У с. Свинарин Турійського р-ну німці вперше приїхали з кулеметами та біноклями, а вдруге з… поросятами. І жодного стосунку до цього факту назва древнього населеного пункту не має.
Як і скрізь в Україні, у волинському Свинарині в роки Другої світової війни німців сприймали тільки як ворогів. Однак навіть у вояках у гітлерівській формі роздивилися вправних хазяїв. Чому? Цікавий факт із життєпису села часів війни довелося почути нещодавно в невеличкому нині Свинарині.
Традиційно найбільше тих, хто цікавиться історією села, можна знайти у місцевій школі… І хоча для цього довелося майже зірвати урок (бо навідалися ми до Свинарина без попередження), але все-таки краєзнавців серед педагогів розшукали. Саме Дмитро Бінюк, учитель географії, розповів, із чим прийшли у село представники ворожої армії. Як з’ясувалося: вперше – з біноклями і на спортивних велосипедах, удруге… з поросятами!
У Свинарині радянська влада провести мобілізацію з початком Великої Вітчизняної війни не встигла. Відступали дуже поспішно… Тож 41-го вже вирували бої, а сільські чоловіки господарювали як зазвичай – біля своїх осель та в колі родини.
– Хто як жив, так і продовжував жити, – розповідає Дмитро Михайлович. – А перших німців, за спогадами старожилів, у нашому селі побачили тільки в липні 41-го. І то це, напевне, була німецька розвідка. Бо приїхали вони в село на спортивних велосипедах, зі зброєю та біноклями. Появу чужинців добре запам’ятали. Всі сільські діти за ними бігли вулицею. Один із німців навіть спинився і дав хлопцям бінокля, щоб подивилися…
А вже у вересні 41-го гітлерівці навідалися в село з іншою місією – «свинячою». Армію ж треба було годувати. Так-от, до справи вояки підходили серйозно: у Свинарині та довколишніх селах взялися роздавати свині.
– Не грабували, нічого у селян не забирали, тільки просили господарів біля своєї свині годувати ще й… німецьку. Причому довіряли таку відповідальну роботи не «большевикам», – каже вчитель, – а крепшим сільським хазяям. Тим, кого совєти куркулями називали.
Навряд чи назва древнього населеного пункту підштовхнула гітлерівців до ідеї вирощувати у свинаринських хлівах свиней. Бо, як стверджують у селі, назва ця – дуже давня. А вперше Свинарин згадується у писемних джерелах 1545 р. Під час нападу монголо-татар жінки й діти змушені були покинути межі села, чоловіки залишилися боронити територію. Коли повернулися додому, застали попелище, порите дикими кабанами. Відтоді село носить назву Свинарин. Населений пункт розташований на деякій відстані від колишнього поселення. Але в місцевому лісі досі є велике урочище Селище, поруч якого давній курган…
Згодом німці повернулися в село, щоб забрати назад «живий товар». Знову роздали місцевим селянам поросят. Правда, забрати вдруге вирощених свиней так і не встигли…
– Мій батько часто любить розповідати про їхнього Фашиста… – каже Дмитро Бінюк.
– Фашиста? – перепитую я. – Їхнього??? Це у вас хтось із німців жив?..
– Ні, так ту свиню, яку не встигли забрати, назвали. Батько каже, німецькі поросята, видно, породисті були. Бо на відміну від тих, які кувікали у хлівах свинаринців, росли швидко й гарно набирали вагу.
Кабана Фашиста Бінюки годували півтора року. А як кололи, то живий трофей, що дістався у спадок від ворога, заважив аж 300 кг! Таких гігантів на ту пору серед «українських однолітків» Фашиста – у жодному сільському хліві не було. Тож не судилося йому прислужитися німецькій армії у вигляді поживної тушонки. Салом та м’ясцем породистого «арійця» смакували в українському селі.
Спогад про Фашиста – один із небагатьох мирних спогадів війни у цьому селі. Бо вже у 43-му в лісах біля Свинарина з’явилися повстанці. Поруч, у Купичеві, отаборилася Армія Крайова… І сільські краєвиди не раз вкривалися багрянцем. Бо різали вже, пробачте, не свиней.
До слова, свинина й досі займає чільне місце в німецькому меню. Та й традиції свинарства у цій країні міцні, хоч і в України, як знаємо, не слабенькі. Це, як бачимо, спільний момент для таких різних народів. І спільним був навіть тоді, коли ці народи опинилися на різних берегах війни.
Олена ЛІВІЦЬКА.