Задавнений біль

– Я народився у селі, – розповідає чоловік. – Мій дід Василь Лікандрович Ковальчук був інвалідом Великої вітчизняної війни, мав дев’ятеро дітей, двоє із них, у тому числі і мій батько Адам, були інвалідами дитинства. Батько мав глухонімоту, на 2002 р. у нього вже була 1 група інвалідності. Нас, дітей, у батька було троє. Потрібної уваги до себе ми не мали, у школі ніхто не помітив, що у мене – повна відсутність слуху лівого вуха. Вчителі вважали, що навчання мені не дається. Ніхто не підказав, не допоміг мені зафіксувати моє нечуття, а я ж – дитина, сам і не знав, що робити, кому пожуритися. Так моє право на визнання інвалідності з дитинства було ніким не засвідчене і, як тепер кажуть, втрачене. Лиш у 2001 р. мені короткотерміново призначили ІІІ групу інвалідності (не через втрату слуху, а через проблеми спини), але скоро її забрали. На той час моя донька поступила в «Інститут розвитку людини», мені довелося шукати кошти на її навчання, то ж я став звертатися, аби мені поновили групу, щоб хоч якісь кошти були. Тим паче, що й син підріс і пішов навчатися. І куди б я не звертався, ніхто тверезо осмислити мою житейську проблему не може. Прошу редакцію допомогти мені, звернути увагу лікарів-фахівців до першопричини – інвалідності з дитинства і відновити має право саме на цю пенсію…» 

Цю публікацію редакція газети спрямовала на розгляд до обласного управління охорони здоров’я облдержадміністрації Ігоря Ващенюка. Реакція не забарилася. Через короткий час після публікації цієї замітки в редакцію завітали представники обласного бюро медико-соціальної експертизи Володимир Степанович Зимбачевський та Ігор Богданович Фаріон. Щонайперше, обоє звернули увагу, що «керівництво комісії одного з райцентрів, що встановлює інвалідність», підозрюване і отриманні хабаря, про що йшлося у редакційній приписці, не має ніякого відношення до їх обласного відомства. Редакція й не ставила їм це у вину, тільки констатувала прикрість факту, зафіксованого правоохоронцями. Якщо, у контексті цієї публікації це й прозвучало дещо некоректно по відношенню до медико-соціальних експертів, редакція приносить свої вибачення. А тепер по суті.

Володимир Степанович й Ігор Богданович напрочуд відповідально і коректно поставилися до публікації, поцікавилися, чи достатньо добре ми обізнані з героєм матеріалу, чи знайомі з ним особисто і чому саме його історія зацікавила видання. 

Зацікавила, бо може бути повчальною для теперішніх лікарів, педагогів і соціальних працівників, щоб не прогледіти подібного у наш час. Адже державна медико-соціальна політика, спрямована на згортання фапів та скорочення медичного персоналу, може призвести до чогось подібного і сьогодні. У нас, на жаль, з’явилося багато неблагополучних сімей, які не опікуються своїми дітьми, а медико-соціальні служби, особливо, у сільській місцевості поставлені на межу існування. Та й у містах, навіть добрим фахівцям, під час виявляти дитячу інвалідність, яка тепер набирає незвичних проявів, не так просто.

Сергій Ковальчук декілька разів приїжджав із села до редакції, залишив нам цілий «творчий рукопис». Однак, редакція виокремила лише цю одну, болючу для автора, правду.

На це і Володимир Зимбачевський й Ігор Фаріон дістали свій «архів» зі зверненнями Сергія Ковальчука, відповідями, перепискою з іншими інстанціями.

– Цей чоловік не був позбавлений нашої уваги, – наголосили, – але, звертаючись до нас, ніколи не акцентував на своїх проблемам зі слухом. Бувало, що Сергій Адамович не погоджувався з нашими висновками, ми направляли його для проходження в МСЕКи інших областей.

А ось і текст офіційної відповіді на публікацію за підписом начальника управління охорони здоров’я облдержадміністрації Ігоря Ващенюка: «Управління охорони здоров’я облдержадміністрації ретельно ознайомилось із статтею «Непомітна глухота», опублікованою на ст. 8 громадсько-політичного тижневика «Волинська газета» № 46 (1249) від 24 жовтня 2019 року, в якій висвітлено звернення до редакції газети жителя с. Мокре Старовижівського району Ковальчука Сергія Адамовича, 1964 р. н., з проханням допомогти йому у вирішенні питання щодо зміни категорії інвалідності із загального захворювання на інвалідність з дитинства.

Ретельно вивчена медико-експертна документація.

Встановлено, що Ковальчук С.А., 1964 р. н., вперше був оглянутий Ковельською міжрайонною медико-соціальною експертною комісією (далі – МСЕК) у 2000 р., у 36-річному віці, де йому було встановлено III (третю) групу інвалідності від загального захворювання, а саме захворювання хребта, терміном на 1 (один) рік.

У 2001 р. під час переогляду ні Ковельська міжрайонна МСЕК, ні обласна МСЕК гр. Ковальчука С.А. особою з інвалідністю не визнали.

Протягом 10-ти наступних років хворий за медичною допомогою та безпосередньо за встановленням групи інвалідності в медичні заклади області не звертався.

У 2010 р. на вимогу хворого був направлений лікарсько-консультативною комісією Старовижівської центральної районної лікарні на огляд до Камінь-Каширської міжрайонної МСЕК, яка в свою чергу відправила гр. Ковальчука С. А. на консультацію до обласної МСЕК.

Обласна МСЕК, оглянувши хворого 08.04.2010 р., інвалідність не встановила. У зв’язку з незгодою з рішенням обласної МСЕК хворий був направлений на обстеження до Вінницького науково-дослідного інституту реабілітації осіб з інвалідністю…»

Саме про це говорили і представники обласної МСЕК Володимир Зимбачевський та Ігор Фаріон. Отож Сергій Ковальчук пройшов обстеження у Вінниці, відтак на Волині спеціалізованою МСЕК йому було встановлено II (другу) групу інвалідністю від загального захворювання. Ігор Ващенюк у своїм листі-відповіді до редакції деталізує:

(При обстеженні в інституті були виявлені відхилення в психіатричному статусі та рекомендовано обстеження в умовах спеціалізованого психіатричного стаціонару.

Після обстеження у Волинській психіатричній лікарні гр. Ковальчуку С. А. психоневрологічною спеціалізованою МСЕК було встановлено II (другу) групу інвалідністю від загального захворювання).

«В подальшому у 2011, 2014 та 2016 роках термін інвалідності продовжувався, а в 2017 р. – група інвалідності встановлена довічно.

Звертаємо увагу на те, що гр. Ковальчук С. А. до 2016 р. скарг на захворювання органів слуху не надавав. Вперше в медико-експертній справі діагноз щодо захворювання органу слуху відображений у 2016 р., проте наявна патологія слуху згідно «Інструкції про встановлення груп інвалідності» (наказ Міністерства охорони здоров’я України від 05.09.2011 р. №561) не дає підстав для призначення інвалідності.

Починаючи із жовтня 2015 р. хворий неодноразово звертався в різні інстанції з різного роду заявами, в тому числі і стосовно визнання його особою з інвалідністю з дитинства. На всі його звернення гр. Ковальчук С. А. отримував вичерпні відповіді. Стосовно останнього, а саме зміни категорії інвалідності із загального захворювання на «інвалідність з дитинства», вся медико-експертна документація хворого була направлена на розгляд до Центральної МСЕК Міністерства охорони здоров’я України, яка своїм рішенням від 29.06.2016 р. № 250/06 підтвердила висновок обласної МСЕК про те, що підстави для зміни категорії інвалідності із загального захворювання на «інвалідність з дитинства» відсутні, так як ніяких медичних документів закладів охорони здоров’я, які б свідчили про початок захворювання до 18-річного віку немає.

Додатково повідомляємо про те, що гр. Ковальчука С. А. про даний висновок, вкотре, повідомлено письмово. Крім того, роз’яснено про те, що в разі надання на МСЕК таких медичних документів комісія повернеться до розгляду порушеного питання».

І в першій публікації, і зараз редакція наголошує: ми не ставимо, не підтверджуємо і не спростовуємо діагнозів. Це – зона відповідальності відповідних фахівців, у даному випадку обласної або ж центральної МСЕК. Та, зважаючи на важливість тої чи іншої теми, редакція й надалі буде привертати увагу для вирішення або ж громадського обговорення актуальних для суспільства питань». 

Редакція висловлює вдячність начальнику обласного управління охорони здоров’я облдержадміністрації Ігорю Ващенюку, працівникам обласної МСЕК Володимиру Зимбачевському та Ігорю Фаріону за відповідь на публікацію. Ми домовилися, що згодом більш детально розповімо про роботу обласної МСЕК. Фаховість і такт її працівників у редакції не викликає сумнівів. Про це засвідчує, зокрема, їх готовність у будь-який час, при знайденні лікарських записів чи медичних висновків із далеких 60-70-х про відсутність слуху Сергія Адамовича, переглянути цю болючу і дуже задавнену справу. «Перекваліфікувати» категорію «інвалідності із загального захворювання на інвалідність з дитинства» за відсутністю будь-яких лікарських записів тих давніх літ, експерти не мають підстав. Нечуття на одне вухо дорослої людини законодавством також не передбачає, як мовлять, інвалідності по слуху. 

Чи означає це, що Сергій Ковальчук має з змиритися з таким ходом речей? На думку редакції, зусилля потрібно спрямувати саме на пошуки архівних документів, свідчень одношколян, вчителів, сусідів, тодішніх медичних працівників. Можливо, цей за давністю літ пробіл вдасться ліквідувати.

Звісно ж, можна піти й іншим шляхом – і надалі звинувачувати у всіх своїх бідах тодішніх медпрацівників та вчителів, що вчасно не помітили, не задокументували, не дали статусу «інваліда дитинства». Та, думається,  сільські медички шістдесятих-сімдесятих, що на перший клич бігли в ніч до породіль, дітей, стариків, рятуючи життя простими пігулками та уколами, заслуговують на повагу. Можливо, вони й не мали відповідних знань та повноважень засвідчувати ось такі звичні для цивілізованих країн вроджені чи й набуті вади дітей. Та, переконані, що і Сергій Адамович на рівні з іншими дітьми у час хвороби мав їх посильну допомогу. Як має і тепер. Прикро казати, але тодішні діти таких окраїнних сіл як Мокре потрапляли вперше на медогляди, коли тодішня наддержава рекретувала їх у солдати.