Пара білокрилих пережила зиму завдяки небайдужості мешканців Черчицького масиву м. Луцька. А потім лебедів…з’їли.
Про те, куди поділися лебеді із залитого водою лугу в районі вул. Чернишевського, редакції розповіла лучанка Таїса Чичилівська. Жінка не приховувала розпачу. Каже, усією вулицею милувалися й доглядали за красивими птахами, а тоді одного дня помітили, що лебідь залишився сам. А наступного – водне плесо осиротіло…
– Пара лебедів, яка пережила важку голодну зиму на луцьких очисних, поселилася на заплаві біля Черчицької церкви, як тільки з-під снігу завиднілися перші промоїни. Ми всі сусіди, чиї садиби спускаються до сінокосів, годували птахів. Вони стали геть ручними. Повірили в доброту людей. Цим, напевне, і скористалися нелюди, – розповідає Таїсія Сергіївна.
Кажуть, дехто із мешканців масиву бачив, як двоє невідомих ходили біля води й, припускають, ставили нехитре ловецьке знаряддя, щоб упіймати птахів. балакають і про те, що хтось бачив, як лебедя запихали у мішок. Чому мовчали?.. Такі реалії сьогодення, що не кожен кинеться захищати птахів, знаючи, що, можливо, прийдеться протистояти людям, у яких ні грама совісті, милосердя й розуму. Не ризикнули…
– Такого ніхто з місцевих вчинити не міг, – переконана лучанка. – Я, коли дізналася, що птахів нема, так перейнялася, що тиск відразу підскочив. Розумію, в наш час і не таке буває. Людей убивають… Але одного не можу зрозуміти: яким треба бути звіром, щоб з’їсти лебедя!!!
Жінка переконана: це вже не перший випадок в обласному центрі, коли птахи, які здавна для українців є символом недоторканності, чистоти, вірності, стають жертвами браконьєрів. Не лише від холодної зими гинуть білокрилі, стверджує Таїсія Чичилівська. Вибили птахів і на кічкарівських ставках, і на очисних…
–Наша сусідка працює у поліклініці №3. Вона розповідала, що ставок, який поблизу медзакладу, цієї весни був весь у капканах та сільцях! От і виходить: птахи рятуються, перелітають з однієї водойми на іншу, а нелюди за ними… Ви би бачили ту трагедію, коли лебідь шукав свою кохану, скільки відчаю було в його голосі. Недаремно кажуть про лебедину вірність, адже він ніколи хліба не їв першим. А чекав, поки поїсть лебідка! А коли вона спала на затопленій колоді, беріг її сон, плавав поруч. Скажіть: чи можна назвати людьми тих, хто в лебедях бачить кусок м’яса? Хай воно застрягне їм в горлі! Не лебідку вони вбили, а спустошили наші серця і біднішою зробили нашу планету, – крізь сльози каже Таїсія Сергіївна.
Звичайно, птахів не повернеш. Та й браконьєрів не знайдеш… Думка про те, що хтось у погонах після публікації у газеті дасть розпорядження попошукати поміж луцькими вулицями ймовірних винищувачів лебедів, викликає хіба гірку посмішку. Сила слова не зажди настільки потужна, як хотілося б… Але, мешканці старих Черчичів, щиро сподіваються, що це слово впаде комусь в душу. І громадський опір, громадський осуд стане настільки масовим, що завадить нелюдам систематично полювати на цих птахів на луцьких водоймах. Не знаю, заради чого влаштовують такі полювання, на що спокушаються: на м’ясо, пух чи так заради розваги… Але права Таїсія Сергіївна: хай воно стане їм поперек горла!
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото Таїсії ЧИЧИЛІВСЬКОЇ: такими востаннє бачили черчицьких лебедів.