Зірки театру – в селі

Чоловік він діловий і конкретний. Як сказав – так має бути. А як ні – кулаком по столу пояснить. Зате й результати такі, що не тільки Турійський р-н – уся область про Соловичі знає. Надто ж після того, як тутешні актори почали Волинню гастролювати і власним прикладом показувати: талант є в кожного!

Доки чайник закипає, а до сільської ради «підтягуються» артисти, знайомимося з Ярославом Івановичем. Хвалитися пан Кашуба не любить, та про заслуги більш ніж красномовно розповідають подяки, грамоти, відзнаки, котрими завішені всі стіни кабінету. Частина нагород іще чекають місця на «стіні пошани» й лежать складені. 

– А це що? – цікавлюся, побачивши на робочому столі оксамитову коробочку.

– Це орден Ярослава Мудрого, минулого тижня вручили. Бо від руйнації ми давню церкву зберегли, – трепетно бере до рук відзнаку пан Кашуба. По тому, як акуратно відкриває, розумію: не легкою працею нагорода далася. І праці тої в Соловичах стільки, що про її жителів не одну книгу можна написати.

Але сьогодні погортаємо в тій книзі театральні сторінки. Тим паче, заповнюватися почали вони ще в далеких 1960-х. Тоді, як місцевою громадою керував батько Ярослава Кашуби – Іван.

– Я ще геть малим був. Достеменно й не розповім. Пам’ятаю тільки: зима, хурделиця, а батько сани запрягає. «Куди ж ти?! Мете ж на вулиці!» – бідкається мати. «Мушу, люди виставу чекають». І так мені його слова в душу запали, що через багато літ я вирішив: буду продовжувати батькову справу…

Серед зачинщиків театральної бучі, крім пана Кашуби, став його ратний товариш Володимир Бринь (поза лаштунками – учитель біології та географії, а в царині театру – актор, постановник, режисер) та директор Будинку культури Павло Карасюк.

– Сталося це, як у кінокомедії «З легким паром». У переддень нового 2009-го їхали з Івановичем попаритися. А Ярослав між іншим: «Маємо в січні виставу людям показати». Я думав – жарт. Та коли замість «Шампанське» пити, став сценарій писати, зрозумів: справа це копітка, серйозна й не малозатратна…

Дебютували соловичівці 14 січня. Фурор був такий, що за останні роки близько двох десятків разів ставили аматори «Ніч перед Різдвом», «За двома зайцями», «Сватання на Гончарівці», «Фараони». І щоразу – з повним аншлагом.

– Будинок культури в Турійську аж на 900 місць розрахований, та коли ми там виступали – яблуку ніде було впасти! – хваляться гуртківці.

Аби зірвати оплески аудиторії, артистам доводиться немало попітніти. Одних слів скільки вивчити! Двічі в тиждень на репетиції бігати. Власними силами декорації та костюми лаштувати. Гастролі організовувати.

– Слова майбутньої ролі у мене завжди біля ліжка на тумбочці лежать, – зізнається Ярослав Кашуба. – Перед сном три рази прочитав, а на ранок частина тексту вже відклалася. І так – щодня.

– Репетиції – теж болюча тема, – додає секретар сільради, яка поза роботою – актриса місцевого театру. – Удень на роботі, ввечері – гурток. Тож мій чоловік ледь не плаче: «Від щоденної яєчні, – каже, – скоро квоктати почну!».

За костюмерну в артистів – увесь гардероб соловичівців. Хто із мешканців підходящу одежину має – неодмінно приносить. Потім це обрізається, підшивається, прикрашається і – на сцену.

– Сцена – штука дійсно інтересна, – продовжують гуртківці. – Наш голова, наприклад, на звичайного сторожа там перетворюється. Але якщо в «оригіналі» цей герой спокійний і слухняний, то в нас він – войовничий, басом покрикує і рушницю носить.

– Я такий! Бо не просто сторож, а нічний директор! Як сказав – так має бути! – жартує Ярослав Іванович, хоча й у реальному житті дотримується цього принципу.

Як і належить людям публічним, театрали Соловичів теж опиняються в центрі конфузів. Щоправда – без скандалів і мордобою.

– Коли чотири роки тому наш колектив вважався ще геть «зеленим», кожен вихід на сцену не обходився без тремтячих рук і колін. Траплялося слова забували. Декому й пару грамів для сміливості мусили наливати, бо ж публіка чекає. Навіть зараз, коли з мандражем уже навчилися боротися, курйози виникають: то вуса відлетять, то хтось із акторів за лаштунками загубиться, а якось ми піджартували й замість води наша артистка мусила під час спектаклю склянку горілки випити, – сміється Володимир Бринь. – Зараз уже колектив більш-менш сформований. Його кістяк – це 15-16 акторів. Коли для масовки треба – беремо із місцевих охочих.

– А як той місцевий потрібен, та не дуже хоче – до себе на розмову викликаю, і хай тільки попробує відмовити! – знову жартує сільський голова.

Хоча літо – пора для села гаряча, проте Соловичі і про театр не забувають. Адже мусять до зимових свят «Назара Стодолю» поставити.

– Репертуар розширюємо, – каже Ярослав Кашуба. – Бо ж гастролі наші – не тільки Турійщиною. Оплески глядачів ми зривали в Локачах. Хочемо за кордон поїхати: в Польщу, Німеччину.

– От тільки мову вивчимо – й відразу чкурнемо! – сміються з амбітних планів голови його колеги. 

Та Ярослав Кашуба на кпини не зважає: 

– Як сказав, так і буде! – повторює серйозно. – Із Романом Микитюком (депутатом облради від Турійщини, – авт.) ми всі деталі вже обговорили. Тож тільки будемо готові, нам нададуть і бус, пальне, і решту всього для поїздки необхідного.

А доки тексти вчаться та костюми шиються, соловичівські ативісти свій молодечий запал у спорт спрямовують. Щотижня на оновленому стадіоні проводять змагання: футбол, волейбол, армрестлінг, перетягування каната.

Коли туристи на місцеве озеро почнуть приїздити, то з’ясувати, хто сильніший, візьмуться представники не лише району чи нашої області, а й сусідніх Львова, Сокаля, Червонограда.

Не дарма ж про те, як на березі озера жіночий турнір із боротьби відбувався, ще досі перекази ходять. Надто ж про те, як соловичівські дівчата на лопатки поклали гонорових галичанок. Не знали-бо молодиці із Сокаля, що у турійському селі навіть секція з вільної боротьби може діяти, а спортивно-масова робота на такому рівні, аж спеціальний інструктор її план розробляє.

– Заходів запланували – мор-р-ре! Навіть змагання обласного рівня у нас цього літа. Так що, – гукають на прощання, – приїжджайте!