Гарний подарунок зробив мені мій колишній однокурсник Львівського медичного інституту, а нині вже відомий лікар-науковець, літератор, журналіст Зеновій-Тарас Масний. Маю на увазі його нову книжку «Мова мого рідного Львова».
З хвилюванням укотре перечитую невелике видання-словничок, в якому зібрано зразки львівської побутової говірки 30-50 рр. минулого століття. І наче повертаюсь в ті часи, в свою незабутню студентську молодість. Адже саме в п’ятдесяті роки ми вчилися у м. Львові…
«Вакації, матура, дзиґар, жарівка…». Як багато нагадують мені ці слова! Здається, ніби я в студентському гуртожитку, або ж інститутській аудиторії. Читаю далі й ще більше хвилююсь:
«Пулярес, ровер, цизорик, пані, рантка, кобіта, шпацер…».
І здається, що я вже на велелюдних львівських вулицях і навіть чую незабутні й досі приємні голоси:
«Прошу пана… Прошу пана…».
Або ж оте :
«Зеньо, що чувати?».
Я довго не міг звикнути, що то до мене вітається той же однокурсник і тезко Зеновій-Тарас, який після закінчення інституту навіть трохи попрацював в одному з поліських райцентрів Волині.
«Львув не кожному здув» – пригадується популярна в тодішньому нашому студентському товаристві приказка. І справді, мене, сільського хлопчину з Волині, Львів одразу ж зачарував й вразив до глибини душі. Здавалось, що тут живуть особливі люди. Місто приваблювало найбільше своєю архітектурою, передусім, величними церквами й костелами, вокзалом. театрами, особливо красенем оперним. А головне – культурою тутешніх мешканців, що найбільше проявлялася саме в спілкуванні з ними. Ізюминкою цього спілкування і була саме львівська розмовна мова, що увібрала в себе чимало слів поляків, євреїв, австрійців, німців, вірмен, які тоді тут мешкали. Сам автор свій невеличкий словничок мовлення м. Львова певного періоду не вважає якимось науковим дослідженням. Як він зазначає, це лише оприлюднення спогадів зі свого дитинства і юності. І його можна зрозуміти. Адже головне, до чого він прагнув – це, аби ті, хто жив у ті часи в місті, могли повернутися у своє хвилююче минуле, згадати все пережите й незабутнє.
З тих часів, зрозуміло, багато що змінилося і в розмовній мові львів’ян, котрі, як і вся Україна, згодом зазнали шаленої русифікації за радянських часів. Але українська мова вистояла! Адже за своїм змістом й колоритом наша мова – найдавніша й найбагатша у світі. І не викликає ніяких сумнівів те, що її дальшому розвитку ще більше сприятиме Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який нарешті, через майже три десятиліття після здобуття Незалежності, прийняла Верховна Рада. Тож тепер є всі можливості, щоб, як співається в пісні, «фіалками цвіли українськії слова» і в місті, і на селі.
Зіновій ЩУРУК,
Заслужений лікар України.
На фото Романа УСТИМЧУКА: знаменитий львівський трамвай; пам’ятник Володимиру Івасюку.
Від редакції. Ініціатива Зеновія-Тараса Масного, про яку розповів Зіновій Щурук, заслуговує не лише на всіляке схвалення, але і на реалізацію на волинському ґрунті. Цікаво, хто візьметься за написання аналогічного словничка з лексикою волинян у минулому столітті у м. Луцьку?