
хазяйнували новоспечені «комуністи-колгоспники». Назвозять, мовляв, люди свого
збіжжя у кагат. І стоїть той під дощем і снігом. Зверху проросте, знизу – як
шуба, а тоді молотять – зерно на всі боки летить. Або – худоба… Нині перед очима
у Пала Омеляновича, зізнається, стоїть картина: корови у стайні підвішені на
шлеях, щоб не падали… Пізніше Павло Данилюк не один десяток літ трудитиметься
завфермою у місцевому господарстві. Тепер же – заслужено відпочиває.
«Коли
осколок виявили в серці, то наказували жити весь вік легко, не трудитися. Бо
інакше – вмру. Але, бачте, було всякого, а живий!» – мовить солдат. За це
щонеділі колишній боєць, поранений «в бою при защите СССР», дякує Богові у
скромній хатині, що слугує частині коршівських прихожан за церкву. «Я тільки в
ту церкву ходжу, де можна співати «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», –
додає наостанок.
Олена
ЛІВІЦЬКА.
На
фото автора: Павло Данилюк; довідка 1945-го, що засвідчує поранення, а заодно
доводить: у серці колишнього бійця Червоної армії – досі шматок війни.
Від
редакції. Колишній солдат Павло Данилюк не має родинних зв’язків із багатьма
відомішими Данилюками. Ні з головним редактором нашої газети Володимиром
Данилюком. Ні з колишнім заступником начальника ДАІ області Василем Данилюком,
який знешкоджував на Волині озброєних терористів із Німеччини. Ні з активістом
Євромайдану Олександром Данилюком, який емігрував у Лондон… Але в цьому й
полягає найбільша цілісність для суспільства простого селянина і мужнього
солдата Павла Данилюка. Таких – мільйони!