До
70-річчя депортації українців зі своїх етнічних земель у Польщі.
Візитівкою
автора цієї публікації Євген Філіпчука може бути видана ним у 2013 р. книжка
«Забужани», з якою він завітав у редакцію, маючи на меті нагадати землякам про
названу у посвяті трагічну подію в історії Холмщини і Волині.
Волинь
моя і Холмщина,
Ви – наче
в птаха два крила.
Волинь
моя і Холмщина,
Одна вас
мати повила.
«Kresy
wschodnie» albo «західні терени»
Oba
brzegi jednej rzeki nazywamy,
Nie zaleїy z jakiej ziemi pogl№d
mamy.
Tam za rzek№ zawsze їyj№ zabuїany.
Ось так
образно і коротко розповів Євген Олександрович про суть подій та їхніх головних
героїв, адже 9 вересня виповнилося 70 років від початку примусової евакуації
українців та поляків із прадідівських земель, яку придумала та здійснила
злочинна кремлівська влада.
«У
відродженій після Першої світової війни Польській державі (Польща Пілсудського,
ІІ Республіка) загалом налічувалося біля 5 млн українців (включно з населенням
Східних Кресів). Вони становили 16% усіх громадян держави. «Кресами» поляки
називали Малопольське (Галичина) і Волинське воєводства (крім Волинської, туди
входили Рівненська та частина Тернопільської областей).
Від самого
початку свого існування Польща Юзефа Пілсудські взяла напрямок на розбудову
моноетнічної держави («Польска для полякув»). Вибрана владою для вирішення
проблеми українців політика асиміляції (ополячення) не дала бажаних
результатів. Більшість українців, у вороже налаштованому польському владному
середовищі, як могли відстоювали свою національну ідентичність.
У
вересні 1939 р. ІІ Речі Посполитої не стало. Її поділили поміж собою Гітлер і
Сталін. Розпочалася Друга світова війна.
Після
нападу Німеччини на СССР у червні 1941 р. на тлі подій великої війни на теренах спільного вікового
проживання обох народів у Надсянні та Побужжі розпочалися ще дві війни. З
одного боку, амбітний дружний польський загал під керівництвом свого
Лондонського емігрантського уряду Міколайчика, створивши добре озброєну
підпільну Армію Крайову (АК) чисельністю близько 35 тис. вояків, упродовж
1942-1945 рр. повів активну національно-визвольну боротьбу за відродження
Польської Республіки, але обов’язково – у довоєнних межах (східний кордон по р.
Збруч).
У свою
чергу українці, які до цього часу упродовж тисячоліття так і не спромоглися на
створення централізованої української держави, зробили уже другу в ХХ ст.
спробу вибудувати свою незалежну Україну. Спочатку стихійно, згодом під керівництвом
ОУН, створивши УПА (у різні часи – близько 25 тис. повстанців) розпочали
збройну боротьбу за розбудову Української держави, не залежної і від СССР, і
від польського панування. Територіально боротьба розгорнулася на тих же
теренах, на які претендували поляки.
Протиборство
між українцями і поляками, уміло провоковане німецькою окупаційною владою і
«підігріте» втручанням червоних партизанів, призвело до громадянської війни з
національним підґрунтям.
Значна
частина шовіністично налаштованого польського населення разом із вояками АК
почали палити села і вбивати українців за те, що вони не хотіли ставати
поляками та згодом покидати свої землі і виїжджати з теренів, що залишилися під
Польщею.
У той же
час УПА старалася брати під охорону українські села на польській території. А
на Волині та Галичині нищила польських осадників-колоністів, щоби спонукати їх
залишати власні землі, на яких передбачалося розбудовувати українську державу.
Було б некоректним замовчувати і ці факти.
З обох
сторін, крім вояків, гинули старші люди, жінки та діти. Тепер обидві сторони
визнають, що у цьому братовбивчому протистоянні з кожної сторони загинули десь
по 50-60 тис. мирних селян.
Після
приходу «визволителів» зі Сходу і остаточного встановлення кордону між ПНР та УРСР
по р. Західний Буг склалася ситуація, що у Польщі залишилося біля 700 тис.
українців, які компактно проживали на прикордонних теренах та становили етнічну
більшість. А в Західній Україні продовжували господарювати близько мільйона
поляків.
Уряди держав-переможців
у Другій світовій війні і прокомуністична, насаджувана з Москви польська влада
розуміли, що з цим потрібно було щось робити. Інакше міжнаціональне криваве
протистояння обіцяло затягнутися на довгі роки. І рішення прийняли в Москві, а
союзники по коаліції не заперечували.
9
вересня 1944 р. між урядом УРСР (читай СССР) і Польським Комітетом
Національного Визволення, спішно створеним теж у Москві, була підписана угода
про евакуацію українського населення з Польщі до УРСР та поляків із території
України до Польщі.
І
сталося. Упродовж 1944-1946 рр. із Польщі поспіхом було переселено 482880 осіб
(122622 родини). Одночасно СССР покинули майже 800 тис. поляків. Відбувся
насильницький обмін населенням на територіях одвічного спільного проживання, де
кожен із тих двох народів у майбутньому бачив свою національну державу. Нас, що
називається, «розвели» (розвезли) по різних берегах р. Західний Буг.
Зрозуміло,
що думку людей обох національностей ніхто не враховував. Камуфляж
добровільності слабо прикривав примусовий характер акції. Ні одні, ні другі
переселенці не хотіли покидати доробок усього свого життя, одвічні
прабатьківські землі та виїжджати у невідоме. У результаті переселення сотень
тисяч людей кожна зі сторін понесла важкі матеріальні втрати.
Але якщо
польська влада повністю компенсувала збитки своїм забужанам, зокрема надала
адекватні покинутим земельні наділи, то ми, українці, під час виселення
втратили все, хоча одержали деякі відшкодування за залишену сільгосппродукцію
та будівлі. Обіцяних ділянок землі, рівнозначних втраченим, ні тодішня
колгоспна, ні тепер незалежна ненька Україна не компенсувала. Нас пограбували і
ошукали не поляки, а наші «рідні» москвофіли!
Минуло
70 років. Кожен із наших уже покійних дідів і батьків мав великі жалі до того,
що з ними сталося. Дещо пам’ятаємо і ми, їхні вже 80-річні діти, але і нас
залишається все менше. Спитаємо себе: чи надто шкодують за втраченим,
ностальгують за нашою малою Батьківщиною їхні онуки (наші 50-річні діти), а тим
паче, 20-30-річні правнуки? Запитання виглядає риторичним. В Україні
переселенці з-за Бугу майже відцуралися від свого коріння, тоді як «кресов’яки»
– це одне з найпотужніших та найвпливовіших громадських формувань Польщі!
Та варто
пошукати відповіді на інші запитання. Чи справдилися наші сподівання на притаманну
нам релігійну віру в те, що все йде на краще? Що ж ми одержали у спадок від
наших знедолених та обкрадених пращурів? Якщо заглянути у глибину віків і
порівняти, то, виявляється, змінилося дуже багато.
Завершилася
тисячолітня експансія польських «крулів» та їхніх послідовників на Схід, яка
була офіційною політикою впродовж століть. Польська історична думка нарешті
поступово звикає до визнання розмежування між нашими країнами справедливим.
Нового переорювання меж між нами, сусідами, не передбачається.
З іншого
боку, в середині ХХ ст. обірвалася багатовікова історія Холмського люду.
Найзахідніша гілка українського етносу прилучилася до своєї матірної держави і
зайняла там своє достойне місце у складі єдиного українського народу.
І ось
перший найважливіший здобуток. Уперше в історії маємо найтриваліший 70-річний
період мирного розвитку без воєнних конфліктів на Побужжі. Наш західний кордон
став зразком стабільності. Тепер саме тут ми маємо надійного сусіда, який
першим підставив плече у наших стремліннях до євроінтеграції і повалення
злочинного режиму Януковича. Надаючи Україні щиру братерську підтримку, поляки
не тільки вибудовують добросусідські відносини, а (не в останню чергу) дбають
про віддалення від своїх кордонів імперських амбіцій кремлівської хунти.
Ще один
безцінний спадок від наших багатостраждальних батьків – збереження ними
православної віри. Адже було так просто прислухатися до сусідів-поляків, які
пропонували залишатися в їхній країні за умови: «Ідзь до косцьолу, не
зачепіми». Не йшли, захищали свої церкви, а згодом, втрачаючи все своє добро, пішли у вигнання, але не захотіли
ставати поляками-католиками.
Разом із
тим переселенцям удалося врятувати і зберегти найдавнішу святиню всього
християнського світу – Чудотворну Холмську ікону Божої Матері. У 1945 р. Холмська
Богородиця розділила невтішну долю українців і опинилася на Волині, де
найбільше осіло примусово переселених (понад 82 тис.). Нині колишні православні
українці Холмщини та їхні нащадки усім миром взялися за спорудження в Луцьку собору
Холмської ікони Божої Матері з музеєм – місця вічного молитовного поклоніння
святині (пр. Волі, навпроти школи-гімназії №4). Там 2009-го споруджено й
облаштовано діючу, наразі дерев’яну церкву.
А хіба
можна не згадати про ще один позитив, що чекав забужанів на Волині? Майже
суцільна неписьменність дорослих або 2-3 класи початкової освіти – ось найвищий
здобуток сільського українського населення Польщі (селяни становили понад 90%
переселених). Очевидним надбанням для їхніх дітей в Україні став доступ до
обов’язкового десятирічного шкільного навчання. І переселенці цією обставиною
негайно скористалися. Наші батьки освіту дітей завжди ставили на перше місце
серед інших пріоритетів.
Сьогодні,
через десятиріччя, можна навести безліч фактів, що колишні діти Холмщини виявилися
здібними учнями. Для прикладу, тільки з нашого кутка (гміна Циців, колишні
українські споріднені села Людвинів, Ставок, Сичин) з однієї великої родини
мого прадіда Пилипчука Павла Степановича (мав 7 синів і 2 доньки), з числа народжених
у Польщі Волинь одержала – трьох учасників бойових дій (один загинув під Берліном);
трьох директорів луцьких заводів; двох кандидатів наук; трьох заслужених
медичних працівників; двох відомих істориків; народного артиста України.
А хто
порахує інших достойників серед його нащадків, яких тепер у четвертому-п’ятому
поколіннях понад 100 осіб і абсолютна більшість із них – із вищою освітою?!
Ще
приклад. Десь у 70-ті роки минулого століття на бюро обкому КПСС було зроблено
аналіз і обговорювалося питання про надто велику кількість (близько 80%) членів
партійно-господарського активу Волині з числа переселенців із Польщі (забили
тривогу!).
Отже,
без сумніву, ноосфера України збагатилася достойним вкладом її гнаних
дітей-холмщаків, підляшан, бойків, лемків.
Так
розпорядилася історія, а вона, як відомо, завжди все розставляє на краще.
Можна
по-різному оцінювати втрати і здобутки у багатостраждальній долі найзахіднішої
гілки українського етносу, але досить…
Якщо
когось зацікавить ця тема, то більше інформації знайдете у згадуваній вище книзі
«Забужани». Її можна придбати в церкві Холмської ікони Божої Матері, чим
одночасно кожен зробить доброчинний внесок на будівництво собору. Усі кошти,
одержані за кожну книжку, офіруються на справу спорудження цього храму.
Євген
ФІЛІПЧУК, м. Луцьк.