Є на
Волині таке місце, де мертвим ноги гріють. Знаєте навіщо? І я не знаю. Але подейкують:
у цьому ж таки місці якась магія замішана. Бо там навіть жаби не кумкають! Побрехеньки,
скажете? Можливо. Але так воно чи ні, можемо перевірити.
Отож, аби
потрапити в магічну місцину, маршрут прокладемо у найглибший куток
Старовижівщини. Туди, де розляглися-розклалися смідинські землі.
Сьогодні
на них буяє пшениця і цюкають бурячки. Та якщо не лінуватися й копнути глибше,
то можна на цілі скарби натрапити! Про золото чи срібло місцеві жителі,
щоправда, не розповідають. Але крем’яні речі, яким по 10-15 тис. років,
землероби знаходять.
А ось і
столиця легендарних земель – Смідин. Центр села – наче своєрідний дороговказ.
Наліво звернеш – на Ковельщину попадеш, прямо підеш – до Турійська дійдеш, а направо
– на Любомльщині опинишся.
Однак ми
на цей дороговказ зважати не будемо. Бо й у самому селі – за день усього не
об’їдеш. Не дарма Смідин позаочі називають «маленьким шанхайчиком».
Що село
справді не «з простих», демонструє бодай сільська рада. Синьо-помаранчевий
фасад будівлі ефектно вирізняється на фоні навіть добротних цегляних будинків.
Тож можна уявити, як би дивилися на смідинську «контору» ті сільські голови,
які досі туляться у столітніх хатинках під старим шифером.
Назустріч
нам виходить сам господар показної будівлі – Олександр Селещук. У робочому
кабінеті сільського голови – сучасний ремонт, однак сидіти там ніколи. Адже в
«шанхайчику» верховодити – мусиш селом їздити, людей бачити, з інвесторами
домовлятися.
Зате й
гроші у селі «водяться». Взяти землю – вистачає її і для місцевих одноосібників,
і для крупних фермерів, як-от «Ратнівського аграрія» та «Ханко». А прямуючи
асфальтованою дорогою, тяжко уявити, що колись тут були непролазні болота.
Втім
старожили досі пам’ятають історію 500-літньої давнини, коли місциною їздила
польська королева Бона. Під час однієї з поїздок пані чи то суконь багато
набрала, чи їздовий нетверезим був. Словом, застряв королівський екіпаж.
Кинулися їздові на поміч кликати, позганяли людей. «Як собі хочете, а коней
мусите дістати!» – наказала розгнівана королева. Та коли тварин урятували, Бона
аж остовпіла: замість породистих жеребців побачила безхвостих, заляпаних і
переляканих копитних. Ще й жаби нахабства набралися: квакали-реготали на все
горло. Це так збісило польську пані, що прокляла вона поліських земноводних, і
відтоді вони наче заніміли. Так воно чи ні? Хтозна. Але урочище, в якому ледь
не загинув королівський екіпаж, досі іменують Вирвихвости.
Та й
Наполеон цілком міг би наслати прокляття на смідинські землі. Бо саме тут
проліг маршрут французької армії, яка втікала від російських військ. Згадок про
легендарного імператора місцевий люд не зберіг, а от кургани, де покояться
останки французьких вояків, досі височіють. Нащадки в цьому місці навіть
установили хрест із написом «Пам’ятка археології. Курган охороняється державою.
Пошкодження карається законом».
До речі,
Смідин, який сьогодні по праву іменують легендарним, колись був місцем
заслання. Спершу – для каторжан, які видобували мідь. Потім – для московського
вигнанця Андрія Курбського, котрий правив на землях ковельських і
старовижівських. А чимало смідинців із гонором зауважує: «Ми не селяни –
городяни! Такий статус отримали ще королівським універсалом від 1568 року!». І
є, до речі, в історичних документах відомості, як у XVI ст. Смідин вважали
ярмарковим центром, у якому щороку 14 вересня з’їжджалися купці з усіх-усюд.
Але що таке
ярмарки Середньовіччя порівняно з масштабними дійствами, які у століттях ХХ і
ХХІ влаштовують смідинці.
–
Відколи з’явився в нас Будинок культури на 600 місць (а це вже 40 літ), хто
тільки не виступав на його сцені, – розповідає сільський голова, ведучи до
двоповерхової будівлі. – От скажіть: чи багато сіл на Волині мають фольклорний
колектив, який переміг на всесоюзному фестивалі? А наш ансамбль «Молодичка» як
привіз у 1976 році такий диплом, так відтоді й лишається незмінним улюбленцем
публіки на конкурсах і фестивалях навіть міжнародного рівня!
Гордяться
смідинці своїми спортсменами і творчою молоддю. Навіть музична школа у селі
функціонує, додає Олександр Селещук:
– Уже 30
років її педагоги викладають дітям гру на фортепіано, баяні, акордеоні, сопілці,
скрипці. Я й сам там навчався, грав на духових інструментах. Професійно
займатися не став. Але такий випускник музичної школи як Валерій Шафета
закінчив Львівську музичну академію та працює викладачем кафедри народних
інструментів і вокалу Дрогобицького педуніверситету.
Подивившись
на Будинок культури, не змогли не зауважити на сусідню споруду.
– Наша
школа! – з гордістю каже сільський голова. – Який би гість у село не приїхав, обов’язково
спішить її оглянути. Бо це не простий навчальний заклад, а храм науки! Двадцять
літ стояв у аварійному стані. Але 14 мільйонів гривень перетворили будівлю на
«ляльку».
Та й як
було не відродити школу, коли в її класах навчалося шестеро майбутніх
кандидатів наук, троє заслужених працівників України, доктор наук і професор.
Уявити тільки! Це при тому, що якихось років 100 тому місцеві жителі на
документах ставили замість підпису відбиток свого пальця.
– А
давайте, я вас із нашою «вчительською гордістю» познайомлю! – пропонує
Олександр Селещук. І невдовзі ми вже прямуємо до жінки, яка у Смідині хоч і
невістка, але за роки заміжжя та педагогічної роботи стала чи не найбільшим патріотом
села.
– Ой,
Боже! Я ж у такому вигляді! – бідкається господиня дому Надія Шевчук. Полишивши
«поратися по хазяйству», жінка на ходу знімає хустку і запрошує до оселі. Та не
встигли ми оглянути численні грамоти й дипломи Надії Тарасівни, як господиня
вже встигла причепуритися і постати у звичному їй образі педагога.
– Історик.
Правознавець. 44 роки вчительського досвіду, – дає сільський голова рекомендацію
пані Надії. – Заслужений учитель. Відмінник народної освіти. Серед перших, хто
на Волині почав викладати предмет «Людина і суспільство».
– А як
вийшла на пенсію, вирішила весь зібраний матеріал викласти у книзі, – додає
співрозмовниця і дарує друковане видання «Смідин. З глибини віків».
Гортаючи,
дивуюся: чого тільки нема у тій книзі! Від найдавніших часів і до 2013 р.
Перекази, історичні документи і їх фотокопії, навіть поетичні твори Надії
Шевчук на історичну тематику.
Якби час
не підганяв, у Надії Тарасівни можна було би цілий день просидіти. Адже щовечора,
завершивши з домашніми клопотами, жінка сідає за стіл, бере аркуш паперу і
знову пише-пише-пише. Тож хто-хто, а вона таки має знати про таємничий ритуал
«Мертвим ноги гріти».
– Є-є в
нас таке, – сміється, почувши моє запитання. – І до речі, ніде більше на Волині
я про подібну традицію не чула. Однак у Смідині вона настільки закріпилася, що
ми і цього року мерцями ноги гріли.
Обряд
цей, пояснює краєзнавець, триває цілий тиждень, починаючи від третього дня
Пасхи. Прямо посеред сільських вулиць збираються родичі, сусіди, знайомі,
запалюють вогнище, один одного вгощають пасочками й так допізна проводять за
розмовами про померлих. Розповідають, звісно, тільки про хороше, навіть –
веселе. Бо ж у післявеликодні дні душі небіжчиків спускаються на землю, можливо,
навіть – збираються коло розпалених родичами вогнищ.
– Смідинці
вірять: пасхальні кострища очищають
душу, налаштовують на переосмислення, допомагають встановити злагоду між
рідними й сусідами. А вся компанія, яка біля цього ритуального вигнища
збереться, зустрінеться також на ТОМУ світі.
Дізнавшись
про один із секретів стародавнього Смідина, розпитую і за другий – прокляття
королеви Бонни та жаб, які нібито заніміли на сільських болотах.
– У нас,
чесно кажучи, що не урочище – то легенда. А крім того, має Смідин такі землі,
які називаються «куток» (щось на зразок хутора). Кутків цих у нас немало:
Сорочий, Вороній, Коршово, Заболоття. Та по завершенні Другої світової
радянська влада зробила все, аби людей із тих кутків виселити ближче до
«цивілізації».
А
цивілізація у Смідин дуже швидко прийшла. Замість дерев’яної хати, в якій під
час війни розміщувалася лікарня, постав 1947-го новий медзаклад. Аж 1984-го
колгосп виділив гроші на будівлю, яка й до сьогодні лікує тутешніх жителів.
Візит у
смідинську амбулаторію теж наробив переполоху серед персоналу. Адже в цю пору
(наприкінці робочого дня) лишаються в лікувальному закладі лише медсестри і
найбільш «серйозні» пацієнти. Однак і бабусі, в яких чи серце, а чи тиск,
починають перед «хвотоапаратом» хустки поправляти і кружки з тумбочок ховати.
– Людей
щодня вистачає, – каже працівник стаціонару Тетяна Цалай, – особливо тоді, коли
з Ковеля «зубнічка» Оксана Юріївна Собань приїздить. Спеціаліст вона ду-уже хороший.
Хоча має всього 0,25 ставки, але пацієнти до неї приходять із сіл не тільки
нашої сільради (Смідин, Лісняки, Паридуби), а й із Рудні, Зачернеччя, навіть
турійського селища Луків.
– Цього
року ситуація в державі на людей впливає. Звечора надивляться новин, а на ранок
біжать «порошків» просити. Бо скаржаться: гіпертонія, тахікардія, астма, –
перелічує медпрацівник Наталія Гузь. – Останнім часом дуже Чорнобиль дається
взнаки. І що найприкріше, молодих забирає. Пару тижнів тому хоронили чоловіка: 22 роки, мав пухлину
в голові, оперувався, але, на жаль, не помогло…
– Зате
діток щороку більше народжується, – на більш приємне переводить тему сільський
голова. – Якщо у 2006-му було 17 немовлят і 76 покійників, то минулого й від
початку цього року населення в селі перестало скорочуватися.
А от яке
воно – майбутнє Смідина – подивитися йдемо у сільський дитсадок. Тим паче, що
він – сусід амбулаторії.
Доки
переходимо з медичного закладу до навчального, сільський голова встигає
показати міні-котельню, що їх має і амбулаторія, і садочок зі школою, і навіть
церква:
– Твердопаливні,
економні, чеського виробництва. Селяни дуже задоволені, – крокуючи стежкою,
зауважує Олександр Селещук.
Ось і
сам садочок. Глянувши на будівлю, розумієш: дошкільнята у Смідині теж не обділені.
– Двоповерхова
споруда, силами батьків та меценатів ремонт у ній хороший зробили. Поки що не у
всіх групах. Та будемо старатися, – додає завідувачка ДНЗ Тетяна Книш.
Минаючи
вхідні двері ДНЗ, помічаю оголошення: «Всім батькам принести по відрові картоплі».
Однак самих дітей «дорослі» клопоти не турбують. Хлопчаки на гойдалках катаються.
Зграйка дівчаток зібралася довкола пенька і щось розглядає.
– Ану,
красуні! Ваші посмішки, – дістаю фотоапарат.
Не
второпавши, що й до чого, дівчатка, проте, як по команді, засміялися, а найсміливіша
гукає: «Ви звідки взялися?». Веселі, рум’янощокі, гарненько вдягнуті. Не те, що
колись їхні прадіди: не мали ні чобіт, ні штанів, аби навчитися хоча б писати.
– Любо
глянути на малечу. Шкода тільки, садочок замаленький, – зауважує сільський
голова. – Колись і вони своїми хорошими справами писатимуть історію нашого
славного Смідина…
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.