Один браконьєр застрелив лебедину пару, а другий –
приставив до скроні бойового пістолета…
Вістка про розстріл люцимерських лебедів вмить облетіла
Шацьк та довколишні села.
– Як могло таке статися у наш цивілізований час? –
обурювалися люди. – І де – у серці національного природного парку!
Ці двоє красенів – лебідь і лебідка – стали улюбленцями всього
Шацька. Батьки навмисне брали дітей, щоб показати їм птахів, про вірність яких
складають легенди. Вони були майже ручні, довірливі, як діти, підпливали до
берега, що дехто й з руки міг погодувати. Ця крилата пара довіряла людям,
сподівалася лише на добро.
– Хто ж ці убійники, що посягнули на дружбу людей і
птахів? І коли? 1 квітня! У час, коли вся планета відзначає Міжнародний день
птахів! Потрібно бути великим зухвальцем і циніком, щоб вчинити цей злочин.
За якусь годину відголосок про подію долетів і до Луцька.
А ще згодом на редакційний стіл ліг протокол №000730 про затримання зухвальця.
Ним виявився безробітний 38-річний В’ячеслав К. із смт Шацьк. Начальник відділу
держохорони Шацького НПП Володимир Солов’янчик телефоном повідомив, що цим
варварством шокований увесь Шацьк: «Люди звикли до товариства цих «білих
янголів», підгодовували їх хлібом, фотографували… Весь Шацьк гуде, є обурені,
навіть обіцяють вчинити самосуд над вбивцею, якщо його не покарає влада…»
Довелося їхати до Шацька. Вже на місці природоохоронець
розповів, як затримували браконьєра.
– Над Люцимером пролунало кілька пострілів. Це територія
Шацького НПП, де будь-яке полювання заборонене. Тож ми одразу виїхали на місце
події, викликавши на підмогу оперативників Шацького РВВС. Там і застали
горе-полювальника. Той мав при собі мисливську рушницю «ИЖ-27 ЕМ» 12-го
калібру. Зараз правоохоронці з’ясовують, чия це рушниця. Є підозра, що вона
належить колишньому правоохоронцю – рідному брату браконьєра.
На жаль, природоохоронці прибули, коли закривавлених
лебедів вже витягли на берег, і брати про щось перемовлялися з місцевою мешканкою.
Може, хотіли обміняти лебедів на горілку, за якою не бачать світу, чи просили
жінку приготувати смаженину – це з’ясує слідство.
– При затриманні опору не чинили, – каже начальник
відділу держохорони Шацького НПП Володимир Солов’янчик. – В’ячеслав одразу взяв
вину на себе, хоча, – тут Володимир Іванович робить значну паузу та із сумнівом
зізнається, – міг стріляти і не він. Думаю, і цю деталь з’ясує слідство. Ми ж
затримали, як і належить за обов’язками, склали протокол про адміністративне
правопорушення і передали справу до Шацького райвідділу УМВС.
Безробітний шачанин раніше до судимості не притягався. Визнає,
що вчинив злісне порушення Закону України про мисливське господарство та
полювання. Браконьєру загрожує штраф у розмірі від 60 до 120 неоподаткованих
мінімумів доходів громадян, конфіскація рушниці та 2657 грн відшкодування за
кожну особину лебедя. На жаль, до вироку суду його прізвище вказувати не можна.
– За фактом браконьєрства відкрите кримінальне
провадження, – зітхає Володимир Солов’янчик. – Браконьєр понесе покарання, але
лебедину пару не повернеш і не повернеш довір’я Природи до людини.
Загалом, за словами природоохоронця, люди тут
доброзичливі, люблять свій край, дорожать іміджем курортного містечка.
Вважають, що чимало відпочивальників приїжджає на Шацькі озера, аби на власні
очі побачити і сфотографувати лебедів-шипунів, диких качок і гусей, чорних
чапель і бакланів, мартинів і куликів… Саме туризм у сучасних умовах дає
багатьом. роботу, приносить конкретний прибуток…
Подібні випадки відлякуватимуть туристів і шкодитимуть
іміджу нашого краю, вважають шачани. А ще: «Якщо влада не поставить на місце
цих вандалів природи, ми самі їх провчимо!..» Ось такі настрої…
– У своїй більшості люди дуже гостинні і відповідальні, –
наголошує Володимир Іванович. – Якщо бачать якесь неподобство, миттєво
телефонують, повідомляють про браконьєрство…
– А чи не погрожували вам? – цікавлюся у Володимира
Івановича. – Ви ж начальник відділу державної охорони природного парку. Часто
стикаєтеся з порушеннями…
– Знаєте, особисто я радію, що на землях національного
парку немає жодної господарської забудови. Усі сучасні котеджі, вілли
побудовані на землях, що належать садовим товариствам або жителям довколишніх
сіл. Разом із дирекцією парку це відстоювали у місцевих і центральних органах
влади, нас почули і стали на бік національного парку. Хоча із супротивного боку
були дуже впливові особи найвищих рангів, які, бува, прикривалися такими
іменами, що і страшно, і соромно згадувати. Стосовно наших рейдів щодо збереження
рибних запасів, дикої природи, то всяке траплялося. Але, знаєте, – тут мій
співрозмовник затамовує дихання і з тремтінням у голосі продовжує, – прості
люди з розумінням ставляться до нашої роботи, навіть поважають. Ми ж бережемо
природні багатства і для них, і для їхніх дітей та онуків. Бувають, звичайно,
винятки і у нашому краї… Там – весілля, там – похорон. Що гріха таїти, озеро
усіх вирятовує рибою. Затримаєш такого – щиро кається, обіцяє відшкодувати
збитки, більше не займатися незаконним промислом. Але трапляються і такі (і що
найприкріше, вони ж самі колись були правоохоронцями чи займали немалі посади в
охоронних структурах), хто синіє від люті. Ніби роблю щось протиправне. Це ж
моя робота – охороняти природу. За це отримую зарплатню, намагаюсь чесно і
сумлінно її відробляти. Хоча, звісно, природоохоронці, як ніхто розуміють,
важливість цієї діяльності для майбутніх поколінь.
Одного разу Володимирові Солов’янчику довелося
затримувати колишнього охоронця. Той із компанією підпилих браконьєрів застрелив
лося. По пиках можна було визначити, що усі – не з бідного десятка!
– Ми затримали їх на гарячому… – пригадує той випадок природоохоронець.
– В усіх забрали рушниці, я збираюся складати протокол. Велике червоне Сонце,
мов личко самої матінки Природи, вже із
самісінького горизонту намагається заглянути в очі тим вбійникам: «Навіщо? Навіщо
ви це зробили?». Колишній правоохоронець стає на коліна і лізе рукою у нагрудну
кишеню. За посвідченням особи, мисливським квитком, дозволом на зброю,
ліцензією на полювання, якої, знаю, у них нема. А той несподівано дістає
пістолет і приставляє до моєї скроні: «Зараз я покажу тобі, хто тут головний!».
Сказати, що я не злякався, було б не правдою. Не бояться тільки дурні. Але я
втримався, щоб не зірватися. Врівноважив ситуацію і довів свою роботу до кінця.
Браконьєри понесли покарання. Того дня довелося затримувати ще одну
браконьєрську групу…
Звісно, такі стресові ситуації бувають нечасто. І це
добре.
Ми знову повернулися до історії з лебедями. Володимир
Солов’янчик пригадав епізод кількарічної давності. Тоді, на світанні 22 червня
(«це ж якась містика – 22 червня у сорок першому почалася війна») на березі Світязю
з нарізної гвинтівки із оптичним прицілом один стрілець убив лебідку. Ця
історія ще та! При затриманні горе-мисливець почав виправдовуватися: мовляв, цілився
по пляшках, а влучив у лебідку. Але найстрашніше, як тільки інформація про
злісне браконьєрство потрапила на шпальти газет, на парковця почався шалений
тиск із області. Виявилося, до цього причетні діти високопосадовців із великими
титулами. Хіба так чинять справжні державники? Вони б мали передати любов до
природи своїм чадам, а не посилати з дорогою нарізною зброєю – із оптичним прицілом!
– у святая святих української землі.
– На нас із надією дивляться не тільки жителі цього краю,
а й усе живе, – несподівано каже природоохоронець. – Адже щоліта приїздить
понад шістдесят тисяч відпочивальників. Одного сміття лишають гори. Якби не
наша служба, ми б мали непоправні втрати у Природі.
Повертаючись до Луцька, думав про парадокси долі. Слава
Богу, час не воєнний, є що їсти і пити. Колишні отримують пенсії, що й не
снилися нашим працьовитим бабусям-колгоспницям. За них на місцевому ярмарку чи
у крамницях можна купити будь-яких делікатесів. Але чому вбивають довкола себе
все живе?!
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото: лебедина пара; Володимир Солов’янчик.