Під завісу минулого року, як повідомляла
своїх читачів «Волинська газета», відбулася зміна в керівництві комунального
підприємства «Волинська обласна клінічна лікарня» обласної ради.
Іван Сидор, який 37 років перебував на
«генеральському посту», написав заяву про відставку. На посаду директора Іван
Миколайович настійно рекомендував свого першого заступника Олександра Дударя. З
Олександром Валерійовичем ми порозмовляли в минулому році в його робочому
кабінеті. Про філософію бачення нового очільника йдеться далі.
– Ми неодноразово, як Ви знаєте, бували
в Івана Миколайовича і він завжди повторював, що після себе на чолі колективу
бачить лише Олександра Дударя. Мовляв, це людина, яка проварилася в цьому котлі
і все знає. Іншому ця ноша не під силу. Ми солідарні з такою думкою і позицією,
оскільки маєте підтримку більшості колективу. Можливо, у Вас інше бачення?
– Складне
питання. З Іваном Миколайовичем почав працювати з 2005 р., працюючи на посаді
завідуючого поліклінікою, хоча в колектив лікарні прийшов у 2000 р. Після року
роботи попросив Івана Миколайовича мене відпустити, оскільки мені, як хірургу,
в поліклініці було не цікаво. Пішов у хірургію. У 2007 р. Іван Миколайович
запропонував мені очолити хірургічну службу, в яку я ніби ще раз повернувся. З
того часу, практично, пліч-опліч з Іваном Миколайовичем і працював. Функції у
нас були чітко розділені. Я займався оперативними питаннями, оснащенням
технікою, головний лікар – проблемами стратегії. Організовував роботи зі
встановлення нового обладнання, контролював, хто куди, на які курси їде. Нова
техніка без грамотних спеціалістів нічого не варта. Можливо, через це вибір
впав не мене. Хоча, не думаю, що управлінські функції знаю найкраще. Маючи
чималий досвід у цій сфері, знаючи, що де стоїть у цій лікарні, де який кабель,
яке устаткування, оскільки при моїй безпосередній участі все встановлювалося,
тому у мене певні бачення того, чому саме я.
– І в тому числі, де який спеціаліст.
– Саме
так, де хто на якій ділянці працює. Це основне. Але на сьогоднішній день ми
зіштовхуємося з реформою. І мені важко сказати, чи мені на сто відсотків
знадобиться все те, що я знав раніше. Нині нема керівника, який впевнений у
тому, що він правий. Нема людини, яка б переварила, побачила саму суть цієї
реформи, оскільки вона тільки починається. І ніхто не знає, що буде завтра.
Через те це досить складна філософія. Бо розуміння колективу, розуміння обсягу,
розуміння функцій тобі відомо. Але це одне питання. А розуміння того, як той
флагман розвернути чи повернути так, щоб було безболісно та комфортно
колективу, щоб усі мали бажання йти на роботу і отримувати від цього
задоволення, щоб в усіх росли заробітні плати, залежні від реформ, які ще не
відомо, як впливатимуть. Це що стосується колективу. А що стосується волинян,
то ця реформа несе в собі три кити. Перше, реформа адаптована на людину, на
пацієнта. Він стоїть у центрі уваги. Це дуже добре і ми зараз будемо робити всі
можливі кроки, аби це виконати. Друге, це –результат. Тобто ми повинні
впроваджувати у практику найпрогресивніші методики та техніки лікування, щоб
результат був максимально якісний та ефективний. І третє, у реформі
стверджується, що коли ми почергово, покроково чітко виконувати вказівки та
інструкції щодо реформування не будемо, не станемо з цим зволікати, то ми
встигнемо все зробити вчасно і від того лише виграємо.
Через
те я тут і через те дав згоду обійняти цю посаду. Хочу спробувати втілити в
життя своє бачення розвитку медицини та вдосконалення її лікувально-оздоровчих
послуг. Те, що вчив мене Іван Миколайович, що розказував, про це в книжках не
пишуть. У медичних вишах цього не вчать. Тобто це є мистецтво керівника. Це,
перше. Друге, технологіям, які зараз впроваджуються, ми вчимося один в одного.
Приїхав хтось з курсів чи стажування і ділиться набутим. Адже сам ти не в силі
все об’їхати.
Під час розмови дізнаєшся, що тобі треба, що треба зробити, аби те чи те
запрацювало. У симбіозі один з одним і знаходиться, напевно, наша сила.
– Олександре Валерійовичу, Ви, по суті,
розпочинаєте новий рік. Поступово перебираєте кермо управління в свої руки. Як
оцінюєте перші кроки керівництва?
– Це
вкрай складний процес. Наша лікарня досить потужна та величезна. Її важко
порівняти з якоюсь районною лікарнею чи тим більше з лабораторією. Це могутній
організм. І перебрати на себе функції керівника в повному обсязі можна лише
поступово. Чіткість, безумовно, має бути: сказав – зробив. Для того, щоб увійти
в справу, потрібен час. Керівник – це далеко не та людина, яка сказала і так
зробили. Керівник, у першу чергу, має розуміти про що говорить. Тож перебрати
функції можна, але ще треба розуміти, що за цим стоїть. У цьому велика
філософія, яку треба освоювати не один тиждень і навіть не один місяць. Як не
крути, я займався окремими питаннями, а тут на твої плечі лягає
відповідальність за все господарство: енергоносії, заробітні плати, банки,
казначейства. Це зовсім інше коло обов’язків. Іван Миколайович з цим справлявся
відмінно, але так сталося, що обов’язки керівника лягли на мене. Буду старатися
робити усе від мене залежне, аби колектив розвився і далі. Можливо, в деяких
питаннях в мене дещо інше бачення. Але принцип керівництва, впевнений,
залишиться незмінним. Нині основне для мене – згуртування навколо себе команди,
людей, яким довіряєш і з якими хочеться працювати. У принципі, це 90 відсотків
нинішнього складу. За багато років ми один одного розуміємо з півслова.
Безперечно, свіжу кров ми увіллємо. Цього вимагає час і теперішня реальність.
Поступово будемо рухатися вперед.
– Новому керівнику завжди бажають і
успіхів, і нових здобутків. А що би Ви побажали самому собі?
– Насамперед,
напевно, терпіння. Це раз. І, друге, це холодної голови, щоб не приймати поспішних
і гарячих рішень та необдуманих кроків. Краще все обмізкувати через ніч. Нині
все настільки оперативно біжить і міняється, що необдумані, необґрунтовані
кроки можуть бути лише на шкоду молодому керівнику. Досвід маю у лікарській
справі, але досвіду нема у реформі. Його, до речі, ні в кого нема, оскільки це
величезний експеримент. І наше завдання вийти з нього достойно, безболісно,
якісно і гарно. Вдасться, буду щасливий, не вдасться, триматися за крісло не
буду, поступлюся місцем більш професійнішій людині.
– Але коли є велике бажання попрацювати
на благо колективу, то успіх мусить бути.
– Бажання
є і його не могло не бути, бо за стільки років ти хочеш втілити в життя свої
ідеї. А коли є ідеї та бажання, а здоров’я дозволяє, діти мотивують, колектив чекає
від тебе чогось неймовірного, то це тебе стимулює рухатися впевненіше та
швидше.
– Ви у цьому колективі варитися не один
рік. Знаєте кожну людину, знаєте її плюси і мінуси, в тому числі і свої.
Скажіть, що переважає у Вашому характері?
– Що
переважає у моєму характері? Знаєте, я, напевно, чоловік засильно добрий. У
тому числі і для цієї посади. Час диктує такі правила, що ти іноді починаєш
розуміти: надто добра людина у відношенні до інших не завжди діє на свою
користь. Я до того, що керівник повинен бути справедливий та радикальний. Тоді
він буде успішний. Доброта – це, вважаю, єдина моя вада. Мене це бентежить. Ну,
не можу я по-іншому. Я виріс у такій сім’ї і сам такий є.
У мене дуже багато друзів, хоча всі говорять, що друзів не може бути багато. Але
я перечу цьому. Якщо ти за стільки років свого життя ні про кого погано навіть
не подумав, то така людина вважатиме тебе другом. Отже і ти маєш сприймати її
за друга. Навколо тебе весь цей життєвий цикл. Цим і переймаюся.
– Олександре Валерійовичу, а хто Ваші
друзі, Ваші рідні? Ви кажете, що Ваш недолік – доброта. На наш погляд, це
позитив. Ми вже зрозуміли, що маєте власне бачення майбутнього лікарні і
найближчих років, але хто Ваші мама і тато? Доброта на порожньому місці не з’являється, вона успадковується від батьків, родини,
друзів.
– Так,
я згідний, що в загальнолюдському плані – це безсумнівно позитив, а для
керівника – це певний «розм’якшувач» рішень, а їх потрібно приймати, так би
мовити, не зважаючи на обличчя, посади і обставини….
У
своїй великій родині я перший лікар. Більшість моїх родичів – учителі та
інженери. Батько, зокрема, інженер харчової промисловості, в якій пропрацював
усе життя. Живі ще мої дідусь та бабуся в Іваничах. У родині були вчителі,
директори школи, зав райвно. Тобто інтелігенція. Уся хата в книжках, їм за
вісімдесят, але вони – постійно за читанням романів, розгадуванням кросвордів.
Тому я зростав і виховувався в таких умовах. Така атмосфера доброзичливості і
наклала свій відбиток на мій характер. Але сама медицина від нас була далеко.
Ти закінчуєш 11 класів і приймаєш рішення стати лікарем – це величезний крок
ризику. Ось мій найстарший син ходить в 10 клас. Запитую, чи хоче бути лікарем.
У нього легкий шок. Пригадую, як я після 11 класу приїхав у Львівський
медінститут і зрозумів, куди я потрапив. Але нічого за шість років з кожного
роблять класного спеціаліста. Становлення лікаря в нашій країні не є найтривалішим
у світі, але 6 років йде на навчання, три роки інтернатури, а тоді щаблями
проходиш курси спеціалізації і таким чином ростеш, ростеш і ростеш. За всі ці
роки ти починаєш розуміти: правильний ти шлях обрав чи неправильний. Мені,
здається, що не помилився і я ніскільки не жалкую, що пішов у медицину. Тепер
надіюся, що з трьох моїх синів хтось визначиться і стане лікарем, що дасть
можливість започаткувати династію лікарів.
– То Ваша пуповина закопана в
Іваничівському районі? Хто Ваша дружина?
–
Так, я народився в Іваничах. Одружився в Луцьку, коли ще був лікарем-інтерном
судинної хірургії. Дружина Аліна Олександрівна працює оператором МРТ.
Познайомився, коли вона була на практиці. Мій вчитель, судиннний хірург
Володимир Олександрович Кравченко фактично познайомив мене з майбутньою
дружиною. Дякуючи Івану Миколайовичу, зараз вона працює в нашій обласній
клінічній лікарні (вона була медичною сестрою на станції переливання крові).
Недавно вийшла після декрету на роботу, найменшому синові Саші тільки один рік.
Старший – Ілля, середульший – Валерій. Середній та найменший названі в честь
своїх дідусів.
– Скажіть, будь ласка, в якій ролі Ви
почуваєте чи почували себе краще – у ролі лікаря, у ролі першого заступника
головного хірурга чи в нинішній іпостасі?
–
Я собі аналізую і думаю, що все-таки лікарю, коли ти робиш оперативне втручання
чітко за інструкцією, яка в тебе закарбована в мізках, то ніяких складнощів
нема. Коли в операційній, я відпочиваю. Ми оперуємо, у нас грає музика.
Медсестрі, як правило, вишколені і дуже грамотні дівчата. Ти не хвилюєшся, у
тебе все є під руками. Якщо ця ситуація планова, а не якась позаштатна, то це
відпочинок. Ти отримуєш задоволення від того, що робиш. У роботі заступника
ніякої плановості. Працювати з людьми найважче. Зізнаюся чесно, що досі в
невеличкому шоці від тих обов’язків, які звалилися на мене. Ти настільки
завантажений роботою, щоденними прийомами людей, що щось спланувати просто
неймовірно. Висновок однозначний: хірургом легше.
– Наша обласна лікарня, до такої думки
схиляються багато волинян, не тільки заклад лікувального напрямку, але й
наукового, оскільки тут працюють професіонали високого рівня, у тому числі
кандидати та доктори медичних наук. Напевно, це імпонує кожному члену
колективу, керівнику, тим паче.
–
Це так, але один день простою чи якісь необдумані дії можуть нівелювати всі
наші набутки і поміняти картину повністю. Я щасливий, що я тут, що доля звела
мене з такими людьми, з таким колективом. У мене є можливість реалізовувати
свої задуми, своє бачення дальшого розвитку такого гіганта. Його можна
порівняти з величезним заводом чи фабрикою. Це сучасна класична установа, де
працюють чудові ординатори та медичні сестри, де є унікальне обладнання. Далеко
не всім в Україні пощастило мати таке обладнання. Це те саме, що для хорошого
спеціаліста уніфікований верстат, на якому він зможе виготовляти чудові речі.
Так само і в медицині. Маючи сучасний мікроскоп, ти маєш можливість краще
реалізувати самого себе. І так в усіх напрямках.
Але
завдання в чому полягає? Межі досконалості нема. Прогрес розвивається шаленими
темпами. Ще вчора ми користувалися звичайними телефонами, а нині ми говоримо:
країна – в смартфоні. У ньому що хочеш є. Так само і в медицині.
– Вам, напевно, вже вдалося
поспілкуватися з керівництвом області. Чи є в них підтримка і розуміння того,
що наша лікарня технічно добре оснащена і може на рівних конкурувати з клініками
Львова чи Києва, а може і з європейськими оздоровницями.
–
Приємно, що обласна наша влада вболіває за медицину. Ми нині на такому етапі,
що всі зрозуміли: високоякісна і сучасна медицина в області – це величезний
плюс як для пацієнта, так і для медперсоналу. У розрізі того, що нині
відбувається, відчуваю колосальну підтримку від голови обласної ради, від Ігоря
Петровича Палиці. Я бачу, наскільки люди цікавляться, що нині відбувається в
підприємстві обласної комунальної власності. Це доконаний факт. Тому ми
стараємося йти в ногу з прогресом і зробити таку клініку, яка б не тільки
рятувала життя і здоров’я волинян, а й була б привабливою
для розвитку туризму. Чому би й ні! У нас є всі умови. Ми ще трошки це все
відкоригуємо, вийдемо на рентабельність і будемо готові в такому ракурсі
працювати.
– Хотілося б почути Вашу думку і з
такого приводу. Наші депутати приймають багато різних законів, у тому числі й
тих, що стосуються медичної сфери, але лікуватися їздять за кордон. А як наші
волинські високопосадовці, керівництво? Тут лікуються чи так само десь їдуть в
інші клініки?
–
Це питання, мабуть, не до мене. Кожен пацієнт має право вибору, де йому
лікуватися. Але ми докладаємо максимум зусиль, щоб на рівні конкурувати з
будь-якими клініками як України, так і Європи щодо надання якісних послуг. Тому
будемо запроваджувати такі методи управління та діяльності, щоб відтік і високопосадовців,
і звичайних волинян був якомога меншим.
– Олександре Валерійовичу, на це питання
можете і не відповідати, але ми його не можемо не зачепити. Воно відносно тих
незрозумілих підводних течій з приводу призначення сторонньої людини, яка, по
суті, ніякого відношення до вашого колективу немає. Іван Миколайович
рекомендував Вас, більшість медиків також. І раптом такий парадокс.
–
Я дійсно не хочу про це говорити, бо два тижні в мене викинуто з життя.
Моральний біль переніс. Конкурс – це річ відома і подавати заявку може будь-яка
людина. Хочеш спробувати себе, є таке бажання і відчуваєш, що ця ноша тобі під
силу, йди, будь ласка. Але я казав і кажу, якщо правила гри одні, то граємо за
ними всі. Там чітко прописано одне, друге, третє, четверте, п’яте. Якщо в тебе
все це є, тоді ніяких питань. Якщо ж цього нема, тоді тобі зась. Тому ставлюся
до того філософські. Час розсудить, хто був правий, а хто неправий.
– Як Ви особисто, Ваша родина сприйняли
призначення на нову й престижну посаду?
–
Найбільшу підтримку мав у сім’ї, навіть і в ті
критичні моменти, коли був не тільки на коні, а й під конем. Тоді тільки
розумієш, що значить сім’я. Батьків намагався вберегти від хвилювань, але при
нинішніх засобах комунікації зробити це надзвичайно важко. Вони все знали, але
обійшлося все добре.
– Олександре Валерійовичу, щиро дякуємо
Вам за розмову і бажаємо успіху на новому поприщі керівника провідного
медичного закладу Волині.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Володимир ПРИХОДЬКО.
На фото Віктора РАЙОВА: очільник
комунального підприємства «Волинська обласна лікарня» обласної ради Олександр
Дудар.