«Трикутник смерті»

Тривалий час радянська історіографія твердила, що найбільша танкова битва Другої світової війни сталася під російською Прохоровкою у липні 1943 р. під час боїв Курської дуги. Але зараз навіть адепти радянської версії «Великої вітчизняної війни» визнають, що найбільша танкова битва все-таки сталася наприкінці червня 1941 р. на межі Львівської, Волинської і частково Рівненської обл., у т. зв. «трикутнику смерті» Броди-Дубно-Луцьк. 

Тут зійшлося щонайменше 3 тис. радянських танків проти понад 700 німецьких. РККА (Робітничо-селянська Червона армія, рос. абревіатура РККА, – ред.)  мала доволі значну перевагу в танках – десь учетверо більше, ніж у гітлерівського Вермахту, та попри це – програла. Як і чому так сталося? Про це в ефірі «Історичної Свободи» розповів історик Андрій Харук, який спеціалізується на дослідженні військової техніки.

Він розповів дуже цікавого і раніше маловідомого про перші тижні боїв літа 1941 р. на Волині, коли ціла 5 Армія зі штабом у м. Луцьку не змогла зупинити наступу Вермахту, а від краху на полях танкової битви не врятував навіть тодішній начальник Генштабу РККА, майбутній «маршал Перемоги» Ґєорґій Жуков, якого Кремль терміново послав у Західну Україну рятувати катастрофічну ситуацію. 

Власне, що за битва відбулася у цьому «трикутнику»? Німецька група армій «Південь» саме на цій ділянці наступу завдавала потужного удару на Схід. А радянські стратеги очікували його південніше, тому й командний пункт Південно-Західного фронту розгорнули аж у м. Тернопіль. І якщо нацисти атакували на основі плану «Барбаросса», то Москва мала власний відповідник – «Гроза», і він наказував у годину «Х» розпочати наступ… на Польщу, у бік м. Любліна!

«Це була спроба зупинити прорив німецьких танкових сил. Якщо ми уявимо межу Волині і Галичини, то там між фронтами радянських армій утворився розрив десь у 50 км. От у цей розрив увійшла німецька танкова група: 4 танкові дивізії, десь 580 танків на початку битви, потім ще 1 дивізія – ще 150 танків підтягнулося. Рухалися німці майже прямо на Схід. Основні сили механізованих корпусів радянського Південно-Західного фронту перебували від цього місця прориву далі на південний захід, на території Галичини. Для того, щоб відбити цей наступ, радянські мехкорпуси замість наступу на Захід, на територію окупованої Польщі, мусили розвертатися в північно-східному напрямку», – розповів доступною мовою ситуацію тих днів Андрій Харук.

Але чому ж у трикутнику Броди-Дубно-Луцьк РККА зазнала катастрофічної поразки, внаслідок чого була змушена відкотитися аж до старого польсько-радянського кордону між Рівненщиною та Житомирщиною? І чому ще так довго бовваніли на волинській землі скелети спалених та розірваних вибухами радянських танків, доки німці їх не переплавили на металобрухт, виливши для себе нову бойову техніку?  Тим паче, що в червоноармійців було танків учетверо більше, і далеко не всі з них виявилися застарілими, а такі моделі як Т-34 і КВ-1 і КВ-2 навіть переважали всі німецькі, на той час існуючі?

«Загалом, радянські танки мали потужніше озброєння: гармати мінімум 45 мм, а на Т-34 і КВ-1 – 76 мм. Особливо ці два останні танки мали потужнішу броню. Німецькі Panzerkampfwagen III і IV мали гармати калібру 37 і 75 мм. А проте вони мали одну суттєву перевагу. У башті цих танків сиділо не два члени екіпажу, а три – плюс окремо виділений, звільнений від усіх інших обов’язків командир. У радянському танку, навіть у Т-34, у башті перебувало дві людини. І командир, крім обов’язків по управлінню в бою, ще й був навідником гармати. Відтак його увага розосереджувалася, він не міг ефективно використовувати весь потенціал своєї машини», – пояснює дослідник військової техніки на «Радіо Свобода»..

Ця битва також довела: воюють не танки, воюють структури. Тоді РККА не мала таких відлагоджених структур, які були в Вермахту. Їхні танкові дивізії невеличкі, порівняно з радянськими – 150-200 танків. Але в них на один танковий полк припадало 2 полки моторизованої піхоти, плюс полк артилерії, сапери, розвідка і так далі. На основі полків, які входили в таку дивізію, німці формували бойові групи. А радянські механізовані корпуси – 1000 танків в кожному за штатом – мали вкрай мало артилерії, недостатньо піхоти і сил забезпечення. В мирний час вони мали обмаль допоміжної техніки, яка повинна підвозити боєприпаси, паливо, забезпечувати перевезення ремонтних бригад. Вся ця техніка мала прийти з народного господарства в результаті мобілізації. Зрозуміло, що 23 червня 1941 р. у Західній Україні мобілізацію провести просто фізично не встигли… 

«З виходом на позицію в мехкорпусів теж були величезні проблеми, тому що після кількох переходів у танків закінчується паливо, а підвезти його немає чим. У цій битві в радянських танкових дивізіях від 40% до 80% втрачених танків – це були небойові втрати. Це поломки техніки під час маршів на відстань до 500 км, або танки, залишені і виведені з ладу екіпажами, бо закінчилося паливо…Німецькі танкові дивізії чи бойові групи, які утворювалися на базі полків цих дивізій – це комплексні з’єднання, які включали не тільки танки, мотопіхоту, артилерію, але й постійну авіаційну підтримку.Уявіть собі, 20 німецьких танків – рота – стикається з ротою радянських Т-34. Снаряди не пробивають їхню броню. Що робити? В такій ситуації німецький командир здає назад і викликає вогонь артилерії або офіцер-авіаційний навідник викликає «штуки» – бомбардувальники Люфтваффе, які дуже часто виконували в цих наступах роль важкої артилерії. РККА не мала ось цієї комплексності у плануванні бойових дій, у підході до формування структур, а відтак – програвала. Хоч номінально радянські танки були потужніші», – говорить Андрій Харчук.

Зрештою, після поразки під Дубном та Луцьком радянські війська панічно відступили аж до лінії старого кордону, який був до 17 вересня 1939 р. між СССР і Другою Річ Посполитою і який був порушений Москвою внаслідок таємної угоди з Берліном. До речі, восени 1939 р. гітлерівський Третій рейх і сталінська «Страна Совєтов» були стратегічними союзниками, спільно розбили Польську державу та провели у м. Бресті та м. Ковелі спільні паради переможців…

Чому ж залишки розбитих наприкінці червня 1941 р. армій РККА не втрималися і на старому кордоні, а відкотилися аж до м. Києва?

Бо в Волинсько-Галицькому «трикутнику смерті» Вермахтом були перемелені механізовані корпуси Південно-Західного фронту. Наприклад, 8-й механізований корпус, який мав щонайменше 900 танків, із цієї битви вийшов, маючи лише 43 штуки… А крім бойової техніки, боєприпасів і складів із озброєнням, пальним і продовольством РККА втратила сотні тисяч солдатів та офіцерів, які частково загинули в боях, а більшою мірою потрапили в полон…

Ось таким він був, початок другого етапу Другої світової війни на Волині, яка перебувала під гітлерівською окупацією з початку липня 1941 р. і до 20 числа цього ж місяця, але року 1944-го. І тому так мало згадували про ці бої в радянській літературі і про це не було нічого у виступах ще живих ветеранів…