Готовність нести військову службу у числі захисників виявив і Олександр Грицай.
А свою трудову діяльність він розпочинав зі старшого майстра Берестянського лісництва ДП «Цуманське ЛГ» у 1999 р. після навчання у Львівському державному лісотехнічному університеті. Працював у підприємствах на різних посадах: лісничим, головним лісничим, директором. 11 лютого 2015 р. його мобілізували в армію. Служив у прикордонних військах. Якось неподалік Маріуполя його броньований «Amaroka» потрапив під обстріл…
Повернувшись зі служби, продовжив роботу головним лісничим Цуманського держлісгоспу. У вересні 2016 р. Олександра Грицая призначено директором ДП «СЛАП «Камінь-Каширськагроліс».
З ним і говоримо про повсякденні клопоти, плани та перспективи, зміни, які відбуваються на підприємстві, людей, що тут працюють.
– Олександре Анатолійовичу, окрім роботи в рідному Цуманському лісгоспі, ви працювали й на інших підприємствах ВОУЛМГ. Розкажіть, як вас зустріли в новому колективі?
– Як і очікувалось: тепло і по-родинному. Подібне відчував скрізь, де доводилося працювати. У будь-якому районі лісівники діють у спільному напрямку, тому й тут, на Камінь-Каширщині, не могло бути по-інакшому.
– Як відомо, колектив підприємства переживає зміни, пов’язані передусім з відмовою від усього орендованого – лісопереробних цехів, контор лісництв, автопарку. Скажіть, будь ласка, що це дало?
– Насамперед, колектив отримав можливість працювати на себе, а зекономлені кошти вкладати у власний розвиток. До цього часу щомісяця підприємство було змушене сплачувати більше 40 тис. грн. орендної плати та додатково витрачати кошти на ремонт орендованих основних засобів. Перевезення лісопродукції тим же орендованим транспортом було збитковим, а собівартість готової продукції часто перевищувала вартість її реалізації.
За власні кошти ще до Нового року завершили ремонт адміністративних та виробничих приміщень. І працівники задоволені тим, що на даний час вони працюють у теплих, затишних кабінетах.
Вчасно та в повному обсязі на підприємстві виплачується заробітна плата. За останні два місяці минулого року її було виплачено в сумі майже 4 млн грн. Близько 5 млн грн сплачено податків та зборів. На 1100,3 тис. грн (з 1500,3 до 400 тис. грн) вдалося зменшити дебіторську заборгованість, що роками спостерігалась на рахунках підприємства. Разом із тим нарощуємо обсяги реалізації. За зазначений період вони склали 18073 тис. грн, а це на 129 відсотків більше, ніж запланували.
Вантажні автомобілі для перевезення лісопродукції безкоштовно нам передали інші лісогосподарські підприємства. Але й власних інвестицій ми вже вклали на значну суму. Придбали пожежний автомобіль, два легкових автомобілі для патрулювання лісових масивів, причіп 2ПТС-4, нові меблі, комп’ютерну техніку, відремонтували лісову дорогу. Вирішення потребують чимало інших питань.
– А чи дозволяє нинішній фінансовий стан підприємства забезпечувати роботою та усім необхідним півтори сотні працівників?
– Радує те, що в скрутний час нам вдалося зберегти весь штатний колектив, адже ніхто з працівників не був розрахований. Кожен із них дорожить робочим місцем. Це є дуже помітним явищем, адже в районі, як і скрізь, спостерігається проблема з легальним працевлаштуванням. Навіть ті робітники, які стояли за верстатами у лісоперербних цехах (їх близько 20-ти), не хочуть йти найманими працівниками до підприємців, натомість виявили бажання залишитися в штаті лісгоспу. І зрозуміло чому. Адже робота на державному підприємстві має багато переваг. Це і стабільна заробітна плата, і премії, і топнорма, і той же новорічний подарунок. Діють соціальні гарантії – відпустка, лікарняні, колективний договір тощо. З нового року втілюємо в життя колективу медичне страхування працівників.
Аналіз фінансово-господарської діяльності дає підстави стверджувати, що колектив вийшов на стабільний рівень роботи.
– Якщо ви відмовилися від орендованих приміщень лісництв, то де сьогодні робоче місце лісничого та його помічника?
– Тимчасово свою роботу працівники лісництв перебазували у будинки сільських рад. Туди переїхала уся документація.
А тим часом займаємося питаннями будівництва нових адмінприміщень. Наразі готуємо необхідні кошторисні підрахунки та папери. А коли погодні умови стануть сприятливими, розпочнемо і саме будівництво. Приємно, що у цьому плані нас відчутно підтримують керівники районної та місцевих влад. Сільські голови, депутати сільради та мешканці сіл пропонують конкретну допомогу й сприяння у виділенні земельних ділянок під будівництво. Керівники сільських громад та й самі мешканці сіл бажають, аби нові та сучасні лісництва були збудовані саме у їхніх селах. Бажання нам зрозумілі, адже нові контори прикрашатимуть сільську місцевість, та й людям буде зручно вирішувати свої життєві питання…
– Олександре Анатолійовичу, розкажіть, будь ласка, де ви служили і чи підтримуєте сьогодні товариські стосунки зі своїми армійськими побратимами?
– Так, підтримую. Ми часто зізвонюємося, цікавимося справами один одного. 14 жовтня, на День Захисника України, організовували спільну зустріч. Я теж на ній був присутній. Було цікаво дізнатися про те, як в подальшому склався життєвий шлях кожного з нас.
Після 5 місяців військових навчань нас у кількості близько 200 чоловік перевезли до Маріуполя в селище Сартана. Там і служили, сформувавшись в окрему бойову прикордонну комендатуру (ОБПК). Я був водієм газона, автобуса, броньованого «Amaroka», на якому з товаришами попали під обстріл…
Але, дякувати Богу, всі повернулися додому живими і здоровими.
З часом, коли обставини змінюються, пережиті жахіття або забуваються, або відходять на задній план. Оптимізму додає бажання далі йти за покликом честі, обов’язку, працювати, жити… Заради дітей, їх майбутнього.
Якось мій син Ілля розповів, що на уроці, присвяченому Дню Захисника, вчителька запитала учнів, чи має хтось із них родичів, які служили на Сході. Ілля підвівся серед класу і з гордістю сказав: «Мій тато!»
Не вважаю себе героєм, бо вчинив так, як мав вчинити, як вчинили тисячі українських патріотів. Але маю велике внутрішнє задоволення і наснагу від того, що мав честь виконати свій військовий обов’язок перед державою.
Радий, що мій син це усвідомлює. Адже весь зміст мого життя – бути для нього прикладом.
Любов ВОЛИНСЬКА.
На фото автора: Олександр Грицай.