Моїй бабусі Марії Ткачук (із родини Дячун) виповнилося 85. Вона уродженка с. Стегниківці, що на Тернопільщині. Мій дідусь Степан познайомився з нею у Воркуті, там побралися, разом прожили все життя. На жаль, дідуся вже нема, та мені про нього розповідає бабуся. Вона надзвичайно мужня і гарна людина, пройшла важкий життєвий шлях у часи радянського правління.
Родиною не раз задумувались, як ця тендітна жінка могла перенести страшні випробування – арешти, суди, каторгу, холод, голод, знущання… Виявляється, це закладено в їхньому родинному корінні. Її батько Iван Дячун разом із братом Миколою воювали у військових формуваннях Січових стрільців. Микола загинув на Львівщині 1914 р. Батько був у полоні під Перемишлем і повернувся додому. Бабусиного брата Василя за приналежність до ОУН 1941-го заарештували і етапували дo Верхньоуральська, де його засудили на 10 літ позбавлення волі. Там у тюрмі він і помер. У 1956 р. його реабілітували, на жаль, посмертно. Другий брат Данило, член збройного підпілля, загинув у бою з енкаведистами 1948-го.
Бабуся після закінчення початкової школи у рідному селі навчалась у Тернопільській гімназії (1941-1944 рр.). Її викладачі виховували учнів патріотами України. Після приходу совєтів гімназію закрили як націоналістичну, а учнів перевели в СШ №1, яку бабуся закінчила 1945-го. Навчаючись у школі, вона вже була зв’язковою УПА. У січні 1947 р. за зв’язки зі збройним підпіллям ОУН-УПА її заарештували і засудили на 10 літ таборів суворого режиму. Після того була двомісячна дорога до місця призначення. Tяжка хвороба підірвала здоров’я, і після прибуття в м. Ерцево Архангельської області вона довго лежала в лазареті. Після одужання працювала на прокладанні залізничної колії. Зrадує, як часто уночі їх вивозили в тайгу на гасіння пожеж, де вони копали рови для стримування вогню. В 1949-1950 рр. усіх політичних в’язнів перевезли на сувору Північ в «Речлaг» до Воркути. Там бабуся працювала в гравійному кар’єрі, у гарячих цехах цегельного заводу. Дозволялося на рік писати лише два листи. Де б не працювала бабуся, робота була каторжною. А ще доймало свавілля наглядачів, холод і постійний голод. Вони страждали за те, що любили Україну, готові були віддати за неї життя.
1952-го мою бабуся перевезли у Мордовію: там усе ті ж знущання над людиною.
У 1956 р. після дев’яти літ таборів її звільнили. Але про повернення додому не могло бути й мови, їй цього не дозволили. Довелося пропрацювати у Воркуті ще 9 років. Там 1957-го стала дружиною мого дідуся Степана Ткачука. Він також відбув 12 літ каторги за участь у визвольній боротьбі в рядах УПА. Вона вижила і вистояла всі 18 років страшних поневірянь і каторги!
На Волинь «повстанське» подружжя повернулося 1965-го. Дідусь із бабусею виховали двох синів. Старший Юрій народився у м. Воркута і в подальшому це місце народження стало його тавром, переслідуючи скрізь, де доводилося писати автобіографію.
У 1992 р. утворилося Братство ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савури, дідусь із бабусею стали його активними учасниками. Вони знаходили місця боїв воїнів УПА, перезахоронювали загиблих, освячували хрести на могилах, організовували встановлення пам’ятників, залучаючи до цих заходів членів молодіжного КУНу.
Мій дідусь Степан Ткачук відійшов у вічність 2003-го, а вона і до сьогодні продовжує працювати в цьому напрямку: є станичною Братства ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савури, ходить у школи, інститути, зустрічається з учнями, студентами, розповідаючи про героїчну боротьбу воїнів ОУН-УПА, виступає по обласному радіо, прагнучи підняти національну свідомість нашої молоді.
Юлія ТКАЧУК,
третьокурсниця Луцького педагогічного коледжу.
На фото: ветерани ОУН-УПА і молодь.