У директора Любомльського краєзнавчого музею Олександра
Остап’юка є мрія: колись заклад, котрий плекав іще його батько, перебереться в
замок Браницьких. А це недалечко – за метрів 500 від нинішнього приміщення. Там
вони розмістять експонати, що десятками років пролежують у тісних фондах, і
прийматимуть щодня сотні відвідувачів, розповідаючи надзвичайно багату історію
містечка та показуючи золоті запаси старовини…
У музею день народження – 41 рік. А минулого, звісно,
святкували ювілей, тож, як належить, працівники намагалися показати найкраще.
Був наплив екскурсій – відкрилася нова виставка. День народження випав 28
травня, а відзначали торік у грудні, бо готувалися: відкрити ювілейну виставку теж
непросто, треба були гроші на ремонт зали, які згодом таки виділили з бюджету.
Олександр Дмитрович розповідає, що нині у фондах музею –
більше 21 тис. експонатів основного фонду. Де назбирали стільки? Та ще його
тато Дмитро Олександрович розпочав цю справу, а він продовжив. Дещо люди самі
приносять і залишають. Аби ж отримати окремі речі, ентузіаст ішов по хатах і
просив віддати на поруки до храму старовини.
– Приміщення, де ми зараз, навіть не пристосоване для
музею, бо ж не можна ділити місце із кимось, – каже директор закладу. – У нас
така тіснота, експонати по місту розкидані у різних місцях. А ми могли би
стільки показати…
Палац Браницьких – ідеальне місце для музею, просторе –
принаймні десь у 5 разів більше нинішнього. Та й не особливо затребуване – нині
там лише частину приміщення займає дитяча спортивна школа. Розкішне. Точніше –
було колись таким. Тепер від споруди, зведеної ще у другій половині XVIII ст.
Францішеком Ксаверієм Браницьким, лишився тільки південний флігель, бо ера
Браницьких на землях Любомльщини завершилася середині ХІХ ст.
Але щоб туди перебратися, музею треба чимало. Там лише 4
стіни, потрібно міняти покрівлю, стелю, двері, вікна, ставити котел, щоб хоч
якось обігрівати будівлю. Підвальний поверх залитий водою, тож є грибок.
Незважаючи на все це, мрія музейників була дуже близькою до реальності ще не
так давно: Олександр Остап’юк каже, що домовилися із тодішнім головою
облдержадміністрації Борисом Клімчуком: він навіть пообіцяв, що гроші будуть
уже цього року. Тепер же і Борис Петрович не голова, і в нинішній ситуації владі,
щиро кажучи, не до музею…
Словом, досі краєзнавці лише мріють, що колись у тому
палаці вони покажуть, як на землях Любомльщини жили національні меншини –
поляки, голландці, євреї…
Була би така собі туристична «замануха» для іноземців.
Але вони, зокрема поляки, й так приїздять, бо ж це зовсім поряд. Навіть зізнаються,
що їм цікаво, хвалять працівників музею.
Разом із працівницею музею Юлією Хвас ми йшли вулицею
Любомля, де стоїть хатина, в якій народилася славетна радянська акторка театру
і кіно Наталія Ужвій. Картина печальна: сам дім іще тримається купи, але
навколо – безлад. Краєзнавці тут також мріють створити музей іменитої землячки,
але доводиться наступати на болючий мозоль: мало того, що у цю мрію доведеться
вкласти чимало матеріального, так хату ж спочатку треба викупити.
– У цьому будинку народилася і сама Ужвій, і її племінник
– поет Ростислав Братунь, – розповідає Олександр Дмитрович. – Коли померла
Наталія Михайлівна, її чоловік звернувся в райком партії, мовляв, готовий всі
її нагороди передати в Любомль, тільки одна вимога: у тому будиночку відкрити
музей. Але… Наші чиновники тоді відповіли, що поряд – секретний завод. А, мовляв,
стануть приїздити іноземці, тож ми не можемо. Насправді все так сталося через
небажання щось робити – я на тому заводі пропрацював багато років, нічого
секретного там не було. Проблема насправді крилася в тому, що до хати не було
дороги, тож треба було прокласти 150 метрів шляху. А кому це треба? Той чоловік
тоді, розчарований, подарував всі особисті речі Наталії Ужвій у Музей
театрального мистецтва в Києві..
Але вода камінь точить. Руки ніхто не опускає – Олександ
Остап’юк упертий: він поїхав у Київ, знайшов племінницю Наталії Михайлівни, яка
й подарувала багато книг, особисті речі, документи, фото. Словом, уже є на
виставку, і то не одну. Із власницею домовилися купити ту хату за 8 тис. дол.
Але нещодавно ситуація змінилася. Чиновники, з котрими тоді домовлялися,
написали заяви на звільнення, кошти заблоковано, тож жінка подала оголошення
про те, що продається дім під знесення.
…Ще 1976-го музею дали звання народного. Тоді любомльський
храм старовини був у дещо кращому стані: мали менше експонатів, але було просторіше
– складався із 6 кімнат. Через три роки музей припинив своє існування аж на
десятиліття. За той час дещо поїла міль, дещо пропало, цінні експонати
розікрали. Потім стали відновлювати. Вдруге.
А про кожен експонат музею можна писати роман: як потрапив
у колекцію старовини, де «жив» до того, яким був його власник…
Експонати самі до храму старовини не йдуть: це непроста
щодення праця, адже потрібно переконати людей, аби вони погодилися віддати
цінні речі на поруки саме любомльського музею. Олександр Дмитрович не
втомлюється це робити, тож результат очевидний. Свого часу з допомогою
релігійних громад заклад поповнився чималою колекцією церковних архівних
документів, стародруків, ікон, виробів декоративної різьби. Олександр Остапюк
чимало передав зі своєї власної колекції: 4-та частина експонатів зібрані чи
куплені свого часу ним особисто.
– У нас є все: цікава історія, пам’ятки, не вистачає лише
грошей, господарності, – каже Олександр Дмитрович. – Але впевнений: якщо людина
поставить перед собою ціль, то все вийде. Крім того, дуже хочеться, аби
кількість друзів нашого музею зростала. Зараз звертаюся до всіх: долучайтеся до
роботи, діліться експонатами, все це – і для нас, і для майбутніх поколінь.
…У виставковому залі, присвяченому 40-річчю музею, є «Кобзар».
Його тримав житель с. Головне Ігор Савош – активний учасник повстанського руху.
У 1950-му його арештували. Мама ж усі листівки, фото та книги сина закопала у
лісі і насипала там мурашник, щоб не забути де.
Той мурашник згодом пропав, але Ігор Савош таки знайшов
той скарб. Те, що було зверху, попліснявіло, але окремі матеріали, як і цей
«Кобзар», живуть і досі. Ймовірно, книгу видали ще за Польщі: дуже вже
патріотичні малюнки на його сторінках і без жодного натяку на радянську
цензуру.
Світлана ДУМСЬКА.