Володимир Маковецький завітав у редакцію з доволі незвичною проблемою. Мав запрошення у Брюсель на чергове засідання за участі української сторони, але потрапити туди не зміг.
Утім, хоча зараз 68-річний Володимир Федорович на заслуженому відпочинку, не тільки управлінський досвід у нього багатий (тричі поспіль обирався Хотешівським сільським головою нині Камінь-Каширського району, входили села Хотешів і Котуш), а й міжнародної співпраці (громада активно працювала в проєкті Єврорегіон «Буг», де намагалися активно співпрацювати українська Волинь, білоруська Берестейщина і польське Люблінське воєводство).
Тому ми спілкуємося з корінним представником українсько-білоруського прикордоння, насамперед, на тему, що була і ще довго залишатиметься актуальною. Якщо коротко: з початком військової агресії в росії путінського режиму та її підтримки з боку нинішнього правлячого режиму в РБ між колись дружніми людьми пролягла прірва… І як колись це змінити, зараз мало хто може навіть спрогнозувати.
Цікаво, що до 17 вересня 1939 р. ця північна територія області належала не до Волинського воєводства Другої Речі Посполитої з осідком органів влади у м. Луцьку, а до Поліського з адмінцентром у Бресті. Після Другої світової війни в «білокам’яній» вирішили провести між тодішніми радянськими республіками обмін територіями та людьми, тож і Хотешівська громада, а також частина інших земель нинішньої Камінь-Каширщини опинилися в Україні.
Кордони тоді були умовними, тому місцеве населення їх фактично не помічало. Та й географія та особливості транспортного сполучення мали значення. Від Хотешова, наприклад, До Бреста – 100 км, а до Луцька – 150. В сусідній адмінцентр навіть автобус їздив. Бувало, навіть двічі на день.
«Що приховувати, там постачання товарами першої необхідності в «місті-герої» було кращим у радянські часи. Квартири на заводах давали… От земляки й прилаштувалися там на різних підприємствах. А з відновленням Української незалежності зазвичай наш місцевий люд їздив за кордон уже на заробітки. Не тільки в Білорусь (насамперед, у Мінск), а й у російські санкт-пєтєрбург чи навіть маскву. Бо платили там добре: за місяць дехто по 1000 доларів і більше заробляв», – пригадує Володимир Маковецький.
Сам Володимир Федорович, наприклад, із батьком у Брестську область часто на заготівлю дров їздив. Бо на Волині треба було за кожен кубометр деревини платити, а там давали безплатно: тільки вивозь… Солярка тоді лилася рікою і коштувала копійки, та й із вантажівками проблем не було. Вони ж їздили взагалі трактором.
А ще з брестського м. Дівін у с. Хотешів та поближні волинські села регулярно навідувалися заготівельники з м’ясопереробних підприємств, купували в українців свійську худобу на забій (насамперед, свині, корови, коні). А от на Волині місцевим бінесом така заготівля фактично не проводилася.
Коли Володимир Маковецький був сільським головою, то, як тоді було заведено, укладали договори про співпрацю і з білоруськими громадами. Для хотешівців випала сільрада с. Клейники біля Бреста. Неодноразово волиняни там бували, а от білоруси на Волинь так жодного разу і не приїхали. Чому, невідомо. Пригадує, що найбільше в тій «побратимській» громаді його вражала тотальна радянщина навіть на рівні сільрад.
Що змінилося після початку Великої війни в українсько-білоруському прикордонні? Зрозуміло, що у нас обладнані рубежі для оборони на випадок вторгнення російських окупантів із північного напрямку. Пункти пропуску, крім одного-єдиного, закриті.
Але не тільки це змінилося кардинально.
Володимир Федорович каже:
«Після 24 лютого 2022 року майже повністю припинилося спілкування як між простими людьми, так і представниками місцевих влад. Таке, як було колись зазвичай».
Не приховує, що деякі громадяни й досі їздять у Брест. В однієї жінки, наприклад, близькі родичі там живуть. Тому для неї на першому місці – родинні зв’язки. Про політику вона воліє не говорити. Повертаючись додому, радіє, що вкотре побачила дітей та онуків. І далі трудиться в полі.
Найближчий великий базар від села – в Камені-Каширському, щочетверга. А в селі Бузаки – щосуботи. Білоруських товарів, каже Володимир Федорович, там фактично нема. Хоча сам він на базарах фактично і не буває… І це ще одна характерна ознака, що довоєнні часи вже в далекому минулому.
Недавно аляксандр лукашенка публічно заявляв, що кличе волинян та інших українців із прикордоння до себе збирати гриби та ягоди. Мовляв, їх там чекають і перешкоджати не будуть.
Володимир Маковецький каже, що ця ідея була нереальна від самісінького початку:
«Це вже не ті часи, що раніше були…».
Рано чи пізно агресія кремля буде припинена, відбудуться демократичні зміни і в Білорусі. Чи можливо повернути взаємну приязнь між простими людьми? А якщо так, то з чого починати?
Володимир Федорович висловив доволі цікаву ідею, як після завершення російсько-української війни відновити колись хороші добросусідські взаємини: насамперед, знести пам’ятник владіміру лєніну в сусідньому Бресті. А ще ставити питання про реальну українізацію цієї області, адже переважний відсоток населення там – вихідці з України.
Ось таке спілкування відбулося з Володимиром Маковецьким, який укотре приїхав в обласний центр української Волині у своїх невідкладних справах. Це черговий досвід для спільного прикордоння, який треба враховувати.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора: колишній Хотешівський сільський голова Камінь-Каширського району в м. Луцьку; Хвилина мовчання в обласному центрі Волині на честь вбитих російськими окупантами громадян України під час російського вторгнення.