Григорій Мельник: “Скрізь має бути господар”

Журналістська праця щедра на мандрівки і цікаві зустрічі. Так було і з поїздкою у древній Володимир, який за угорськими хроніками, так званими “Нотаріями короля Бели”, існував вже у 884 році під назвою Ладомир. Тож з городища від собору Успіння Пресвятої Богородиці з її князівськими усипальнями та музеєм просто неба спускаємось до цілющого джерела, переходимо містком колись багатоводу річку і потрапляємо в паркову зону, що тягнеться вздовж річки Луги до центральної частини міста – ген до автовокзалу. Вздовж алейок – майже незаймана природа. Приглядаємося до деревостанів – верби, тополі, вільха, берези… А де ж багатовікові дуби, корабельні сосни? Не схожий цей парк на володимирські ліси… 

Ми готуємось до зустрічі з лісівниками філії Володимир-Волинського ЛМГ Поліського лісового офісу й намагаємось уявити, як люди, що стали професійно займатися вирощуванням лісу, могли вплинути за тисячоліття на деревостани цього краю. 

Подальша розмова переконала, що можуть. Нашими співрозмовниками цього разу стали начальник відділу лісового та мисливського господарства Наталія Козій  та інженер лісових культур Григорій Мельник. Власне, Наталя представляла свого старшого колегу і час від часу долучалася до розмови, а Григорій Ілліч відповідав на наші журналістські запитання. Їх цього разу у нас було більше звичного.  

– Григорій Ілліч Мельник працює  інженером лісових культур, – каже про колегу Наталя. – Має досить великий багаж знань у лісовому господарстві. Понад три десятиліття роботи у галузі! Хто ще може похвалитися таким стажем… У нього можна багато чого навчитися, отримати знання, яких і в книгах нема. Відкритий, щирий, завжди готовий прийти на поміч. З ним кожен може порадитися, як діяти в тій чи іншій критичній ситуації, що часто трапляється у лісовій галузі. Він наша гордість і надійне плече.

Григорій Ілліч, до речі, дуже скромна і небагатослівна людина. Його й розговорити не так просто, що вже казати про тисячолітній екскурс в лісові екоситеми Володимирщини – центральної частини князівства, яка впливала на розвиток усього життя цих країв. Тож розмову починаємо з останніх десятиліть, які близькі лісівникові.

– Григорію Іллічу, навіть ми, журналісти, начувані, що підхід до лісівництва змінюється. За два останні десятиріччя, буквально, на наших очах помінялися підходи до створення лісових культур. Бували роки, коли на лісових розсадниках лісівники Волині вирощували 20-25 млн саджанців різних деревних порід. Всі зруби заліснювали. Мали програму “Діброва”, яка була під особливим контролем самого начальника лісоуправління. На гектарі висаджували до 8 тисяч саджанців. Згодом, попри створення лісових культур, у практику увійшло сприяння природному поновленню, а частина площ повністю йшла під природне поновлення. Ще з часом кількість саджанців на гектар зменшили до 6 тисяч, відтак до чотирьох. Теперішні технології і взагалі передбачають висаджування всього кількох тисяч саджанців на гектарі…

– Сприяння робиться для того, щоб насіння висівалося і могло зійти… Тоді й ліс росте природній.

– Як розпочинався Ваш шлях до лісівничої професії?

– Народився я у с. Привітне, що неподалік Локач. У нашій родині лісівників не було, але я мав товариша, батько якого працював лісником. Він на той час закінчив 10 класів і пішов навчатися у Шацький лісовий технікум, і мені порадив йти тим же шляхом. Тож роком пізніше, закінчивши вісім класів, я так і вчинив. Поїхав до Шацька, здав іспити і в 1980 році став студентом Шацького лісного технікуму.

– Як проходило навчання? Що найбільше запам’яталося?

–  Технікум дав мені дуже гарну базу знань. На той час його директором був Львович. Гарний лісівник. У ті часи, що було найголовніше, всі викладачі були практиками. Це велика справа. Всі відпрацювали на підприємствах, мали досвід лісогосподарювання. У мене й досі залишаються  дуже гарні спогади про викладача таксації, вже покійну Нелю Григорівну Троценко. Це була людина з великої літери, прекрасний спеціаліст. Як і всі на той час. Василь Савович Давидюк читав геодезію, лісівництво вів Михайло Турич, а його рідній брат працював лісничим Світязького лісництва Шацького НПП. 

– Знайомі з ним. Він показував нам двохсотрічні сосни, які пам’ятають ще часи Наполеона…

– Запам’яталася Віра Григорівна Юрчук, яка читала лісові культури. 

– А де проходили практики?

– Їздили на підприємства. Пригадую, що переддипломну практику я проходив у Світязькому лісництві. 

– Ким стали ваші однокурсники?

– Володимир Деркач працював на нижньому складі у ДП “Камінь-Каширське ЛГ”. Нині вже покійний, загинув на війні… Більш у системі з групи вже нікого нема. Закінчив технікум у 1984 році, пішов на роботу у ДП “Цуманське ЛГ”. На той час там директорував Куц. Встиг там попрацювати всього кілька місяців і весною 1984 року мене призвали в армію. Два роки відслужив у навчальній частині внутрішніх військ у Золочеві на Львівщині. Пропонували в армії лишатися, поступати у військове училище, але я повернувся на перше місце роботи – у Цумань. На той час директором вже був Богдан Колісник. 

– То Ви з Богданом Івановичем будували Лісівничу вулицю?

– Коли я прийшов, була можливість продовжувати навчання у Львівському лісотехнічному університеті і я скористався цим, – мовить наш співрозмовник. – Поступив у Львів, відучився п’ять років і у 1991 році знову повернувся у Цумань на посаду помічника лісничого Мощаницького лісництва. Там пропрацював до 1993 року, а відтак перевели мене лісничим у Горинське лісництво. 

– Доводилося не раз бувати на знаменитих горинських крутосхилах. До речі, там росло кілька сосон, вік яких становив понад чотириста років. Неймовірно. Лісівники кажуть, що сосна до такого віку не доживає, але  залишалося двійко дерев-довгожителів. Дубам, які там ростуть, і взагалі за п’ятсот…

– Невідомо, чи вони збереглися до цього часу…

– А чим для вас запам’яталася робота у Горинському лісництві?

– На той час там були дуже потужні ліси… З гектара головного користування рубали 700-800 кубів у віці стиглості лісу, сосну – у 81 рік.

– Доводилося там бувати на початку 80-х. Дивувавалися багатовіковим соснам і дубам… Тодішні ліси завдяки червонокнижним зубрам, яких Дмитро Телішевський завіз із білорусії, мали 1 категорію і не підлягали рубкам… 

– З Горинського перейшов у Клесівський лісгосп, що аж за Сарнами на Рівненщині. Працював там лісничим по 1998 рік. А в 1999 році мене запросили на роботу у “Львівлісозахист”, пізніше – у “Рівнелісозахис”, відпрацював там 17 років. У 2017 році повернувся у рідні краї, влаштувався на посаду інженера в ДП “Володимир-Волинське ЛМГ”. Мешкаю на Локачинщині.

– Де знайшли свою любов?

– У с. Хорів. Моя дружина Людмила Федорівна за фахом продавчиня, маємо двох доньок. Ангеліна разом з чоловіком Юрієм виховують нашого онука Лева. Друга дочка Діана ще не заміжня. Обидві живуть і працюють у Львові. Там навчалися і лишилися працювати. Мають гарні роботи, забезпечують самі себе.

– Ваше професійне око добре бачить зміни… Наскільки лісівниче втручання потрібне у сьогоднішніх кліматичних умовах?

– Все потрібно робити з любов’ю до лісу. Людських рук і любові потребує і вирощування деревостанів. Не дарма кажуть, що ліс починається з насінини. 

– Дехто піддає сумніву, чи потрібно на лісопосадки брати дітей… А вони ж усі доброрукі, щирі, мрійні… 

– Потрібно зібрати насіння, висіяти його, виростити сіянці, посадити їх вчасно і вчасно доглянути, тоді й буде ліс… – мовить на це лісовод. – Доводилося і доводиться зараз заготовляти шишки сосен, ялин та модрин, і жолудь, і насіння липи, клена, ясеня, вільхи… Усі породи, які у нас ростуть…

– Є у вас липові ліси?

– Маємо в Устилузькому лісництві заказника місцевого значення «Липовий гай» площею 24,8 га, де зростають липи віком понад 70 років. А так окремі липи можна зустріти у домішку насаджень Микуличівського, Устилузького, Стенжаричівського лісництв…

– Дуже зручна для майстрування…

– Для різьблення по дереву найкраще підходять липові дошки. Вони добрі для різця, у липи м’яка деревина, легко обробляється. А ще липа добрий медонос, бджоли її люблять.

– Чи є у лип майбутнє у наших лісах? Маємо на увазі лісівничі програми на кшталт “Діброва”, яка передбачатиме “липові насадження” як головну деревну породу. Кажуть, у центральній Україні є багатогектарні липові ліси… 

– Вони можуть суттєво вплинути на розвиток бджолярства – мед з липи особливо цінний, виробництво цілющих чаїв та ліків, навіть на іконопис, бо ж і досі шукають дошки із липи на ікони, також на різні види майстрування та бондарства, сувенірну галузь… То ж це можливо, але при умові, що на цю деревину будуть великі замовлення…

– Які ліси найбільше любите?

– Сосново-дубові. Там усе є – і гриби, і ягоди, і лікувальні трави. Як кажуть, усі скарби лісу.

– Буває, коли живеш серед хороших людей, маєш і помічників, і друзів… Чи й так у дерев?

– Найцінніші – це змішані ліси. Так воно і є.

– Дві найцінніші породи – сосна і дуб. Там і птах гніздиться, і звір водиться…

– По цих двох породах ведемо й лісове господарство. Про інші кажуть: “Другорядні і допоміжні”.

– За цей час, що працюєте, як змінюється схема посадки лісу?

– Як сіяли, садили, так і садимо. Меч Колесова лишається головним знаряддям праці при створенні лісових культур.

– Які схеми посадок використовували цієї весни?

– 3 м на 0,7 м. Між рядками 3 метри, в рядку через кожні 70 сантиметрів садили саджанець. Чотири рядки сосни і один рядок дуба, чотири рядки дуба і рядок черешні. 

– У нас лісгосп, який має усі типи лісорослинних умов, – долучається до розмови пані Наталя Козій. – Від А0 до Д4. Від найбідніших до найбагатших. А0 – дуже сухі, бідні грунти, Д – дуже багаті.

– Екологи багато говорили про те, щоб заборонити в наших природних умовах висаджувати модрину… – намагаємось збагнути тему зміни деревостанів, бо ж у тисячолітній історії Володимирщини модрина впроваджується саме цим поколінням лісів.

– Вже дозволили. Хтось написав таку дурню, як каже Борис Бабеляс, і затвердили… – усміхається на це Григорій Ілліч.

– Перший раз ми почали садити модрину у Губинському лісництві в 2001,2002,2003, 2004 роки, – долучається до розмови Наталя Козій. – У 2004 році у Губині був семінар. Його проводив Богдан Іванович Колісник у 30 кварталі, там треба вже прорідження було робити. Тоді Богдан Іванович теж модрини не любив. На той час директором “Володимир-Волинського лісгоспу” був Володимир Іванович Українець  (нині вже покійний), а Віктор Мечиславович Голіч  головним лісничим. І ми проводимо семінар. 

– Навіщо ви ту модрину садили? – питає Богдан Іванович.

– Ми планували на майбутнє лісонасіннєву плантацію створити…– кажу. 

Так, тоді модрини не хотіли, – розмірковує Наталя Миколаївна і емоційно наголошує: “А на даний момент нема, щоб модрина вражалася хворобами. Нема”. 

– От тільки дикі тварини люблять об неї тертися, – мовить Григорій Ілліч. – Особливо козлики. Як починають мінятися у них панди, то ріжками обчухрують кору. Чогось полюбляють саме цю деревну породу для цих процедур. Через це модрина сохне.

– У вашій філії насаджень модрини найбільше в області. 

– У цім є заслуга і нинішнього директора Поліського лісового офісу Олександра Михайловича Кватирка, який свого часу очолював ДП “Володимир-Волинське ЛМГ”, – роздумує Наталя Козій. – Олександр Михайлович був прихильним до модрини, залюбки вводив її у насадження, і взагалі був дуже сміливою людиною у плані введення перспективних деревостанів у лісові культури Володимирщини. Можливо, передбачав виклики, пов’язані з кліматичними змінами. Але це правда, у нас чи не найбільше насаджень модрини.

– Який її приріст? – цікавимося.

– Були такі випадки, що за рік до метра-двадцять – півтора  виросте, – каже Наталя Миколаївна. – Був у нас інженер охорони і захисту лісу Олексій Дем’янович Кондратюк, нині вже покійний: “Не вірю, що на 1 м 20 см виросла”. Брав драбину і міряв. Метр двадцять-півтора давати може в рік.

– Практика захисту проєктів лісових культур ще чинна? Ви ж усі любите ліс, уболіваєте за його долю. Згори політика чи не кожне десятиліття міняється, а у вас які пріоритети? Дуб черешчатий чи дуб червоний…

– А скажіть, чому мають бути пріоритети? – трохи емоційно дивується Наталя Миколаївна. – Яку ви хочете людину – криву, грубу, худу, повну, красиву, білу, чорну? Так само і в лісі. Нема пріоритетів в деревині. Кожне дерево повинно рости. Тут гарно росте дуб, там – сосна. Я вважаю, що у наших лісах повинні рости всі деревостани. Так було за всіх часів. Втратиш якийсь один вид, невідомо як ця втрата відгукнеться на екосистемі через сто чи й двісті років. Звісно, багато чого залежить від якості грунтів… І це враховують лісівники під час складання та захисту проєктів лісових культур.

– Де природні умови сосни, дуба садити не можна, – доповнює колегу Григорій Ілліч. – Він може рости, але з нього дуба не буде. Тільки по типу умов місця виростання підбирається порода, яка відповідно і садиться. Якщо на якійсь ділянці буде тільки вільха рости, дуба не посадиш і сосна там не буде рости. Значить потрібно вільху садити, буде прекрасне вільхове насадження.

– У цьому плані показовий і головний парк Володимира. Пройшлися ним, там багато тополь, верб, беріз, вільх… Чи ж такі ліси були і в далеку давнину?

– І в нас на філії багато вільхи…

– Пригадуємо, що за Богдана Колісника діяла програма “Діброва”. Він дуже строго її контролював, намагався збільшити насадження дуба черещатого… Підтримав її і його наступник Василь Васильович Мазурик.

– Цю програму й по сьогодні ніхто не відміняв.

– Історики стверджують, що більшість європейських деревостанів в давнину складали діброви… Так, мабуть, було і на Володимирщині, де багато древніх лісовищ перетворились на поля, де тепер успішно вирощують сільгоспкультури… Ось і ніколи не бачені в цих краях зявляються горіх волоський та горіх чорний, фундук, ялиця, модрина…

–  У модрини дуже хороший приріст, – стає на захист цього надзвичайно цінного дерева Наталія Миколаївна і несподівано стишує голос: – Але є й один мінус. Якщо вона буде дуже швидко рости, не дай Бог сніг, її погне. Висоту вона взяла, а не набрала ширини… Були випадки, коли її гнуло. Так більша частина потім піднімається, все ж є й такі модринки, які не мають сил піднятися.

– Як їхати на Світязь, за Луковом є березові насадження і вони всі якось так на бік похилені… – приєднується до розмови голова облорганізації НСЖУ Михайло Савчак. – Це від снігу?

– Це від вітрів… Так похилена і росте… – мовить Наталя Козій.

– Григорію Іллічу, розкажіть нам про теперішніх лісівників Володимир-Волинської філії Поліського лісового офісу? – просимо.

– Колектив у нас дружний і фаховий. Всі мої колеги – професіонали своєї справи. Як директор філії Володимир Володимирович Філюк, так і головний лісничий Микола Іванович Іваницький, головний інженер Микола Дмитрович Єдинак, начальник відділу лісового та мисливського господарства Наталія Миколаївна Козій. У всіх їх дуже багатий практичний досвід роботи. Всі наші лісничі – лісоводи зі стажем: роздумливі, мудрі, старанні, відповідальні, люблять ліс, знають, як у ньому господарювати, щоб зберегти для наступних поколінь. Усі вболівають за його долю і майбутнє. Це Ігор Анатолійович Іщук – лісничий Губинського лісництва, Микола Миколайович Конон – син лісничого Павлівського лісництва Конона Миколи Петровича, який вже пішов на пенсію, нині лісничий Микуличівського лісництва,  Віталій Іванович Вакула – він довгий час працював помічником у Миколи Петровича, тепер сам очолює Павлівське лісництво, Устилузьким керує Юрій Анатолійович Войтюк  – син Войтюка, який очолював Павлівське лісництво ще до Конона. Як бачите, у нас працює багато династій. Так само і по Горохівщині. Берестечківське лісництво очолює досвідчений Володимир Володимирович Супрун, Горохівське – великий ентузіаст лісівничої справи Микола Анатолійович Романюк. І Турійщина на висоті. Чого вартий один лісничий Мокрецького лісництва Віктор Миколайович Савчук… Це ж усе знай…

– І Ви з ними усіма спілкуєтеся?

– Цього вимагає моя робота.

– Наскільки таке спілкування з лісничими необхідне і важливе для лісу, державної справи?

– Важливе. Спілкування з колегами мусить бути. Є такий вислів: “У суперечці народжується істина”. Так і в лісівничій справі. Постійно йде обговорення повсякденних практичних питань, напрямків роботи… Як і що краще зробити, щоб вчасно посадити, якісно провести догляди, зберегти культури від бурянів, шкідників, пожеж… А ще ж важлива економічна складова, повсякденна логістика… Аби і якість була, і щоб менше затрат. Спілкування мусить бути і вирішення проблем має бути взаємозв’язане, взаємозвірене і взаємозлагоджене.

– Буваєте в лісах Володимирщини тільки по робочих питаннях, чи знаходите і час для відпочинку? Можливо, любите збирати ягоди і гриби, чи ще й мисливець?

– Якщо чесно, – усміхається Григорій Ілліч, – то немає часу цим займатися. Ми ж у селі живемо, є ще господарка. Маємо трохи землі, маленький тракторець. Оремо, сіємо пшеницю, ячмінь, сою, садимо картоплю. Тримаємо свині, кури… – і вже замріяно: – Хіба що на осінні гриби десь у неділю можу вирватися. Були такі роки, що збирав їх багато…

– Не жалкуєте, що обрали шлях лісівника, а не військового? В лісі ж важко працювати…

– Тяжко не тяжко, робота не питає… Всяке діло, будь-яка професія вимагають зусиль, – мовить на те лісовод. – Якщо гарний колектив, є з ким працювати, тоді нема страху і нічого важкого. Де є злагодженість і розуміння в колективі, там важкості ніякої немає. Деколи навіть жалію, що не пішов по військовій справі. Вже давно був би на пенсії. 

– Може згадається якийсь екстремальний чи веселий епізод із лісівничого життя?

– Бувало різне. Доводилося працювати в екстремальних умовах. А веселих епізодів дуже багато. У який ліс не приїдеш, якийсь цікавий епізод трапиться. Бувало так, що потрібно приймати моментальне рішення… І курйозів, і смішних ситуацій вистачало… 

– Яка пора року найважча для лісівника?

– Для лісівника всі пори року однакові… – і нараз задумується. – Хоч як по чому взяти. Напевно, що найважча і найвідповідальніша пора – це другий квартал весни, літа і початок осені. Час створення лісових культур, доглядів за ними, щоб нормально сформувати, доглянути і пустити, як кажуть, у “зимову сплячку”…

– Григорію Іллічу, багато лісів створено за вашої участі?

– У цьому році весною посадили 88 га лісових культур, а ще осінню будемо садити. Буде більше 100 га. У минулому, 2023 році створили 150 га. Раніше садили трохи менше, бо не такі великі площі рубалися. Якщо раніше на лісництво садили два-три га, то тепер 17-18 га.

– Може бути ліс без лісника? Бо ж дехто каже, що ліс сам росте…

– Не може. Скрізь має бути господар. Ліс не може рости сам, за ним потрібно доглядати, спостерігати, його треба охороняти і берегти від браконьєрів і лісокрадів, шкідників і хвороб, від пожеж… Це ж усе на майстрові лісу і лісникові. Зараз бачимо багато самосійних насаджень… Це ж не ліс, а корчі.

– Як вам бачиться ліс майбутнього у світлі зміни кліматичних умов, глобального потепління, лісових реформ?

– Майбутнє лісу у великій мірі залежатиме від людей… Буде спеціаліст при лісі, вболіватиме за нього, доглядатиме, будуть добротні деревостани і толк у лісі. Це велика скарбниця нашого народу. Не варто набивати з неї кишені… Якщо тільки прийти у ліс, щоб збагатитися і піти далі, на вищі посади, а тут залишити невідь-що, краще цього не робити. Це ж спадок наших дітей і онуків. На жаль, в історії лісу і так бувало. Прийшли, ніби відбули тут повинність, пішли далі, а нам лишили, що нема на чому господарювати.  Це потрібно знов повертати все назад, і берегти те, що лишилося, щоб з нього щось було. Зрізати зрізали, посадили, а доглянути не доглянули і воно все зачахло. Де мав рости дуб, позатягувало осикою і вербою, а садили дуб, а його нема, він загинув. Доводиться виправляти новим поколінням лісоводів… Не дарма кажуть, якщо учень зробить помилку, вчителька виправить у зошиті другого ж дня, а коли лісівник допустить помилку, її можуть виявити тільки через п’ятдесят чи й сто років. Ціну такої помилки навіть важко передбачити, не те що прорахувати…

– Про що найбільше мріють ваші побратими-лісівники, які захищають Україну зі зброєю у руках від російської навали?

– У нас є багато людей, які захищають нашу державу. Вони хочуть скорішого миру…

– Григорію Іллічу, Наталіє Миколаївно, дякуємо за цікаву і відверту розмову про ліси Володимирщини, їх бережників та захисників. Вітаємо з Днем лісівника. Хай збуваються усі ваші мрії.