блікація «Реабілітовані і… забуті?», надрукована у «Волинській газеті» 9 лютого ц. р., викликала значний читацький інтерес. Мабуть, тому, що навіть зараз події 50-річної давності полювання органів КГБ за інакомислячими ще свіжі в пам’яті багатьох людей… І продовжують хвилювати…
Cеред них – заслужений журналіст України, ветеран волинської і загальнонаціональної журналістики Михайло Юхта.
Чому це так, пояснив візит самого Михайла Дмитровича в редакцію, котрий перевершив усі сподівання. Виявляється, доля його родини тісно переплетена з Дмитром Іващенком та його дружиною Вірою Лукашівною – в дівоцтві Мисан (теж, на жаль, уже покійною). А ще – увага! – з Луцьким міським головою Миколою Романюком, який недавно відійшов у Вічність…
Як могло таке статися, що долі таких різних людей перетнулися в часі і просторі?
Все дуже просто. Спочатку в Луцьк прибув Дмитро Іващенко. Потім він одружився з Вірою Лукашівною, яка родом із с. Золочівка Демидівського р-ну сусідньої Рівненщини – того самісінького села, звідки почалася життєва дорога Миколи Романюка… Дисидент-«шестидесятник» Дмитро Іващенко був особисто знайомим із Миколою Ярославовичем, і стосунки склалися настільки теплі, що разом навіть рибу ловили в місцевому ставку…
Та наразі наша увага звернути до життєвого здвигу українського патріота з Полтавшщини, педагога, мислителя і фронтовика Дмитра Іващенка, який в січні 1966 р. був засуджений «компетентними органами» та продажними суддями до позбавлення волі тільки за те, що осмілився заявити: Україна повинна бути незалежною державою.
Тож Михайло Юхта розповів дуже цікаві пропозиції.
Народився Дмитро Іващенко 8 листопада 1919 р. на хуторі, який складався з однієї хати, за 5 км від с. Шишаки Хорольського р-ну на Полтавщині. Пішки добирався до школи…
«Коли в 1932 р. із «Букварем» у руках ішов зі школи, – пригадує почуте Михайло Дмитрович, – то побачив, як у житі лежала виснажена голодом жінка. Вона попросила малого Дмитра Іващенка хоча б щось поїсти. Він побіг додому, вхопив жменю патоки, і – хутчій назад у поле. Але жінка була вже мертвою…».
Мабуть, це був перший цвях у домовину, де згодом упокоїлася нездійсненна мрія багатьох поколінь про те, що «соціалістичне будівництво в СССР» має завершитися «світлим комуністичним майбуттям». Бо будувати рай для одиниць, умертвляючи при цьому мільйони – це злочин, а не досягнення.
Після школи Дмитро Полікарпович поїхав в Одесу вчитися в інституті на філолога. Склав 3 екзамени, а як ішов на четвертий – почув, що почалася війна. Це було 22 червня 1941 р. І – добровольцем пішов у воєнкомат. Там відправили в Сталінградську область, молодий Іващенко став підводним сапером. Врятував Дніпрогес, який мали підірвати окупанти… Тонув у холодних водах Вісли…
За мужність і героїзм був нагороджений багатьма орденами та медалями. Ледь не загинув на війні…
«Під час виконання бойового завдання несподівано порвався шланг подачі повітря… Дмитро Іващенко втратив свідомість… Навіть не відчув, що побратими почали тягнути нагору… Коли відкрив очі, побачив біле світло. Подумав: «Вже на тому світі». Аж голоси друзів: «Живий! Живив!», – розповів про ще одні прижиттєві спогади Дмитра Полікарповича Михайло Юхта.
Разом зі своїм підрозділом у 1945-ому Дмитро Іващенко дійшов у Німеччину.
Коли батальйон перебував біля річки Одер, боєць отримав 3 дні відпочинку. Їхав якось велосипедом гамірною міською вулицею, мимоволі зачепив якусь дівчину на ровері, і та впала. Вибачався… А як розговорилися, то виявилося, то була Марійка з Волині. Неповнолітньою вивезли її зі Старовижівщини на примусові роботи.
Так виникло палке почуття, яке ніколи не зникло… Навіть коли коханої не стало.
Коротке знайомство так само швидко закінчилося. Саперний підрозділ Дмитра Іващенка перекинули на іншу ділянку фронту. Зв’язки втрачені…
Лише потім Дмитро Полікарпович дізнався про її трагічну долю.
Закінчивши після війни університет (демобілізувався в грудні 1945-го), він попросився на Волинь, щоб таки знайти кохану дівчину. В міністерстві хотіли відправити на Донбас, але він стояв на своєму. Місце було лише в восьмирічній і початковій школах десь в глибинці. Погодився. Прибув у Луцьк, але поїхав… спочатку до будинку, де жила Леся Українка… І лише потім пішов в облвно за розподілом… Відправили його у Луцьку СШ №3, де більшість дітей була родом із сіл…
Жили люди тоді бідно. Дуже бідно. Дехто з учнів навіть взуття справного не мав.
«Не один раз бувало, що вчитель Дмитро Іващенко віддавав усю свою зарплату, щоб учні не ходили босими до школи», – каже Михайло Юхта.
Це було в серпні, коли він дістався на Волинь учителювати. Але ще до початку навчального року він поїхав у Марійчине село. А люди ще в автобусі на запитання, чи щось чули про таку, кажуть: «Спитайте в школі, там є вчитель історії, він усе знає…».
А той крадькома й відкрив страшну таємницю: «Марійка була зв’язковою в УПА. Виводила хлопців із лісу, але внаслідок облави чекістів її вбили…».
Молодий фронтовик Дмитро Іващенко гірко плакав на тому пагорбочку землі, під яким лежало його мертве кохання. І скільки жив, стільки і їздив у село на могилу коханої дівчини. Навіть із дружиною Вірою Лукашівною…
«Я дякую Марійці, що подарувала мені Дмитра! – згодом казала дружина… – Інакше б на Волинь він ніколи не приїхав!».
Вони познайомилися, а потім і побралися, коли юна дівчина з с. Золочівка приїхала вчитися в Луцький педагогічний інститут. Він отримав запрошення там викладати, а ще – створив літературну студію, з якої вийшли такі відомі особистості як Олександр Богачук, Йосип Струцюк, Кость Шишко, Іван Чернецький…
Вони стояли в черзі на покращення житлових умов. Дружину подали на звання «Заслужений вчитель України». Дмитро Полікарпович закінчував роботу над докторською…
Здавалося б, ось вона – зразкова родина радянських педагогів і науковців! Але…
«Це був час руху шістдесятників. З’являлися нові твори Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського… Не міг Дмитро Полікарпович не знайомити студентів із цими новаторськими віршами. Але це закінчилося для нього Луцьким слідчим ізолятором і горезвісним концтабором», – читаємо в книзі «Краса і біль Золочівки», яку написали сама Віра Іващенко та Мирослава Юхта.
З цього ж джерела дізнаємося, що після арешту чоловіка його дружину відправили працювати в дитсадок. Тільки в 1972-ому Вірі Лукашівні дозволили попрацювати в новозбудованій Луцькій ЗОШ №17…
З табору Дмитро Полікарпович повернувся через 2 роки. І йому роботи в Луцьку за спеціальністю не дали. А як інакше?
«Ще 10 років він був негласно на засланні у Прибужжі у Поромівській школі. Там теж організував літгурток, з якого вийшло чимало поетів, журналістів, учителів (Олег Потурай, Олександр Бобак, Іван Пукля, Світлана Гаха та багато інших). Вийшовши на пенсію, ще працював у поліських селах – Клітицьку, Річиці, Гірниках. Останніх 7 років у Луцькій школі-гімназії №21 викладав українську мову та літературу і вів літстудію», – пригадувала Віра Іващенко.
«Не всі зі мною навіть віталися в дворі…», – згадував ті похмурі часи після звільнення сам Дмитро Полікарпович.
До речі, в Луцьку Іващенки жили разом із родиною артиста Ованесова. Ті займали дві кімнати, ці – одну. Кухня була спільною.
Як не дивно, але партійний секретар Борис Свенцицький, який мешкав неподалік, підтримував із Дмитром Іващенком непогані стосунки. В усякому випадку, під час зустрічі на другий бік двору не втікав…
І, врешті-решт, Іващенки таки помінялися з Борисом Свенцицьким квартирами, Ованесовим дали іншу, а Дмитро Іващенко отримав окрему двокімнатну, де до цього жив перший секретар міськкому партії…
«А зараз у тій квартирі я живу, – розповідає Михайло Юхта. – Бо ж моя дружина Мирослава, односельчанка Миколи Романюка (на танці в юності разом ходили, в кіно, на поле працювати), була прийомною донькою Дмитра Полікарповича і Віри Лукашівни… Її взяли на виховання, бо своїх дітей не мали… Так Дмитро Полікарпович і почав їздити в с. Золочівка, де якось і познайомився з Миколою Романюком».
Померла ця видатна для Волині та України особистість у 2004 р., якраз на свято Петра і Павла – 12 липня. Поховали Дмитра Полікарповича на кладовищі в с. Гаразджа Луцького р-ну.
…За життя Дмитро Іващенко чи не найбільше дружив із композитором і музикантом Мирославом Степанишиним. У нього й піаніно для прийомної доньки Мирослави купили. Воно й досі стоїть у квартирі, а коли чиїсь вправні пальці торкаються його клавіш, то таке враження, ніби оживають Дмитро Полікарпович і його Віра Лукашівна… І ще та, вбита війною любов – Марійка зі Старовижівщини, яка стала не просто зв’язковою УПА, а містком між особистими почуттями і боротьбою за Україну…
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з книги «Краса і біль Золочівки» та Романа УСТИМЧУКА: пейзажі с. Золочівка; Дмитро та Віра Іващенки; Михайло Юхта.
Від редакції. Ще за життя Миколи Романюка одна з нових луцьких вулиць була названа на честь Дмитра Іващенка. Навіть люди, які тут живуть, мало знають, чому Дмитро Полікарпович заслужив такої великої шани…
Тож Михайло Юхта якраз завершує написання книги про долю Дмитра Іващенка, його рідних, побратимів та однодумців. Твір фундаментальний, і ця праця дозволить відкрити нові сторінки в історії волинських «шістдесятників»… Тож очікуємо виходу в світ цього ґрунтовного дослідження з особливим нетерпінням.