Тепер і в Луцьку є незвичайне помешкання, де оселилися віра, надія,
любов. Це дитячий будинок сімейного типу, що на пр. Молоді, 14, в якому
господарює Валентина Янковська. Одинадцять обездолених дитячих сердець зуміла
обігріти теплом своєї душі ця незвичайна жінка. Валентина Дмитрівна має двох
своїх, уже дорослих дітей (навіть встигла стати бабусею), які допомагають в
усьому, особливо донька.
У день Святого Миколая дружна родина запросила в
гості, щоб поділитися радістю: відбулося офіційне відкриття дитбудинку
сімейного типу. До речі, створений на власній житловій площі Валентини
Янковської. Тут по-новому пізнають науку життя діти від 8 до 18 років. Найстаршого
Івана не було вдома: навчається у кооперативному коледжі на кухаря. Найменший
Женя весь час горнеться до мами Валі. Він тут разом із рідним братиком Вовою. 16-літня
Саша дарує чарівну посмішку. У квартирі затишно, є вся необхідна побутова
техніка, комп’ютери, дуже багато іграшок, навіть біговий тренажер.
Усього в області функціонує 20 дитячих будинків
сімейного типу, в які влаштовано 132 дитини-сироти та дітей, позбавлених
батьківського піклування, і 82 прийомні сім’ї, в яких проживає 161 дитина
зазначеної категорії.
2013-го на Волині створено 15 прийомних родин, до
яких влаштовано 26 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування
та 1 дитячий будинок сімейного типу, куди взяли на виховання 8 дітей. Усі ці
заходи здійснюються за ініціативою глави держави, який особливу увагу приділяє
турботі про виховання дітей у родинному колі.
А все почалося з благодійного фонду «Тавіта», де
Валентина Янковська працює заступником голови.
– Ми харчуємо дітей-сиріт, напівсиріт і
малозабезпечених. Ходили по домівках. Тож набачилася всякого. Спочатку винаймали
квартиру, щоб дітки, в яких була просто «кричуща» ситуація вдома, мали тимчасове
житло. Ми з ними займалися. Потім побачила Юлю, їй тоді було всього чотири
роки, – починає розповідь пані Валентина. – Спочатку хвилювалася, думала, чи
зможу. Нічого не планувала наперед. Але підтримали друзі, рідні… Мені просто
хотілося дати дітям материнську любов, обігріти та захистити їх.
У кожного, попри юний вік, за плечима – нелегка
життєва драма, свої спогади-рани, що потроху гояться від тепла й доброти… «Первісток»
Юля відразу назвала Валентину Дмитрівну мамою, бо хотіла бути, як усі дітки в
дитсадку. Згадує, що жила в селі і пам’ятає, як її рідна ненька сама попросила,
щоб забрали доньку, бо з нею дитина «пропаде»… Голос дрижить, ковтає сльози.
Зараз їй уже 11, радіє, що має таку велику родину. Усі стараються допомагати
мамі Валі: прибирають у кімнатах, ліплять вареники та пельмені, а найстарший
Ваня пече пироги та печиво. На запитання, чи не кривдять старші, Юля заперечно
хитає головою, навпаки, каже, дружать…
Лілі зараз 13. Рано залишилася сиротою. П’ять років
тому її забрала мама Валя. Вона переконана, що Ліля дуже артистична. Дівчинка радіє,
коли в їхню родину приходять нові брати чи сестрички, старається допомагати
меншим. От нещодавно сім’я прийняла ще одного хлопчика – 14-літнього Віталіка.
Він потрохи починає звикати, каже, що вже дружить з усіма, хоча помітно, що йому
боязко. Думаю, мине трохи часу – і з такою родиною Віталік почуватиметься
впевнено…
Валерії – 11, теж сирота. Звичайно, важко було
відразу чужу тьотю назвати мамою. Але пані Валентина заслужила це звання. Як і
для 9-літнього Дмитрика. Уже два роки він тут. На запитання, як зустріли його в
родині, відповідає просто: «З любов’ю…» Від цих нехитрих дитячих слів щемить на
серці. Бо що може бути важливішим?!
Стільки ж часу, як Дмитрик, тут і 16-літня Саша. У
неї теж померла мама. Важко в 14 років починати все спочатку, звикати до такої
великої родини. «Але я змінилася, забула про всі погані звички. По-новому
вчилася любити, дружити», – каже дівчина.
13-літній Вова і 8-літній Женя з перших днів назвали
Валентину Дмитрівну мамою. «Я хочу тут жити», – сказав Вова, коли вперше
переступив поріг оселі (це було три роки тому), хоча, зізнається, найважче було
навчитися гарно вести себе. Женя дуже любить, коли мама Валя читає на ніч
казку, а ще – малювати. Згодом пані Валентина по секрету розповіла, що хлопчики
зовсім не знали материнської ласки, бродяжили по ринках, не ходили зовсім до
школи. Тож тільки в 10 років Вова став першокласником. Особливо подобається
математика. Тепер братики, та й усі хлопчики та дівчатка з великої родини стараються
гарно вчитися. Уже й мають свої уподобання: хтось захоплюється англійською,
хтось – математикою, хтось – полюбляє читати і грати в футбол.
16-літній Василь дуже хвилюється, коли розповідає
свою історію. Ще в 6 років втратив неньку. Звик в усьому покладатися тільки на
себе, був самотнім, боявся комусь довіритися. «Сім’я дуже змінила мене, моє
життя. Я кинув пити, палити. Було важко, треба було перебороти страх, але дякую
Богу, що привів мене до мами Валі. Як добре, що вона в мене є», – каже хлопець,
ледве стримуючи сльози.
Юрі – 12 років. Рідна ненька померла, коли йому було
5. Згадує, що доводилося навіть ходити босим, голодним. Зламав ногу. Довгий час
пересувався на милицях, лежав у лікарнях. «Не хотів бути в інтернаті, бо там
б’ють. Мама Валя як тільки забрала мене, повезла до Києва. Там мені зробили
операцію. Тепер я здоровий і ходжу без милиць, – ділиться радістю хлопчик. –
Знаю, що мама в усьому допоможе»…
Поки розмовляли, у гості завітали поважні гості –
голова обласної ради Володимир Войтович і Луцький міський голова Микола
Романюк, та ще й із теплими словами вітань та щедрими подарунками.
– Хочемо вклонитися вам, Валентино Дмитрівно, за вашу
мужність, високе почуття обов’язку. З таких людей варто приклад. Ваш вчинок
заслуговує щирої вдячності й глибокої поваги, – не стримуючи емоцій, сказав
Володимир Іванович. – У житті цих дітей ви відіграли чи не основну роль. Поки є
такі люди, як ви, у нас є майбутнє.
Володимир Войтович розповів, що, дізнавшись про
відкриття ДБСТ у Луцьку, обласна організація однієї з політичних партій
вирішила подарувати цій великій родині пральну машину. «Хай святий Миколай
оберігає вас від лихого і дарує добре здоров’я!» – побажав Володимир Іванович,
вручаючи подарунок.
Микола Романюк підкреслив, що такий дитбудинок сімейного
типу в Луцьку – перший. Тому 18 грудня без зволікань приймаючи на засіданні
міськвиконкому рішення про відкриття ДБСТ, всі розуміли його важливість.
– Хай Бог віддасть вам сторицею за те, що ви стільки
вкладаєте в цих діток, – звернувся Микола Ярославович до Валентини Янковської і
теж привітав усіх зі святом. Дітей попросив цінувати і берегти маму Валю.
Як розгорілися очі дітей, коли Микола Романюк став
роздавати подарунки: величезний конструктор, футбольний м’яч, мольберт, багато
інших, ну і, звичайно, цукерки…
Прощаючись, запитала, про що мріють діти. Аж тут
раптом наймолодший Женя підбіг і каже: «Хочу рудого братика!». «Чому ж рудого?»
– запитую. «Бо мені подобаються руді…»
Наталія ГЛАВНІЧЕК.
На фото автора: Микола Романюк і Володимир Войтович у родинному колі
сім’ї Янковських; щасливі діти, у яких є батьки…