19 січня свій 100-літній ювілей відсвяткував житель с.
Старосілля Маневицького р-ну Іван Габрель. Хоча здоров’я вже не те, як раніше,
дідусь радо розповідає про все, що довелося пережити за довгі роки, читає
газети та книги, а ще з розпростертими обіймами зустрічає дітей, внуків і
правнуків.
Дитинство Івана Миколайовича було
нелегким, адже припало на Першу світову війну. Крім цього, з тримісячного віку лишився
сиротою – батько пропав безвісти на війні, а мама померла в Росії, куди їх
разом із трирічною старшою сестрою Оксенею евакуювали. З того часу про дітей
піклувалися дідусь та бабуся, з ними вони й повернулися в рідне село після
війни.
У Старосіллі, коли хлопчику
виповнилося 9 років, його віддали навчатися в польську школу, де він закінчив 4
класи. На цьому наука й завершилася – відтоді все своє життя дід Іван працював
на землі.
– Ми садили, орали, сіяли,
сапали, жали, копали. Іншої роботи я ніколи не знав. До війни, коли люди ще
жили здебільшого на хуторах, працював у господарстві своєї сестри, а після
війни працював у колгоспі, – згадує Іван Миколайович. Про свою молодість
розповідає, що хлопці часто збиралися вечорами, замовляли музику і танцювали.
Про життя до і після 1939-го каже,
що у Польщі було одне право, а в СССР – інше, тож важко сказати, де почувалося
краще: в чомусь краще було тоді, а в чомусь – тоді. Згадує, що дуже важко було
в колгоспах на початку їх створення – тоді майже нічого не давали, а коли
колгоспи розбагатіли, то й людям стало легше жити. Пам’ятає дід Іван і про те,
як у 1932-1933 рр. у наших краях люди з інших частин України, де був голод,
вимінювали їжу на одяг та інші речі. Про діяльність УПА Іван Миколайович
згадує, що це була таємна організація, яку люди підтримували. Також пам’ятає і
про Колківську республіку, куди входила територія Старосілля.
Після одруження у 1940 р. із
сільською дівчиною Надією завів власне господарство і працюв у колгоспі ім.
Свердлова, де був їздовим та мулярем. Зокрема згадує, що дорогу зі Старосілля до
сусідніх Годомичів він теж прокладав. У Івана та Надії народилося троє синів,
але, на жаль, вони померли в раньому віці.
Війна прийшла в життя Івана
Миколайовича у 1944 р., коли його відправили на Далекий Схід. Спочатку
працювати – різати ліс, а потім воювати з Японією. Там він навантажував снаряди у вагони, звідки їх везли
до річки Амур, а далі річкою переправляли за
війні Іван Миколайович пробув 2 роки – аж до її завершення, а потім знову
повернувся в рідне село. Згадує, що все тоді було зруйноване, тож довелося
багато працювати. Після війни у Івана та Надії народилося дві дочки – Ніна і
Марія. – Ми дуже раділи, коли проголосили незалежність України: так жити краще,
ніж у СССР – є все, що потрібно. А щодо війни на Сході… Лише залишається
сподіватися, що вона закінчиться чимшвидше, – ділиться спогадами і надіями дід
Іван.
У житті Іван Миколайович звик
покладатися на Бога. Колись довгожитель співав у церковному хорі, а зараз,
оскільки навіть ходити без допомоги вже дуже важко, лише читає молитвослов та
псалтир.
На день народженння до батька
та дідуся з’їхалася вся велика родина: дві дочки, 5 внуків та 8 правнуків.
Найстаршому правнуку Олександрові вже 24 роки, а найменшій Оксанці – лише 2.
Привітали зі святом ювіляра і представники Маневицької райдержадміністрації:
квітами, подарунками та нагородами. Про своє довголіття Іван Миколайович
говорить: «Живу так довго, бо мені Бог дав».
Тетяна ЛІТВІНЧУК.
Фото автора.
