На поліських пісках родина з Донеччини знайшла прихисток від війни. Усе літо на їхньому новому обійсті кипить робота: сім’я реконструює стареньку хату. Ще будівництво йде, а біля нього вже оживають квітники, пасуться кози, яких господарі привезли на Ратнівщину із собою, гудуть «бджоли-біженці» і підростає городина. А селяни з Бродів звикають до нових сусідів із Краматорська, що на Донеччині, – Ольги та Гаврила Рибалків із дітьми та онучкою.
Гаврило Рибалко – уродженець Краматорська, а Ольга має коріння на Волині, хоча народилася і довгий час жила в Ростовській обл. Російської Федерації. А в с. Броди Ратнівського р-ну побачив світ її батько. Позаяк на Поліссі звикли признаватися до родичів, то Ольга не втратила зв’язку з Волинню. Згодом вона стала краматорською невісткою, народила чоловікові Гаврилові 11 дітей. Із початком війни на Сході їхня родина ризикувати життям синів та доньок не стала і спакувала валізи…
У червні минулого року все відбулося швидко. Коли в Краматорську спорожніли вулиці, коли в місті майже не залишилося дітей, а лише одні пенсіонери, коли дорогами курсували порожні маршрутки, вирішили їхати. «Чи важко було приймати рішення залишити свій дім?» – запитую Гаврила.
«Та яке там! – каже той. – Вона мені: «Ти що?! Будеш перед усіма поколіннями винен, що не вивіз вчасно своїх дітей із біди?..» Старших ще спитав, хто хоче їхати, а менших то й не став».
Так вони стали біженцями й опинилися в Одесі. Не всі їхні 11 дітей поїхали з ними. Два старших сина лишилися. Нині один – у Росії, на малій батьківщині матері, інший – у Краматорську. Непросто давалися й переїзди. Тим паче, що двоє старших дочок в Ольги та Гаврила – хворі. Одна зовсім лежача, інша – страждає від розсіяного склерозу. Виховують вони і малу онучку.
Закріпитися на Одещині все не вдавалося. Хоч на перший погляд і непогано обжилися, бо навели лад у дачному будинку, в якому мешкали зі згоди його власниці, завели навіть кіз та птицю, але постійного місця для проживання здобути не виходило. Згодом сімейні обставини склалися так, що Ольга приїхала на Ратнівщину на похорони дядька. Тут і спитали про землю… Східнякам на Волині не відмовили. Тим паче, що у Бродах живе чимало родичів.
«У мого діда було 13 братів. Сім’я тут – велика. Всі – віруючі. Нам допомогли оцей будиночок купити. Тепер помагають її добудовувати», – тішиться своїм волинським добробутом Ольга.
«Я приїхав сюди, тако з дороги глянув на хату – піде! Все зробимо. Там геть ніякого даху над головою не мали. А роботи ми не боїмося!» – заявляє господар дому.
І в хаті, і біля неї ще багато клопотів. Але Рибалки поспішають. Те, що вони – не з лінивих, – видно неозброєним оком. Із собою до Бродів привезли кіз. Уже тут обзавелися двома поросятами, посадили городик. Поїздом Гаврило перевіз на Полісся і рідні серцю вулики. До речі, пофарбовані у синьо-жовті тони. З матеріалами переважно помагає церковна громада. Із розумінням ідуть назустріч вирішенню проблем нових земляків й у сільській раді, і в школі…
«Поки ми працюємо, діти наші теж гроші заробляють!» – жартує Ольга. Це вона про те, що їхня Соломіта у день нашої розмови на шкільній лінійці отримала грамоту та 200 грн премії за малюнок про волинський ліс.
«Не можу скаржитися на щось, бо скрізь там стараються помогти. Ото тільки поймуть, що ми біженці, то все бігом-бігом… – додає Гаврило. – Броди – хоч і не рай, але жити можна. А от різниця в людях – вражаюча. Що там – люди, що – тут… Ми вже потроху до цього звикаємо. Інший раз навіть думаєш, коли попадаєш в якусь колію, як же себе тут повести, щоби бути зразком для людей, а не дєрьмом. Бо тоді клеймо буде довго на тобі. Приїхали ми, пойміть, – розгрузили все наше, воно тут стоїть день, два, три…, мало не місяць! У нас би ніч не простояло! Не знайшли б на ранок нічого. Це – лише один момент. І ще одне дивує: їдеш – тебе всі знають, а ти – нікого (сміється). Говорять до тебе, а я в обличчя впізнаю, а кожен раз питаю, де ж ми бачилися!».
А ще краматорський сусід у Бродах «користується попитом» і як вправний масажист. Свого часу опанував це мистецтво. Спочатку від бабці навчився «животи вправляти», а згодом, коли певний час не мав роботи у Краматорську, пройшов курси масажу. Кличуть у селі пом’яти спину, відбою немає! Але каже Григорій, спочатку треба хоча б одну кімнату в новій хаті зробити та побут сімейний облаштувати. Зима ж не чекає. А тоді вже, мовляв, до масажів дійде.
І хоча східнякам на Волині комфортно й добре, частина їхнього серця – на Сході. Чи не щодня спілкуються із синами. Кажуть, що там люди готуються до гіршого, бояться, а в Краматорську завше напоготові тримають каністру бензину…
«Там усе розбирають: заводи, підприємства… Українська армія, розказують, розбирає. А за ними люди вже підбирають, що лишається, й здають на металобрухт. Кажуть, що Україна готується віддати Краматорськ. Не знаю, де правда…Ми не розуміємо, що то за війна. Ніхто нікого спочатку не питав. Просто одного разу з’явилися блокпости, на них – люди кавказької зовнішності, наші наркомани і всякі «опущені», які себе називають «денеерами». Трудящим цього всього не треба було. А звідки прийшли ті, хто інших національностей, узагалі невідомо. Тепер – із Донецька нікого не випускають навіть на територію Росії. Що буде з ними, хтозна… Наші сини кажуть, що ходять чутки про те, що після випускних війна почнеться по-новому».
Передбачення Ольги збулися… Як тільки закрилися школи, на Сході знову почалися наступи.
Рибалки впевнені: повертатися на Схід уже не будуть. Вирішили назавжди осісти на Волині. Бо поїхати назад, на думку, Ольги, – підвести тих волинян, які в них повірили і зараз так щиро допомагають.
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: землевпорядник Гірниківської сільради Роман Назарук, Ольга та Гаврило Рибалки під стінами нової оселі ; корову із собою не привезеш, а козу – можна; хати нема, а квітник є; краматорські бджоли тепер гудуть по-бандерівськи.