Інтерв’ю з Юлією Білецькою, операційною директоркою FoxFour.ai, українського defense-tech стартапу
Юля вже 17 років живе у Києві, 10 років — працює у фінансах, 8 з яких – пов’язані з авіацією. Вона починала свій шлях в цивільній авіакомпанії, а зараз працює в команді, яка розробляє ШІ-рішення для дронів.
У новому інтерв’ю проєкту “Люди Волині” ми поговоримо з Юлією про її улюблений маршрут Нововолинськом, (не)випадкові вибори в професії та стан оборонних технологій в Україні.
Як вирішила, що вступатимеш в університет у Києві? Як обирала спеціальність і чому?
Я дитина народжена в 90х. Коли я закінчувала школу в далекому 2008, в колективному безсвідомому існувало всього дві професії – юристи та економісти. Ну і лікарі, якщо це велось у династії. Я взагалі не планувала вступати в університет, хотіла рік-два почекати, подумати, чого я хочу. Але батьки мене переконали: якщо тобі все одно, а нам приємно, то ти поступи, а там подивишся. Це було мудре рішення. В тенетах підліткової екзистеційної туги, не думаю що я б щось таке придумала, тож я не шкодую, що так склалось.
В Києві у мене була рідня. Методом випадкового перебору, я вступила на міжнародну економіку в КНЕУ.
То це був повністю випадковий вибір між двома “безпечними” професіями? Чи ти, наприклад, мала здібності до математики, тому обрала такий шлях?
Знаєте, на своєму кар’єрному шляху я завжди так чи інакше стикалась з рекрутингом, і мені вже око намуляла найбільш популярне пояснення, яке насправді нічого не пояснює: “я люблю цифри”. Якщо ти так любиш цифри, чому ти не на мехматі?
У мене були туманні, неоформлені очікування, що це буде якось пов’язано з бізнесом, з міжнародними компаніями, а інші освітні напрями були оповиті ще більш густим туманом невідомості. Тож обрана освіта — дійсно досить випадковий вибір, але не нещасливий.
Якою була твоя перша робота?
Йшов 2014 рік, Майдан, анексія, АТО. Я саме закінчувала університет й гостро відчула, що пора щось робити, якщо я не мобілізуюсь. В своєму ідеалістичному пориві я обрала всього дві компанії, куди я б хотіла податись: “Українські вертольоти” (приватна авіакомпанія, офіційний перевізник ООН в країнах Африки в рамках гуманітарних місій, далі – “УВ”) та IBM. Я трохи була зсунута на ідеї, що моя робота повинна робити свій краще. Не можу сказати, що це минулось. Спочатку я подалась саме в “УВ”. В моїй 24-річній голові, крутіше за технології – тобто IBM – могла бути лише аерокосмічна сфера .
Взагалі, у мене був хитрий план потрапити на посаду менеджера ЗЕД в “УВ”, Африка, військові табори, я, засмагла і в арафатці, вирішую важливі питання – десь так тоді воно уявлялось. Спойлер — я так туди і не потрапила.
Я відправила резюме і мені навіть не передзвонили. Я подзвонила їм сама, напросилась на співбесіду — і майже 7 років по тому звільнялась я звідти начальником фінансово-економічного відділу.
Як виглядав твій кар’єрний шлях в “Українських вертольотах”?
Перші півроку я працювала по суті секретарем директора льотної служби. Накази, служебки, відрядження, звіти в статслужбу і т.і. Захоплювало мене все це неймовірно: здається, що це нудна паперова робота, але коли вона перша, і вся пов’язана з польотами, перельотами та далекими країнами, це дуже цікаво. Не думаю, що я можу згадати ще якийсь період в своєму житті, коли мене так захоплювала робота і коли я відчувала себе настільки потрібною.
Ну а далі, завдяки економічній освіті — сюрприз, диплом таки іноді виявляється корисним! — я перейшла в фінансово-економічний підрозділ, в якому і продовжила свою кар’єру.
Сама компанія та менеджмент — це квест не для людей з слабкими нервами, але у нас були неймовірні кадри, професіонали, що горіли авіацією.
Я могла посеред робочого дня підійти до інженера з питанням про те, де в Мі-8 знаходяться основні, додатковий паливні баки та ВДПБ (верхні додаткові паливні баки), або що таке запуски в Аі-9В, а він такий: “Я зараз тобі покажу”. І от перед тобою — модель вертольота, він тобі на ній щось азартно показує-розказує, очі горять.
Кожен рік був якийсь новий проєкт: один рік ми готували борти для виставки у Фарнборо, в інший — для установки протиракетних систем, потім займалися пошуково-рятувальними операціями та медичною евакуацією. Коротше, авіація — це ніколи не нудно. Це і плюс, і мінус.
Чим ти займалася у FuelFinance?
Це молодий, амбітний стартап, що займається автоматизацією управлінського обліку для компаній на ринку ЄС та США та партнерством з фінансистами, що супроводжують ці компанії. Я була одним з них, фракційним CFO (ред. — фінансовий директор) для свого портфелю компаній. Через півроку я перейшла на посаду керівника команди з 5-7 CFO, ми разом вели портфель з 30+ проєктів.
Загалом, за два роки з Fuel я мала нагоду попрацювати з більше ніж 50 бізнесами в 10+ бізнес-моделях. Неймовірна команда, прекрасна корпоративна культура. Мені пощастило приєднатись до компанії якраз за місяць до повномасштабного вторгнення, інакше ці перші місяці адаптуватись мені було б значно складніше.
Власне, вже тоді це внесло корективи в мої плани цивільної кар’єри, я почала шукати нагоди долучитись до допомоги війську. Але плани по мобілізації не справдились, тож фінанси не відпустили мене і тут – у грудні 2023 наш співзасновник, Ярослав Ажнюк, познайомив мене з командою, що він тоді менторив – Fox4, оборонним стартапом, що займалась проблематикою автономії дронів. Досі винна йому пляшку хорошого вина за це знайомство.
Як твій попередній досвід допоміг з новою роботою в Defense Tech?
Якщо ти в чомусь не розбираєшся, почни розбиратися, і ти розберешся. Я б коротко описала це так.
У моєму випадку все досить прозаїчно, оскільки операційний директор – це якраз і є поєднання фінансово-управлінських функцій. Усе, що я робила до цього і мій досвід в авіації прекрасно лягають в цей опис.
Як би ти описала зараз стан оборонних технологій в Україні?
На рівні учасника цього процесу я бачу, що зараз відбувається шалений сплеск інтересу до цих технологій і серед нових маленьких команд, і серед старих гравців ринку. Ми зараз нарешті утворюємо нову, сучасну інфраструктуру та спільноту довкола оборонного комплексу, дай нам всім Боже часу та натхнення утримати ці здобутки.
Ті, хто давно в цій індустрії, йдуть іншим темпом і планують це як довгостроковий бізнес. Багато нових компаній народилися від бажання просто допомогти військовим.
Плюси останнього підходу в тому, що ти можеш одразу ініціативною групою щось зібрати і дуже дешево поставити на фронт. Мінуси – це відсутність стратегії, системи та навіть позиціонування себе як бізнесу. На ентузіазмі та бажанні допомогти можна вивозити якийсь час, але якщо ваша команда не заробляє грошей взагалі і вам не вистачає навіть на зарплату, то через рік ви все одно почнете розходитися. Це не гра в довгу.
90% нових defensetech українських компаній не проживе і 3-х років
Але це все одно корисно, тому що, це і є інфраструктура: люди, які отримали досвід технічний, управлінський, акумулювали капітал, і можуть це все переливати в інші бізнеси, технології та продукти, це перегній, з якого метаморфує, виростає нове.
Не можливо з нуля побудувати індустрію, яка не фінансувалась роками. Але, мені здається, Україна зробила для цього багато кроків. Зокрема, робота кластера Brave1 – нелегка робота, це просіювання породи в пошуках дорогоцінних розробок, робота, яку вони роблять щодня, це один з таких кроків.
У нас, нових команд одні і ті ж проблеми: час, гроші, люди.
І ми всі, і команди, і держава, шукаємо їх рішення.
Є проєкт, яким ти пишаєшся?
Я пишаюся нашою командою. І нашим продуктом. Ми пішли по шляху не китайських, а американських комплектуючих. Ми пішли по шляху не швидкої та дешевої, а ефективної технології. Наш детектор та наведення, як на мене, найкраще на ринку.
А ще ми дуже скромні. 9 з 10-ти компаній, які кажуть, що їх товар вироблений в Україні мають на увазі, що це спаяли і зібрали в Україні. А двигуни, камери, плати, польотні контролери — привезли з Китаю.
Ось, тому я пишаюсь тим, що ми обрали абсолютно не ортодоксальний шлях, хоч він для нас створює багато маркетингових нюансів. Наш трекер працює за справжнім ШІ-принципом, де розпізнавання відбувається на рівні об’єкту, сутності, де система динамічно визначає його центр, а не за більш простими та дешевими ML-алгоритмами фіксації на пікселях. І тільки це рішення може забезпечувати функціонал реальної автономії на тактичній або стратегічній відстані.
В той же час, я рада,, що є ряд колег, які розробили доступне по ціні і просте по функціоналу рішення для донаведення на останніх 100-300 метрах, що може бути за потребо легко масштабовані.
Важливо пам’ятати, що ми хоч і конкуренти, в російсько-українській війні ми усі колеги.
Що і хто тебе надихає?
Якщо ми зараз говоримо про професійне життя, то мене надихає ЗСУ. Надихає те, що я сьогодні не сиджу в окопі. Надихає те, що мені міною не відірвало ногу. Я навіть би не користувалась тут терміном “надихає”. У нас у всіх є робота, яку потрібно виконати в міру можливостей та схильностей кожного з нас.
Я нагадаю, що я дитина 90х: я завжди жила з почуттям небезпеки і мені ніколи не здавалось, що свобода та безпека даються просто так.
Як ти зустріла повномасштабне вторгнення?
В 05-й ранку в Києві. В цьому рішенні поєднались роздуми, лінь та фаталізм. Я думала, що якщо капітулює столиця, то капітулює Українська держава, а значить нас будуть охороняти до останнього.
Що для тебе рідне місто Нововолинськ? Які твої улюблені місця там?
Я порахувала, що я якраз перевалила цей екватор, коли я більше частину свого життя живу в Києві: 17 років в Києві, 16 – в Нововолинську.
Але до цих пір якщо в мене питають, звідки я, завжди кажу, що я з Волині, але живу в Києві.
Нововолинськ — це місто дитинства і спогадів, в реальності яких я вже не певна.
З університетських часів у мене є традиційний маршрут. Я йду пішки з автостанції, завжди милуюсь старою вербою з густим віттям, повертаю повз технікум, минаю свою стару школу, нагору базар, де на картонці я обирала свій гардероб, що вічно мені не підходив, туди я не йду, а завертаю у центр, крокую бульваром Шевченка, це стометрівка, центр соціального життя, за ним площа Незалежності, на ній, звісно, Тарас, похмуро дивиться на Будинок культури, за яким збирались неформали, далі пожежна станція, за нею, як і дитинстві темні двори, серед них – один мій з маленьким, 3-поверховим будинком. Весь маршрут займає може 20 хв. Моїй мамі завжди здається, що це далеко. Для мене це — як одну зупинку громадського транспорту пройти в Києві.
В Нововолисньку в мене немає улюбленої кав’ярні чи ресторану. Ми не ходили по закладах, а тим паче підлітки не ходили в кав’ярні. В заклади, бо “в тебе що, нема що дома їсти?”, а каву першої хвилі 3-в-1 можна було цілком накалатати на кухні.
Моя шкільна подруга Оксана, поклала початок нашим кавовим традиціям. Десь в класі 9-му вона запропонувала взяти кави і піти пройтись. Абсолютно звичайна пропозиція сьогодні. А тоді, я пам’ятаю, що ця концепція мене шокувала. “Ходити з оцим паперовим стаканчиком туди-сюди, сьорбати? В чому прикол?”, — думала я тоді.
Опиши 3 словами Волинь
Трьох слів мені або замало, або забагато.
Коли я раніше подорожувала, в мене було відчуття, що я досліджую якісь нові простори, а зараз я знаходжу більше співпадінь з тим, що я вже знаю.
Я от розумію, що через те, що я з Волині, я дуже люблю воду, різнотрав’я і ліси. Цей знайомий ландшафт я усюди шукаю у мандрах.
У мені іноді питають: “А куди ти радиш поїхати відпочити на Волині? Може, Світязь?”. А я кажу, на Волині ми не їдемо на Світязь. У нас 220 озер і в залежності від того, який сьогодні день, настрій, Венера у Сатурні, ми їдемо на озеро за 10 км, 40 км чи за 100 км.
Моя друга асоціація — це, звісно, впертість та самостійність, від древлян, з якими невдало загрався князь Ігор, до перших загонів УПА, Волинь багатьом вставала поперек горла.
Ось, я ж кажу, що трьох слів забагато, мені досить одного: воля. Ти ж знаєш, що історики поки так і не погодились про етимологія слова “Волинь”? Я собі дофантазую, що це від слова “воля”.
Інтерв’ю підготувала Ольга Данилюк