Спочатку була Волноваха… Кривава розправа над бійцями одного з батальйонів 51-ї Володимир-Волинської мехбригади, сформованої з резервістів із нашої області. А потім трапилося ще одне нещастя: 25 липня за нез’ясованих і досі обставин 41 військовослужбовець із цієї ОМБР без наказу залишили бойову позицію під Краснопартизанським і здалися сепаратистам, які доправили бранців у Росію. Там із солдатів зробили «героїв пропагандистської війни», котра триває проти нашої держави, а потім – відправили в Україну, де щодо клятвопорушників нині проводять слідчі дії…
Як ми вже повідомляли в статті «Зрадники або жертви обставин?» («Волинська газета» №31 (975) від 31 липня ц. р.), затримані особливо й не приховують, що здалися в полон без наказу командира, якого залишили напризволяще. Проте з’явилася інформація й про те, що намір перейти на російську територію в середовищі цього підрозділу 51-ої мехбригади визрівав давно…
Одне зі свідчень про обставини, що передували здачі в полон 41-го бійця 51-ї Володимир-Волинської механізованої бригади виявила у соцмережах та розповсюдила журналістка видання «Нововолинськ Діловий» Наталія Камишникова. З цілком зрозумілих причин прізвище та військове звання артилериста, який побував і в зоні АТО, і в російському полоні, а тепер перебуває під слідством разом із іншими в гарнізоні м. Запоріжжя, дає можливість хоча б схематично зрозуміти логіку поведінки тих, кого звинувачують у зраді.
Як вони потрапили під Краснопартизанськ?
«Мене до 51-ї окремої механізованої бригади призвали через Нововолинський військкомат ще у квітні. Були на полігоні в Рівному, а згодом стояли на межі Дніпропетровщини і Донеччини. Саме тоді розстріляли наших під Волновахою. Через недолугий наказ, за 10 км від основних частин, полягли солдати. Їхню долю повторити не хотілося…
Після Волновахи нас таки завернули до Миколаєва на полігон «Широкий Лан», але вже незабаром знову кинули на передову. Цього разу – до Запорізької області. Звідти, своїм ходом, пробиваючись у боях, ми, 4-та батарея 2-го гаубичного дивізіону, йшли разом із 72-ю Білоцерківською бригадою на Амвросіївку та Зеленопілля. Переживши те пекло, опинилися під Червонопартизанськом. Зайняли висоту на териконі.
У ніч з 11 на 12 липня нас там уперше накрило «Градами». Ми окопалися і стояли до 25 липня. Постійно просили підмоги, але нас годували обіцянками. Казали, що завтра надішлють підкріплення, і так – кожного дня. Обстріли не припинялися. Бойовики вели мінометний вогонь. Техніку ми втрачали щодня.
Рознесло і наші 5 гармат, і 2 командирські машини. Були зруйновані «ЗіЛи» та «ГАЗи». Снарядів не лишилося».
Як виникла ідея здатися в полон росіянам?
«Ми просили підмоги або наказу відійти. Їх не було. Ми розмірковували з хлопцями: чи варто тут стояти до останнього? Чи настільки стратегічно важливий терикон, аби без зброї захищати цю купу породи ціною свого життя? Ми – артилеристи, які залишилися без гармат і снарядів. Ми – жива мішень, до якої за тиждень пристрілявся ворог. Відповісти нічим. Чому ж звідси не піти до наших військ?!
Знаєте, що сказав комбат? «Я нікого тут не тримаю!». А один штабний щур, такий собі капітан Г., повідомив — його не цікавить, що буде із солдатами. Мовляв, мусимо стояти до кінця… За тиждень обстрілів були деморалізовані. Сиділи ночами і читали «Нововолинськ Діловий», читали ваші статті і коментарі. Сподівалися, що хтось нагорі відреагує на цю інформацію. Але нас просто кинули…
Ми отримали згоду нашого комбата йти на всі чотири сторони і здали йому зброю. Після цього хтось пішов до місцевого населення, аби ті допомогли вийти з оточення до місць дислокації українських військ. Ми хотіли відійти до своїх. Там поруч було село. Хмельницьке чи якось так називалося. От звідти люди і зголосилися допомогти. 25 липня ми прийняли рішення залишити терикон. Перша група десь із більше десятка чоловік, здавши зброю, вирушила за місцевими. Там були солдати 51-ї і 72-ї бригад, а ще із військ забезпечення. Через півгодини отримали від них дзвінок: «Усе нормально. Ми в безпеці. Зараз за вами приїде автобус!».

У складі другої групи вирушив і я. Нас було десь біля 30. Щойно відійшли метрів 500 від терикону, як нас оточили озброєні бойовики на автівках. Посадовили у автобус і повезли до Свердловська. Дорогою казали, що з нами усе буде добре, нам зроблять коридор і повернуть додому. Правда, через Росію, бо так, зі слів терористів, безпечніше.
В штабі сепаратистів нас нагодували і дали можливість помитися. Перевіряли наші телефони, переглядали фотографії. Потім вишикували під стінкою і, знімаючи на відео, запитували у кожного прізвище та ім’я, а також місце проживання. Казали, якщо іще раз нас упіймають на Луганщині, то і самих застрелять, і родини порішать. Документи не відбирали, хоча переглядали. У половини хлопців із військовими квитками були також паспорти.
Нас допитували, але не катували. Ну, традиційно цікавилися, хто там із «Правого сектору». Це у них манія така… Правда, трьох хлопців сепаратисти забрали «в гості». Так нам сказали. Згодом один повернувся. Він казав, що, ймовірно, був у таборів терористів. Чому не повернулися ще двоє і яка їхня доля, ніхто не знає. До речі, один із них – теж нововолинець.
Як їх перекинули через кордон?
«Ми переночували у Свердловську, а тоді нас повезли на пункт пропуску «Ізварине». Його контролюють бойовики. Вони пропустили нас на російську сторону. Тамтешні прикордонники запаркували автобус у бокс вантажної техніки і пропустили нас. Десь о 22.00 ми вже були в Росії. До нас одразу приїхали люди у формі з шевронами «ФСБ» та журналісти. Потім ще був якийсь Слідчий комітет Росії, який нібито займається розслідуванням злочинів української армії в зоні АТО. Вони переписали наші анкетні дані, а кількох людей під страхом розстрілу змусили дати інтерв’ю російським каналам. Такими нас і побачив світ, на жаль.
Пропонували лишитися в Росії кожному. Казали, що у статусі біженця ми будемо нормально жити і на території РФ, а в Україні, мовляв, із вас зроблять зрадників і дезертирів, а потім «Правий сектор» прийде уночі та вб’є.
Але ми не зрадники, ми – українці, і хочемо жити на своїй землі. Нас іще 27 липня протримали для «LifeNews», а тоді завантажили у два «КаМАЗи» і пообіцяли доправити у Донецьку область. На пункті перетину кордону, можливо, це «Довжанський», забрали ще 7 поранених українських солдатів та 4 убитих. Коли їхали вздовж російського кордону, то бачили, як «Гради» луплять по наших військових. Додому втрапили аж через ППК «Успенський».
…Потім українські солдати забрали наші телефони і доправили у розташування 55-ї бригади в Запоріжжі. Нас розселили у казармах і збирали покази, як у свідків цих подій. Із нами спілкувалися і СБУ, і прокурори, і контррозвідка… Тепер оце висунули підозру в дезертирстві. Кажуть, можемо отримати до 10 років позбавлення волі. За що?.. Бо хотіли відійти до своїх, аби вижити? За це карають?!».
Підготував Роман УСТИМЧУК.
На фото із соціальних мереж та «Голосу Запоріжжя»: артилеристи ведуть вогонь на одному з донбаських териконів; «Уральські казарми», де перебувають під слідством волинські солдати.Від редакції. Як кажуть, біда не ходить одна… 4 серпня, прориваючись із оточення, майже 200 солдатів 72-ї мех-бригади, не мали іншого виходу, як вийти на територію Російської Федерації, попередньо знищивши залишки бойової техніки. Наступного дня їх переправили в Україну, а неподалік Волновахи бойовики обстріляли колони автомашин, які перевозили бійців. Окрім цього, в сусідній державі перебуває 140 українських прикордонників, які також із боєм вийшли на суміжну територію, оскільки іншого виходу не було. Проте можна не сумніватися: після перевірки усі продовжать службу, бо «на борщ» із власної волі до сепаратистів вони не ходили і на кремлівських телеканалах із заявами «Не будемо служити!» не виступали…