Останнім часом, зокрема й у зв’язку із резонансною подією – звірячим зґвалтуванням 29-річної мешканки смт Врадіївка Миколаївської обл., в котрому підозрюють двох представників правоохоронних органів, престиж міліції звівся нанівець. Про це свідчать і дані соцопитування, згідно з яким 70% українців не довіряють стражам порядку. Однак прикро за тих представників професії, котрі чесно та сумлінно виконують свій обов’язок – захищають людей. І чи можна на основі фактів, котрі, як не прикро, трапляються дедалі частіше внаслідок дій перевертнів у погонах, що задля «криші» йдуть у лави міліції, створювати узагальнений портрет правоохоронних органів? Бо чимало представників професії, як, для прикладу, і старший дільничний інспектор Старовижівського райвідділу міліції Богдан Максимець, із котрим мали нагоду поспілкуватися буквально за кілька днів до врадіївської трагедії, є справжніми авторитетами для людей. І хоча про свята, вихідні, «доспані» ночі – дільничному міліціонеру і думати годі, та найкраща винагорода за самопожертву – вдячність тамтешніх мешканців.
Безперечно, серед представників правоохоронних органів найближчі до людей – дільничні інспектори міліції: день за днем вони не лишень дбають про громадський порядок, а й турбуються про спокій у кожній оселі. Чи не кожен хлопчисько в дитинстві мріє стати міліціонером, та далеко не всі, усвідомлюючи складність та небезпечність професії, обирають цей шлях. Попри дитячі мрії, вагався з вибором і Богдан, одначе, як кажуть, покликання є покликання:
– Ще малим хлопчиною із захопленням дивився на правоохоронців, – ділиться спогадами чоловік. – А далі, як кажуть, доля розпорядилася: закінчив школу, пішов в армію. Коли повернувся додому, то багато моїх товаришів вже навчалися на міліціонерів, тож за їхньою порадою я теж вступив до обласного училища професійної підготовки працівників міліції, що в Сокиричах, згодом закінчив університет у Львові.
У 2007 р. приступив до служби: спочатку працював у Ківерцівському райвідділку, а вже через рік Богдана Максимця перевели на малу батьківщину – Старовижівщину. І ось уже понад 5 літ він дбає про спокій рідного краю.
Дільничний – завжди на зв’язку, бо, як мовить Богдан Петрович, «треба ж людям допомагати». Телефонують до міліціонера і за потребою, і просто так. Буває, серед ночі дзвонять жінки – не свої, а чужі, жартує міліціонер. Ні, це не те, про що дехто подумав: телефонують скривджені молодиці і благають дільничного вплинути на чоловіка-гультяя чи п’яницю.
– Ну що робити в таких ситуаціях? Звісно, не відмовляю: проводжу з членами подружжя відповідні бесіди, стараюся вплинути словом на поведінку горе-чоловіків, – каже Богдан Максимець.
Основний акцент у роботі дільничних інспекторів – профілактика правопорушень. А головні проблеми – незайнятість населення і, як наслідок, часте заглядання у чарку.
– Боремося із самогоноварінням, підприємцями, котрі порушують режим роботи розважальних закладів, крадіжками переважно кольорових металів. То найпоширеніші проблеми, котрі є чи не в кожному селі області, – розповідає дільничний.
На виклики доводиться виїжджати чи не щодня. Згідно з новими правилами, міліціонер мусить оглядати кожного покійника, навіть стареньких, котрі відійшли у Вічність природним способом:
– Усе одно мусиш виїхати і засвідчити, що відсутні ознаки насильницької смерті.
У дільничного нема ні вихідних, ані свят, ані повноцінних ночей. Утім чоловік не нарікає, адже свідомо обрав такий шлях. Єдине побажання, котре адресує «верхам»: покращити матеріально-технічне забезпечення. Адже в дільничних немає навіть службового транспорту. Відтак на допомогу стражам порядку у цих випадках приходять небайдужі мешканці:
– Щира дяка громадським помічникам, котрі власними автомобілями доставляють дільничного на місце виклику. Звісно, буває, їхні дружини сваряться і таке інше, та приємно, що є небайдужі люди, – тішиться Богдан Максимець.
Аніскілечки чоловік не жалкує, що обрав професію міліціонера. Найвища ж винагорода за роботу – слова вдячності, адже завдяки профілактичній роботі не один зійшов із хибного шляху, а багато туди навіть ногою не ступали.
Чи не кожного мешканця району, з котрим доводилося спілкуватися, Богдан Петрович знає в обличчя. За час роботи міліціонер став справжнім авторитетом для тамтешніх жителів.
Поділився пан Максимець із нами всіма тонкощами своєї роботи, розповів чимало цікавих історій. Ось одна з них. У відділення надійшла інформація: мовляв, виїжджайте, лікар зафіксував смерть старенької. Міліціонери прибули на місце, а бабця… ожила: піднялася з ліжка, та й пішла собі.
Про нюанси міліцейської роботи, правда, вже не з особистої практики, а, як кажуть, із історій та легенд, котрі на вустах у тамтешніх стражів порядку, дільничний інспектор теж повідав. Бувало, окремі міліціонери, як кажуть, аби «не висів» нерозкритий злочин, примудрялися записувати в протоколи справжні нісенітниці. Для прикладу, в одного пасічника покрали вулики. Правоохоронці довго не думали і не стали шукати злодіїв серед людей, а твердили, що крадіжку скоїли… ведмеді. Ото вже клишоногі правопорушники!
Богдан Максимець каже, що найтяжче поєднувати роботу з особистим життям:
– У нас дитинка маленька, шість місяців. Словом, безсонні ночі. Звісно, дружина хоче, щоби я допомагав, адже дуже втомлюється, та, знаєте, через професію не завжди можу бути поряд. Але головне, що розуміє: сама навчається на юриста, проходила в нас практику. Тільки працювати в правоохоронних органах не буде: вистачить у сім’ї вже одного міліціонера.
А за колег на кшталт врадіївських Богданові дуже соромно. Таких осіб не те, що міліціонерами, а й людьми назвати складно.
Можливо, змінити ситуацію могли би серйозніші вимоги при вступі до училищ підготовки працівників міліції, бо поки туди відчинені двері всім, хто відслужив у армії та отримав направлення з райвідділку. А от враховувати рівень знань вступників – не годиться, тому в атестатах більшості середній бал дуже низький. Не завадило б проводити з майбутніми стражами порядку і співбесіди за участю психологів. Можливо, на основі такої фільтрації до міліцейських лав потрапляло значно менше перевертнів.
Ірина ВОРОБЕЙ.
Фото автора.