Доля Києва – в руках Брюсселя,
Люксембурга та Страсбурга!
Постійно говорячи про
дострокові вибори Президента України, ми не повинні забувати: саме 25 травня,
коли громадяни нашої держави голосуватимуть за нового главу держави, в усіх
країнах Євросоюзу також відбуватиметься всенародне волевиявлення. І результати
виборів нового складу парламенту ЄС напряму впливатимуть на ставлення
європейців до нашої країни. Тому доля офіційного Києва (і відповідно нас усіх
разом узятих) багато в чому залежить не тільки від нас самих, але й від
громадян сусідніх держав.
Хто ж може прийти в розкішні
споруди Європарламенту, корпуси яких розташовані в французькому Страсбурзі,
бельгійському Брюсселі та столиці мікродержави Люксембурзі? Як стверджує
більшість незалежних експертів, на Старому континенті все більше посилюється євроскептицизм
і все вище підводять голови націоналістичні та радикальні партії. Причому є
внутрішні чинники, які на це впливають (наприклад, в Англії та Греції
праворадикали хочуть вгамувати наступ мігрантів), так і зовнішні (ніхто не
приховує, що велика кількість європейських партій отримує підтримку не лише за
рахунок членських внесків своїх однодумців).
Саме тому етнічні українці,
котрі емігрували в ЄС і отримали громадянство тих чи інших його членів, мають підтримати кандидатів, які «показали
своє позитивне ставлення до України або торкаються у своїх програмах
українського питання». До цього закликав
голова Координаційної ради Української всесвітньої координаційної ради з питань
української трудової міграції Павло Садоха.
А журналісти з інформагенції
ZIK деталізують суть заклику нашого співвітчизника: «Позиція Євросоюзу у
стримуванні кремлівської агресії проти України є очевидною. І наша більш як
мільйонна присутність у країнах ЄС повинна бути корисною для України».
Щоправда, навіть якщо вся мільйонна
українська діаспора дружно проголосує за дружні до України партії, це ще не
означає, що більшість населення 28-ти країн Євросоюзу обере наступної неділі
тих депутатів, які зроблять не декларативними, а реальними механізми
європейської інтеграції нашої країни і, що найголовніше, знайдуть дієві
механізми впливу на агресивну політику Кремля не лише на нашій землі, але й за
її межами – особливо в західному напрямку.
А що небезпека відродження
СССР у кордонах, які існували до 1991 р., а також реанімація зони т. зв.
«соціалістичного табору» та повернення до неї втрачених Москвою «країн народної
демократії» знову стало актуальною темою, свідчить поведінка Владіміра Путіна в
Криму та на Південному Сході України. Він діє рішуче та наполегливо, особливо й
не приховуючи, що зацікавлений у поширенні свого впливу на півдні аж до
балканських країн, а на заході та півночі – до Балтійського моря та Варшави.
Українці намагаються боронитися з допомогою, власне, хіба що США. А Євросоюз,
за вступ до якого 30 листопада зазнали першого нападу силовиків активісти
Євромайдану, здається, ще не визначився.
Загалом усі 28 членів ЄС
демонструють різне ставлення до «української проблеми». Ті, хто найбільше
прив’язаний до російських енергоносіїв і капіталів (наприклад, Португалія,
Італія чи Греція), обмежуються лише поодинокими словесними заявами, але,
засуджуючи агресивну політику Росії, вони далі не роблять жодного кроку. Інші ж
(приміром, Польща, Чехія чи Франція) налаштовані набагато рішучіше, проте не
мають достатньої підтримки в Європарламенті.
А середньостатистичний
європеєць наразі заклопотаний одним-єдиним: аби досягнутий після війни рівень
добробуту не зменшився ні на цент. І навіть якщо задля власної безпеки
доведеться пожертвувати чиєюсь незалежністю, то цю обставину він вважає меншим
злом, ніж, приміром, погіршення стосунків із гігантською Росією.
Ситуація, яка зараз
складається на європейському континенті, до речі, доволі точно нагадує реалії,
які існували тут у 1940-му. Європа належним чином не відреагувала на експансію
третього рейху в Австрію та Чехію. Вона «проковтнула» напад нацистів на Польщу
та радянсько-німецький «договір про дружбу та кордони», а також – напад СССР на
Фінляндію. До війни гітлерівців із Францію ще залишався якийсь час, а тому всі
думали, як «умиротворити» режим Адольфа Гітлера, так би мовити, «малою кров’ю»,
щоб і тоталітарні вовки були ситими, і європейські ягнята – цілими.
«Те, що зараз спостерігаємо в
Європі і, мабуть, в усьому світі, – це джунглі. А там рахуються лише з
жорсткою, суворою реальністю», – сказав тоді посол СССР Іван Майський високопоставленому
представникові британського МЗС, пояснюючи, чому Країна Рад має право на
анексію країн Балтії, чому Велика Британія не тільки не повинна протестувати,
але й узагалі відкликати своїх дипломатів із Риги, Вільнюса і Таллінна. І що б ви думали? «Західні демократії» закрили
очі на сталінську окупацію Естонії, Латвії та Литви!
Щоб чергового поділу кордонів
континенту за рахунок української землі не відбулося знову, маємо тримати
кулаки за європейських виборців, які, будемо вірити, 25 травня оберуть в
Європарламент не популістів та скептиків, а виважених політиків, які знають:
без незалежної України незалежна Європа неможлива.
Володимир ДАНИЛЮК.