Дембель

Після звільнення з луцького автозаводу Іван Ткачук влаштувався в Рожищі на одне з деревообробних підприємств. Та через кілька місяців йому подзвонили й повідомили: Батьківщина кличе. Не чекаючи, доки в хату принесуть, не ховаючись, як багато хто, чоловік сам до сільради зайшов після роботи і забрав повістку.

Багато хто тоді дивувався: «Навіщо? Хай би хто інший ішов». Але в минулому десантник, Іван Ткачук відповідав: «Бійся – не бійся, а свою землю захищати мусить кожен здоровий чоловік». І в результаті  з Переспівської сільради, куди входить аж дев’ять населених пунктів,  виконати громадянський обов’язок зголосилося тільки троє чоловіків.

– Коли я почула, що мій Іван на війну зібрався, ледь не зомліла, – пригадує Алла Миколаївна події січня 2015-го. – Звісно, пробувала змінити чоловікове рішення. Благала. Ридала. Зі слізьми спати лягала і прокидалася.

Але позиція Івана Ткачука лишилася непохитною.

Коли твій чоловік поруч, рідні здорові і все в житті гаразд – час збігає дуже швидко. А от коли кожен новий ранок зустрічаєш із думкою: «А як там МІЙ?». Коли телефонуєш, а чоловік трубки не піднімає, то кожен день не за два рахується – за цілу вічність!…

– Це дійсно так, – погоджується оповідачка. – Вам словами не передати, як воно: розмовляти з чоловіком, слухати його запевнення «У нас тут все спокійно», а насправді чути, як там кулі свистять і снаряди розриваються… Починаєш допитуватися – Іван про «дощ тарабанить» розповідає або зі словами «потім передзвоню» кидає трубку.

Ось тому Алла Миколаївна на всі  інші труднощі навчилася не нарікати. Сім років працюючи листоношею, звикла до 10-кілограмових сумок. Так, зізнається, не легко: спершу з Переспи до Рудки-Козинської дістатися, звідти пішки 4 км до Козина та цілим селом порозносити пресу, товар і знову ногами на пошту.

– Не раз дівчата жаліють. Кажуть, бери вчися велосипедом їздити, – каже наша героїня. – Та мені праця навпаки допомагає. Важкі сумки від важких думок рятують. Тих майже півсотні пенсіонерів, яким щомісяця гроші розношу, за життя-буття розпитають, новинами з АТО поцікавляться, пошкодують, що «така молодейка, а таке терпіти маєш». Побалакають, про свою важку молодість розкажуть – і вже обом на душі легше.

Що вже казати за колег із поштового відділення в Рудці-Козинській! Тому на пропозицію Івана кидати роботу листоноші, Алла щоразу відповідає: «Якби не пошта й не дівчата – вовком у хаті від тяжких думок завила б».

У короткочасні чоловікові відпустки жінці теж не солодко доводилося. Адже став Іван замкнутий, нервовий, запальний. Далися взнаки і щоденні ризики, й контузія (тоді дивом уцілів після того, як із хлопцями їхали машиною і підірвалися на замінованому полі).

Оскільки був у складі екіпажу старшим, то навіть після травмування не захотів лягати у госпіталь: «Як хлопців на передовій залишу?» – казав.

А найтяжче переносив звістки, коли хтось із бойових побратимів або важкі поранення отримає, або (й таке під час перемир’я бувало) загине, переповідає жінка: 

– Якось, коли Івана на кілька днів відпустили у грудні додому, на Донеччині знайомі хлопці на розтяжці підірвалися. Звідки були вони, вже й не пригадаю. Бо служать там із Володимира, Ківерців, Луцька, Камінь-Каширського району. Так-от, тоді так збіглося, що спершу Іванові подзвонили: загинув один боєць. А через трохи лікарі не змогли врятувати життя й іншому військовому… Відразу після тих дзвінків до мого чоловіка було хоч не підходь. Пробувала розпитати. Він ніби й хотів розповісти, та у відповідь тільки сердився. Тож аби сварки уникнути, просто на очі йому не показувалася. А ще молилася й у Бога підтримки благала, – знову не стримує сліз Алла Миколаївна..

Єдиною розрадою для Івана стали тоді діти, особливо 4-річна доня. Бо й сама Оленка тата за руку не відпускала. Доки він воював, дівчинка по десять разів на день дивилася на татове фото, цілувала, під подушку клала. А син Вадим (уже як чоловік) свої хвилювання старався не показувати. Хоча зараз, коли до татового дембелю тиждень-другий зостався, хлопчик стримати радощів просто не в силі.

– Оті дні, що лишилися до демобілізації, так уже довго нам тягнуться. Здається, кожну хвилину рахуємо, – зізнаються Ткачуки. І хоча розуміють: звикати Іванові до мирного життя буде не просто, втім рідні готові й далі долати труднощі, аби ніколи більше не повторилися нестерпні муки чекань із АТО…