Скільки житиме людство, стільки й розмірковуватиме над одвічними дилемами. Наприклад, вийти заміж за бідного та коханого чи багатого та нелюбого? Жити скромно та вільно чи бути пихатим і залежним? Забезпечувати власну армію та плакати через загибель її солдатів чи утримувати загарбників та називати іменами їхніх кумирів вулиці й міста?
У кожного – свій вибір. Але більшість людей уже давно з усім визначилися. Де розумних та волелюбних більше, там і держави успішні й усталені. Де переважають манкурти, ті території деградують і кочують від одних поневолювачів до інших…
Але це – щодо ставлення людей. А що ми, гомо сапієнс, влаштували «братам нашим меншим» – звірам і птахам? Для чого приручили частину з них та прирекли на довічну експлуатацію та знищення?
Хто сказав, що одним коням на роду написано тягати за собою плуга чи воза, а інші лише зрідка возять на собі вершника й отримують опіку, котрої не заслужили навіть сотні простих людей?
Корова, з якої, за словами одного з політиків, починається Україна, мила нам цілющим молоком і сметаною, а чи періодично стає цінною як сировина для виготовлення фаршу та пошиття верхнього одягу і взуття?
Невже основне призначення свиней – періодично перетворюватися на святкову свіжину чи ковбаси до Великоднього столу?
Курка нас цікавить лише як біологічний механізм для продукування яєць або основний компонент цілющого бульйону?
Врешті-решт, собака, прадавній родич вовка, це тільки охоронець оселі свого господаря, помічник на полюванні чи – об’єкт, який можна знищити тільки для того, щоб добути кілька грамів жиру, необхідного для лікування певних людських болячок?
Отже, приручені нашими предками свійські тварини та птахи, самі того не розуміючи, у нас, людях, дуже часто бачать не турботливого оглядальника, а безжалісного вбивцю, котрий задля задоволення власних фізіологічних потреб підніме руку на все живе. І, як кажуть, нема на те ради… Так збудовано світ: хтось когось убиває тільки задля того, щоб продовжити власне існування. А потім, коли за рахунок чужої смерті наївся, напився, виспався, спорожнився і вдягнувся, ми любимо вдаритися у високі матерії, складаючи п’єси про високе кохання чи створюючи поеми про вічну велич материнства…
Взагалі, всю формальну логіку правильності та хибності людської моралі кожен дорослий усвідомлював на прикладі виховання власних дітей, розповідаючи їм казочки. Пам’ятаєте, як зміюка хотіла Івасика-Телесика з’їсти? І що ж наш хороший хлопчик? Рятуючись, він живцем (!!!) спалив у печі маленьку, довірливу та безвинну зміючку. А одвічна сага про мандрівного Колобка? Чим по своїй суті Дід із Бабою, які й породили це єство з тіста, гірші від інших звіряток, а особливо – Лисиці, яка, врешті-решт, і поласувала Колобковим тілом? Насправді всі хотіли одного: набити власне черево, проковтнувши Колобка…
Та й коли життєві обставини складаються так, що дорослим зовсім не до казок, то й тоді виникають певні моральні конвульсії. Одного ранку ми розказуємо дітям, які гарні та добрі дикі птахи, милуючись ключем журавлів у небі, а наступного привозимо з полювання криваве місиво з м’яса та пір’я, що виникло внаслідок влучання шроту в якусь безвинну качку, якій ми й так фактично вже не залишили ареалу для існування на Землі, створеній, між іншим, не тільки для людей, але й для птахів, риб, звірів та інших живих організмів…
Інколи наш гуманізм прокидається, і ми починаємо будувати систему ГУЛАГ у вигляді зоопарків чи притулків для бездомних собак. Потім ходимо поміж ґратами і милуємося всілякими екзотичними експонатами. Особливо жалісні можуть навіть скибку хліба у вольєр до ведмедя кинути чи огризок шоколадки – до мавпи…
Тому, коли в молодшої доньки виникла ідея купити папугу, в мене особисто великого ентузіазму не було. Але – купили. Папуга-нерозлучник поселився в гарній клітці, щоранку виспівуючи дивовижні мелодії й уважно видивляючись своїм чорним оком, що відбувається довкола. Зараз – літо, а тому клітку з Чарлі ми почали виносити на подвір’я, де папуга інтенсивно переспівувався з різним птаством.
Здавалося б, ідилія. Проте жива істота за ґратами – це не позитив, а мінімум дискомфорт. Так, папуга в умовах волинської природи приречений на загибель від холоду та голоду. Тому або житиме в клітці, або помре поза її межами…
Проте він цього, звичайно, не знає: папуга знайшов момент, коли дверцята були нещільно зачиненими, і – в повітря! Періодично він прилітає в гості, але до клітки навіть не наближається. Він співає так, як ніколи раніше. А потім – знову зникає в невідомому напрямку…
І чомусь ця картина стала набагато приємнішою, ніж та, що була раніше. Хоча скоро прийде холод. І якась пісня для Чарлі стане останньою…
То що ж краще – ситий у неволі чи голодний у полі?
Володимир ДАНИЛЮК.