Інформаційна вакханалія навколо мобілізації триває. Замість аргументованого обговорення проблем і внесення пропозицій для направлення її у справедливе законне русло, інтернет-простір заповнений деструктивною сваркою, прокльонами, простими меседжами ледь не з закликами до бунтів. А тисячі тих, кого ця тема стосується насамперед, або відмовчуються, або ховаються за ширмою «ми допомагаємо хлопцям на передовій»…
Стандарти спілкування соцмереж передбачають найбільшу увагу найгучнішим, найрізкішим, найєхиднішим авторам. «Народні герої» репостять відео і хвалять інших «героїв», які б’ють і ріжуть «тецекашників». Ну, а ненависть до «мєнтів» – то для де-кого святе.
Багато обивателів підтакує, навіть не уявляючи, до чого веде така підривна робота в інформаційному просторі. Не думають вони також про те, що буде з ними самими, коли рухне незалежна держава, основи якої вони самі по сут і активно підривають. І що буде з їхньою свободою слова, котра зараз їм забезпечується.
На відміну від розмов на кухнях чи скандалів у провулках, які не виходять за рамки вузького кола людей, контент соцмереж та інтернет-ресурсів охоплює широкі маси, формує їхню думку й масову свідомість. Безліч маленьких постів і коментарів під ними зливаються в один великий потік, який із часом формує громадську думку.
Публічна інформація, яка охоплює велику аудиторію, завжди впливає на її настрої та практичні дії. Якщо інформація на сторінці в соцмережі відкрита і бачити її можете не тільки ви, вона впливає на інших, а, значить, і загалом на обстановку в державі. Кожна фраза, написана тут, вносить маленьку краплю в загальний інформаційний потік.
Мобілізаційні скандали є основним фактором дестабілізації країни в тилу. Це стало видно, коли окремі бійки з військовослужбовцями сист еми ТЦК та СП почали переростати в масові безлади та с трілянину.
Ці акції масової непокори відрізняються від стихійних мітингів тим, що не мають якихось зрозумілих і адекватних вимог до влади. Їхні учасники керуються примітивними емоціями: злість, нервозність, бажання довести своє «я», «випендритися» перед іншими, довести свою «крутість».
Процес іде по наростаючій, безлади частішають, тому влада повинна реагувати. Як вона зреагує – побачимо ближчим часом. Не зайве було би повернутися до законодавства про мобілізацію і внести чергові зміни, аби задіяти як мобрезерв деякі суспільні групи, які ще залишаються заброньованими, хоч критично-важливих функцій для держави не виконують.
Про одну таку групу я писав у минулій статті: https://vln.media/chomu-zamist-zekiv-i-depiv-maiut-voiuvaty-ta-vmyraty-robotiagy-chastyna-1-pro-zekiv/
Це щонайменше 20000 молодих і здорових чоловіків, які відбувають покарання у колоніях і, цим самим, зовсім незаслужено, мають бронь.
Є ще одна суспільна група, яка майже не задіяна в силах оборони – місцеві депутати й чиновники. Пересічні громадяни не знають, скільки існує різних держустанов та структур місцевого самоврядування, а також яку практичну користь вони приносять. Ну, управління освіти, охорони здоров’я, екології – ясно. Силові структури – окрема мова.
Але ж є ще десятки структурних ланок міністерств і відомств, обласних адміністрацій, роздуті апарати місцевих громад. Те, що добра половина з них нічого не продукуючи лише заважає працювати суспільству – давно очевидно.
Кардинальне скорочення бюрократії буде обов’язковою умовою ефективності наступної влади. Але це буде потім. Зараз же роздуті штати чиновників дають змогу уникнути мобілізації десяткам тисяч чоловіків.
Зокрема, депутатів місцевих рад чоловічої статі на останніх виборах у жовтні 2020 року було обрано по Україні понад 26000 осіб (за даними Центральної виборчої комісії).
Про те, яка частина з них пішла боронити країну, відомо лише з дослідження руху «Чесно» станом на середину 2023 року. Вони нарахували біля 1000 таких депутатів від найвідоміших партій. До них додамо ще членів маловідомих партій, і, припустимо, що загалом до Сил оборони пішло кілька тисяч. Це становить жалюгідний відсоток від усіх обранців.
Станом на 2026 рік жодні державні органи не ведуть подібної статистики. А варто би вести – порахувати й оголосити, який відсоток народних обранців-чоловіків пішов боронити країну. Це важливий психологічний момент: суспільство чекає більшої відповідальності від тих, хто отримав частину влади від цього ж народу та при цьому закликає воювати інших.
Не йдеться, щоб усіх «загнати» в армію. Та кидається у вічі показово мале число «депів», які служать. Хоч на них лежить відповідальність за державу та громади більша, ніж на пересічних громадянах.
Сам статус депутата місцевої ради не передбачає бронювання. Хтось, звичайно, має загальні підстави на відстрочку: неналежний стан власного здоров’я, догляд за близьким родичом із інвалідністю, троє неповнолітніх дітей, вік понад 60 років…. Але більшість із них «рішає» це «питання» через робоче місце в якійсь державній чи комунальній установі. Зазвичай, у тій, яка підконтрольна відповідній раді.
І тут підходимо до найцікавішого – броні для державних чиновників. Згідно закону, 100% бронюються держслужбовці категорії А: керівники центральних органів виконавчої влади, апарату парламенту, голови обласних і військових аміністрацій, деякі інші найвищі посадовці.
Йдемо далі. 50% бронювання отримують категорії Б (керівники середньої ланки) та В (рядові держслужбовці). Станом на середину 2026 року в Україні за даними Google їх налічується щонайменше 37000 осіб, а в Силах оборони служить від сили 4000 із них.
Ще одна категорія із 50% бронюванням – службовці місцевого самоврядування. Спираючись на джерела Асоціації міст України, декларацій НАЗК і різних моніторингів, бачимо приблизне число чоловіків цієї категорії – орієнтовно 24000. В війську захищає державу десь 3500. Знову бачимо, що частка не велика.
Щодо 50% броні, то треба розуміти, що хто підпадає під неї – це саме ті цифри, які наведені вище: 37000 держслужбовців і 24000 місцевого самоврядування (разом 61000). Це цифри станом на зараз, тому ясно, що хто під бронь не підпадав, того вже за роки війни мобілізували. Віднімемо від 61000 тих, хто служить (4000+3500=7500), і бачимо цифру 53500. Врахуємо, що точної статистики держава не оприлюднювала, але бачимо, що понад 50000 чиновників чоловічої статі не задіяні в Силах оборони.
Звісно, у багатьох є загальні підстави для бронювання, але повторюся: відсоток служби у війську «державних мужів» є занадто малим, що демонстративно дратує широкі маси населення, які найбільше «вигрібають» фронтові ви пробування.
Що ж у такій ситуації можна змінити?
Найперше: норму закону, і бронювати не 50% чиновників, а відсотків 10 найцінніших спеціалістів, без яких не можлива робота відповідної державної установи.
Щодо місцевих депутатів, то, оскільки броні у них і так немає, але вони уникають служби багатьма іншими способами, то, як варіант, можна ввести обов’язковий річний термін військової служби з подальшим поверненням до депутатської діяльності. Це дасть змогу їм краще зрозуміти ситуацію в Силах оборони України та проблеми, які там існують. А українське військо для нашої держави – зараз головне.
І насамкінець. Служба у війську для багатьох асоціюється лише з піхотою в окопах чи «лисячих норах», або з броньовиками чи гарматами, замаскованими у лісопосадках.
Але вищевказані категорії чоловіків, що, звісно, мають добру освіту і певні знання, змогли би принести користь не там, а у підрозділах безпілотників, РЕБ, РЕР, ППО, на охороні державного кордону. Там теж дуже не вистачає людей. Призов десятків тисяч чиновників і депутатів виправив би ситуацію у цих родах військ і значно послабив би суспільну напругу навколо мобілізації.
Ну, звичайно цим новобранцям доведеться пожертвувати певними власними інтересами. А ще своїм побутовим і психологічним комфортом, що буде для них особливо важко.
Але ж треба чимось жертвувати задля загального виживання держави і нації, чи не так?
Сергій КІЧИЙ,
військовослужбовець Сил оборони України, політолог у цивільному житті.
Ілюстративне фото порталу «Слово і діло».