Любомль попрощався зі своїм Героєм – членом районної організації «Правий сектор», добровольцем батальйону «Дніпро-2» Анатолієм Федчишиним. Він загинув 10 серпня від кулі снайпера. Сталося це у містечку Іловайськ, що на Донеччині. Потім тіло чоловіка привезли до рідного дому, а згодом тисячі любомльчан провели патріота в останню путь. Поховали Героя на новому заміському цвинтарі.
Від рідної домівки домовину із тілом героя, покриту державним стягом України, побратими у супроводі отця Ростислава на руках принесли до церкви Різдва Богородиці. На порозі їх зустрічали благочинний Любомльського благочиння УПЦ митрофорний протоірей Василь Мельничук з отцями Віталієм, Володимиром та Олегом, хористи.
Багато з них були знайомі з цим сміливцем. Сім’я жила неподалік, тож у цьому старовинному храмі, побудованому ще 1884-го, Федчишини зустрічали Різдво, освячували вербу, паски, крашанки, цілюще зілля, воду, мед, яблука, груші… Сюди Анатолій із дружиною Галиною та доньками приходили до сповіді і причастя, світили свічі, молилися за здоров’я близьких та рідних.
Коли святі отці відспівували покійного, його мати Валентина і дружина Галина умлівали від горя, плакав увесь храм. Котилися сльози у жінок і чоловіків. Така молода людина поклала життя на олтар Вітчизни, залишивши двійко маленьких донечок, молоду дружину, ще не старих батьків, рідню, друзів, побратимів…
Підтримати, розділити непоправне горе з рідними та провести в останню путь приїхали з Луцька заступник голови облосередку «Правого сектору» Руслан Тимощук із побратимами, працівники облуправління лісового та мисливського господарства Сергій Шеремета, Борис Бабеляс, Володимир Неводнічик, голова галузевої профспілки Павло Матіюк, працівники Любомльського держлісгоспу, де Анатолій працював майстром, кранівником ККС на нижньому складі. Все місто вийшло на вулиці, бо тут і досі зберігають пам’ять про кожен його крок: за життя Анатолій ходив цими тротуарами до школи, у крамнички, до міських закладів культури.
Траурна процесія розтягнулася на сотні метрів. Усіма вулицями, де йшли, на землю лягали живі квіти. Скрізь лунало: «Анатолій – Герой!», «Герої не вмирають!», «Слава Україні! Героям слава!», «Слава батькам Героя!», «Слава нації, смерть ворогам!».
На головній площі домовину поставили перед районною держадміністрацією та райрадою, щоби влада бачила, хто виборює Україну, була свідомою їхнього чину і подвигів. Тут із полеглим прощалися очільники району, громадські діячі, народні депутати…
Знову узяли домовину бойові побратими і понесли на руках через багатолюдні перехрестя на тихі вулички – за місто, до нового кладовища. Тут у білій глині вже чекала на Героя могила. Святі отці востаннє відспівали заупокійну. Виголосив прощальне слово отець Василь. Про одвагу і жертовність любомльчанина говорили голова райдержадміністрації Ігор Торба, голова райради Микола Сушик, в. о. міського голови м. Любомль Василь Кравчук, Руслан Тимощук.
Активіст Андрій Дем’янчук попросив розповісти про подвиг Анатолія його рідного брата Володимира. Вони разом були на Майдані, разом добровольцями поїхали і на Схід, коли почалася неоголошена агресія Росії супроти України.
– Йому пропонували поїхати у відпустку, – почувся тихий голос брата Володимира. – Але Анатолій відмовився. Казав: ще повоюю до вересня, а тоді приїду, щоб завести старшу доньку Вікторію у школу. Вона цього року піде до першого класу. Я поїхав у відпустку, а брат залишився. Розвідувально-диверсійна бригада батальйону «Дніпро-2», де ми воювали, звільняла місто Іловайськ. Там було до півтори тисячі чеченців. Ішли вуличні бої. Разом із побратимом він залишився на перехресті вже визволеної частини міста. Але тут несподівано з’явився чисельний загін найманців. Вони відбили їхній напад. Та невдовзі чотири снайпери стали вести прицільний вогонь і смертельно поранили Анатолієвого товариша. Мій брат зумів знешкодити одного прицільного вовкулаку, але куля іншого скосила і його…
Брат стає навколішки, сльози котяться обличчям.
Побратими дали Анатолієві псевдо – «Білий». Він загинув, до речі, разом із Миколою Березовим, чоловіком Тетяни Чорновол. Тільки Березовому одразу після загибелі присвоїли орден, а нашому Героєві місця в нагородних списках не знайшлося…
«Колеги з теплотою згадують щиру усмішку Анатолія, врівноважений характер і веселу добру вдачу, – написала про Героя Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя». – Він завжди умів підтримати, підбадьорити, налаштувати на позитивний лад. Був добросовісним працівником, хорошим і надійним другом. Таким був і в повсякденному житті. З повагою ставився до батьків – Миколи Максимовича і Валентини Василівни, дуже любив дружину Галину і маленьких донечок – Вікторію і Даринку».
Напередодні ця ж газета вмістила інтерв’ю з братом Анатолія – Володимиром Федчишиним – «Щоб не падав бойовий дух». Ось кілька відповідей на запитання Віктора Пилипенка:
« – Як батьки поставилися до вашого з братом рішення добровільно піти на війну?
– Батьки – як батьки: звичайно ж, відреагували негативно, але зрозуміли, що не вплинуть на наше рішення, тому змирилися. Я розумію, що їм важко, але хтось же повинен захищати Вітчизну.
– Розказують, що у наших військових не вистачає боєприпасів, харчування і т. д. І взагалі: який бойовий дух солдатів?
– З боєприпасами у нас проблем нема, так само як із харчуванням, обмундируванням та іншою військовою амуніцією – всі забезпечені бронежилетами четвертого класу, які захищають від звичайних куль, однак терористи воюють переважно бронебійними, які все ж пробивають цей захист. Зараз через волонтерів та представників «Правого сектору» отримуємо бронежилети шостого класу, які витримують навіть бронебійну кулю. Щодо бойового настрою, то, як і скрізь, є, звичайно, люди, які впали духом – усе-таки війна, однак в основному бойовий дух піднесений, усі готові боронити нашу територію… Страх – це природне відчуття, воно є в кожної людини. Як його подолати – залежить від кожного особисто. Останнім часом кільце навколо терористів стискається – зігнані нашими військами в тісне коло, вони ведуть інтенсивніший вогонь…
– Який територіальний склад вашого батальйону і як із цим у бойовиків: чи багато там кадирівців, росіян?
– Наш батальйон сформований повністю із добровольців. Служать в основному із центральної України, Львівської області, є хлопці із Луцька, Камінь-Каширського району. А щодо терористів, то я особисто кадирівців не бачив. Росіяни є точно, але в основному воюють українці…
– Чи є втрати серед особового складу?
– Є, як і скрізь. Але порівняно з іншими підрозділами, вони набагато менші. Бойовики облаштовують свої блокпости або в містах, або навколо них, прикриваються мирним населенням, мінують довкола територію. Забирають у місцевих жителів трактори для будівництва оборонних споруд, риття окопів. Ми, щоб вибити терористів з їхніх позицій, застосовуємо лише стрілецьку зброю і БМП, вони ж «луплять» зі всіх видів зброї, які в них є».
Інтерв’ю побачило світ 7 серпня. Брат ніби передчував біду. Анатолій народився 11 листопада 1981 р. Йому, як і розп’ятому Ісусові з Назарету, мало виповнитися 33…
…Обнявши за плечі печальну вдову, проказую слова співчуття і жалю.
– Він так мріяв завести доньку у перший клас, – каже Галина. – Та почалася війна на Сході – і разом із братом пішов добровольцем. Казав: «Якщо не ми, то хто ж іще їх зупинить? А не зупинимо – прийдуть до нас…»
– У 2001 році Анатолій із відзнакою закінчив Шацький лісовий коледж імені Валентина Сулька, – каже про нього головний лісничий ВОУЛМГ Сергій Шеремета. – Працював кранівником на нижньому складі Любомльського держлісгоспу. Про нього говорили тільки добре. Загалом зараз у зоні АТО перебуває 32 працівники лісогосподарських підприємств Волині. Це перша втрата серед лісівників-учасників АТО.
…І вже третя – для Любомльщини.
А загалом на Майдані і в зоні АТО загинуло аж надто багато волинян. «Список наших загиблих побратимів збільшується… – написав депутат Луцької міської ради, один із лідерів «Правого сектору» Волині Павло Данильчук на власній сторінці у Фейсбук. – Щойно повідомили, що від кулі снайпера знову поліг наш земляк. Слава Герою!».
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора: прощання у церкві; траурна процесія на вулицях Любомля; місце останнього спочинку героя-любомльчанина.