Олександр Олександрович Кругляк – заслужений лікар України, хірург вищої категорії, ортопед-травматолог вищої категорії. Він учасник бойових дій, має медаль “За відновлення регіону” (це з Луганщини), інші державні відзнаки за гуманітарну участь в антитерористичній операції, також нагороджений «золотим скальпелем» Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова, з яким двічі працював у Луганській області – як один із найвідданіших хірургів, які допомагають військовослужбовцям та цивільному населенню на Сході. А ще свого часу був активним учасником Памаранчевої революції та Євромайдану. Окремої сторінки потребує і його винахідницька та раціоналізаторська діяльність у сфері протезування та пошуку інноваційних лікарських практик. Понад два десятки років (з 2000-го по 2024-ий) очолював відділення хірургії і обласний остеомієлітний центр, згодом – відділення ортопедії і травматології та хірургії КП «Волинський обласний госпіталь ветеранів війни». У 2024 році передав цю керівну місію своєму молодшому колезі – кандидату медичних наук за спеціальністю хірургія, лікарю-хірургу вищої категорії, ортопеду-травматологу Роману Ярославовичу Антощуку (На фото знизу (зліва направо): Андрій Васильович Бідзюра, Марина Станіславівна Корсун, Олександр Олександрович Кругляк, Роман Ярославович Антощук, Владислав Русланович Навроцький).
– Я вже пенсійного віку, доробив завідувачем до пенсії і вважаю, що не самоціль керувати, аж поки тебе вперед ногами винесуть, – пояснює своє рішення знаний лікар. – Є молодь, їм треба також розвиватися, вчитися керувати. Вони більш прогресивні, десь, можливо, більше за мене розуміються й орієнтуються у сучасних викликах, технологіях, лікувальних практиках. То ж хай керують, піднімають медицину, в них все виходить. А я працюю звичайним рядовим лікарем, просто – дублер завідувача відділення ортопедії і травматології та хірургії, коли Романа Ярославовича з якихось поважних причин нема на місці. Зараз він – у відпустці, тож доводиться підстраховувати.
І хоч за віком Олександр Олександрович міг вже піти на заслужений відпочинок, продовжує працювати і передавати досвід молодшим поколінням. А все розпочиналося зі шкільної парти, де народилася мрія допомагати людям. Юнак вибрав для навчання лікувальний факультет Буковинського (тоді ще Чернівецького) державного медичного університету, який закінчив у 1987 році. Це був один із найбільших випусків – 400 осіб. Багато із його однокурсників продовжили навчання і пов’язали своє професійне життя з медичною наукою. Четверо стали докторами наук (троє із них – завідувачі кафедр БДМУ), дев’ятнадцять – кандидатами наук, є два заслужені лікарі України, а також лауреати національної медичної премії. Багато випускників займають керівні посади в медичних та освітянських закладах: четверо – головні лікарі, семеро – заступники головних лікарів, один – директор медичного коледжу. Про багатьох із них сьогодні вже ходять легенди. Як і про Олександра Олександровича Кругляка.
Про нього пишуть газети, електронні ЗМІ, багато відгуків від вдячних пацієнтів на сторінках у Фейсбук. Мені ж довелося почути про славетного лучанина від Василя Васильовича Пацьо – лікаря ортопеда-травматолога
“Лікарні Святого Мартина”, що у місті Мукачево на Закарпатті (на фото).
Майже під північ, після важкого операційного дня, показуючи на комп’ютері рентгенівські світлини, заодно й згадав свого луцького колегу, з яким подружило бажання допомагати людям, віднаходити можливість нових підходів до лікарських практик. Їх дружба розпочалася зі спільного семінару, обміну досвідом, взаємних консультацій при зустрічі зі складними, неописаними в підручниках, випадками травмування чи задавненими захворюваннями…
Тож коли потрапив до «Волинського обласного госпіталю ветеранів війни», де й раніше доводилося бувати, бо там лікувався хтось із відомих ветеранів, друзів, яких потрібно було провідати, помітив у коридорі кремезного вусатого козака. Був він чимось схожий на мукачівського айболита – поважний і водночас доброзичливий.
– Ви Олександр Олександрович! – мовив.
– Так. А хто мене запитує?.. – спробував згадати, ніби ми були знайомі.
Довелося розповісти про мукачівську зустріч, а вже тоді й відбулася телефонна розмова двох давніх друзів.
Саме був сніданок. Хтось повертався з кімнати прийому їжі, комусь медсестри несли сніданок в палату. В коридорі з’являлися хворі, опираючись на милиці, а хтось – в колісному візочку добирався вже у перев’язочну. Тим часом старша медсестра зібрала сестринство на ранкову летючку: всі в білих халатах, уважні, в доброму настрої. Відчувалося, що тут є порозуміння, колегіальність, взаємопідтримка: відділення працювало, як годинник.
Госпіталь ветеранів війни Волинська обласної ради, який зараз очолює Олена Олексіївна Кузьменко,– спеціалізований багатопрофільний, лікувально-профілактичний заклад. Колектив налічує 236 працівники – 53 лікарі, 99 медичних і 51 молодших медичних сестер. Його гордістю є Заслужений лікар України, кандидат медичних наук та лікарі, що брали участь в антитерористичній операції. Ліжковий фонд закладу 206 ліжок. Нині більшість пацієнтів – військові або ветерани війни, бо хоч госпіталь консультує та лікує й доросле населення, все ж першочергово дбає про оздоровлення і повернення в стрій військових, підтримку здоров’я ветеранів, що мають інвалідність. У 2020 році госпіталь уклав договір з Національною службою здоров’я України, за яким надає півтора десятка пакетів послуг. Серед них – профілактика, діагностика, спостереження, лікування, реабілітаційна, стоматологічна, стаціонарна психіатрична і мобільна паліативна медична допомога, навіть зубопротезування, езофагогастродуоденоскопія, колоноскопія, одним із провідних напрямків залишаються хірургічні операції дорослих та дітей у стаціонарних умовах.
Тож не проминув нагоди, щоб не розпитати про цю ланку роботи, її важливість у час війни одного із творців провідного відділення – ортопедії і травматології та хірургії. Зараз у ньому зібралась дуже потужна команда. Попри вже названих Олександра Кругляка та Романа Антощука – лікар-хірург вищої категорії, медичний директор Оксана Віталівна Шкаровецька, лікар-хірург вищої категорії, медичний директор з питань експертизи тимчасової непрацездатності Олег Вячеславович Герасимчук, лікар-хірург першої категорії, ортопед-травматолог, лікар-ендоскопіст Андрій Васильович Бідзюра, лікар-хірург Владислав Русланович Навроцький, молода лікар-травматолог Марина Станіславівна Корсун.
– Олександре Олександровичу, роль хірургії в часи війни зростає врази, можливо, навіть змінюється її призначення, бо ж потрібно бути “бойовим підрозділом”, що витягає з-за межі важко поранених під обстрілами, в польових умовах, а подекуди й безпосередньо на передовій, намагаючись якнайшвидше їх вилікувати і повернути у стрій?
– Призначення хірургії, як і травматології, завжди залишається одне: повернути людині нормальне і здорове життя. Під час війни, звичайно, це все стає більш актуальним.
Травма в сучасній війні – набагато більша, об’ємніша, страшніші випадки… В мирний час у цивільному житті ми б не могли навіть уявити, що таке прийдеться лікувати.
– У мирний час Ви стали знаним фахівцем з лікування вікових патологій, деформуючих артозів нижніх кінцівок, варикозних хвороб з трофічними виразками, наслідків варикозної хвороби вен нижніх кінцівок, остеомієлітів – гнійного ураження кісток, переломів довгих трубчастих кісток при остеопорозі, “винайшли” пристрій для усунення деформації кісток нижніх кінцівок, а ще так зване “намисто” з кісткового цементу та антибіотиків, власноруч зроблені замінники кульшового суглобу(спейсери) і навчились “видовжувати” ноги… Зараз, у час війни, Вам доводиться працювати не тільки з цивільними, а й з ветеранами і воїнами, які повертаються на реабілітацію з фронту. Мабуть, цей ваш практичний досвід операційника і винахідника тепер на вагу золота.
– Так, до нас потрапляють на реабілітацію учасники російсько-української війни. Ми вміли і вміємо лікувати хворих з кістково-гнійною патологією і кісток, і суглобів. І це у нас, скажімо так, було і є випробуваною практикою, набутою у попередні роки, про що ви і нагадали. На початок великої повномасштабної війни ми вже це все вміли і знали, як діяти. Тим більше, що мені прийшлось у складі ПДМШ в 2016 році брати участь в АТО, працював хірургом та травматологом у Новоайдарі, що у Луганській області, виїжджав у місто Щастя, що за 16 кілометрів від Луганська, де надавав допомогу пораненим бійцям. І деякі моменти, пов’язані з військовими травмами, мені прийшлося тоді вивчити. Цей досвід дуже знадобився, допоміг нашому відділенню адаптуватися до військових вимог й професійно реагувати на неймовірні виклики – важкі поранення, посічені осколками і кулями ділянки тіла, рвані рани, понівечені ноги, руки… До цього не звикнеш. Потрібно проявляти характер, брати і свої емоції, від яких зашкалює, під контроль і працювати зі всією віддачею…
– Володар “Золотого скальпеля” продовжує спілкування з Першим добровольчим мобільним шпиталем імені Пирогова? – цікавлюся. – Маєте друзів серед військових хірургів на передовій? Фронтовий досвід мабуть зараз дуже ціниться у лікарів тилу?
– Так, звичайно. І дружні відносини залишилися з тими знайомими, з якими прийшлося по професії чи по життю стикнутися на сході України. І до сих пір ми підтримуємо нормальні дружні стосунки.
– А як Ви потоваришували з Василем Пацьо?
–З Василем Васильовичем звела доля завдяки ендопротизуванню, яким я займаюся. Зокрема і повторним ревізійним ендопротизуванням складних випадків суглобів – кульшового і колінного. Так сталося, що подібні випадки були в Мукачівській районній лікарні, де він працював і працює зараз. Мене запросили туди на консультацію, ми познайомилися і до цих пір товаришуємо, періодично один одному допомагаємо.
– У січні 2017 року, даючи інтерв’ю Галині Світліковській для газети “Волинь”, Ви мріяли про апарат низькочастотного ультразвуку для лікування остеомієліту та лапараскопічну стійку. Зараз вистачає технічних засобів, апаратури, хірургічних інструментів та медичних препаратів? Про що зараз мріє відділення, що хотіли б придбати для покращення його діяльності?
– З початком війни дуже багато медичного обладнання, приладдя, життєво необхідних засобів, хірургічних інструментів та медикаментозних засобів подарували наші закордонні партнери. Завдяки добрим друзям з Фінляндії для потреб пацієнтів госпіталю передали 6 реабілітаційних ліжок, 4 інваскутери, одноразові хірургічні халати, масажне ліжко і дезінфектори. 30 сучасних реабілітаційних ліжок надіслала спеціалізована лікарня Єнджея Снядецького (місто Нови Сач, що у Польщі). Це спеціалізоване медичне обладнання, призначене для пацієнтів, які потребують відновлення фізичних, рухових або функціональних спроможностей після травм, операцій, інсультів чи хронічних хвороб.
Поляки подарували нам таке високотехнологічне обладнання, про яке ми й мріяти не могли, коли б війни не було. Ось докупили пластин на постановку для кісткового стеосинтезу, блокуючих стержнів. Те, що раніше не було, поки в тому плані стало краще.
Або той же апарат УЗД Medison HS40, який має 3D/4D об’ємну візуалізацію, технології та режими, які підвищують точність діагностики… Його отримали за сприяння Міністерства охорони здоров’я.
– А може щось ще потрібне?
– Я не готовий сказати вам на сьогоднішній час, бо апаратури сучасної є доволі багато. Те, що можуть з-за кордону нам допомогти, то допомагають. Ми повинні розуміти те, що медицина наша фінансується з допомоги Євросоюзу. Наприклад, я не розумію, чому наше Міністерство охорони здоров’я закупило безкоштовні протези для людей китайського виробництва за гроші Євросоюзу і Америки. Оце мені не вкладається в голові. Китай нам не тільки не допомагає, він росії допомагає.
Він проти Америки, проти Європи, має свої глобальні інтереси. Хай навіть на тих 10 євро був би дорожчим той суглоб, але ми б закупили європейський суглоб, наприклад. Тож мені не вкладається в голову, навіщо спонсорувати недружні нам країни.
– Олександре Олександровичу, робота хірурга надважлива. Прооперувати може тільки кваліфікований фахівець. А наскільки важливими є післяопераційний догляд, реабілітаційний супровід, маю на увазі роботу медичних сестер і санітарок? Наскільки важливі їхня професійність і догляд?
– Один в полі не воїн. Які б золоті руки не були, як би тобі колеги не помогли, ти зробив прекрасну, шикарну операцію. Але якщо немає мед сестринського та санітарського догляду, то всі ваші старання можуть зійти на нівець. Хочу відмітити старшу операційну медсестру Дудку Ірину Федорівну, яка більше 20 років віддано допомагає нам в роботі. Один неправильно чи невчасно зроблений укол, невчасно /введений/вколений антибіотик може призвести до наслідків, які потім дуже важко вирівняти. І тому важливо мати навчений колектив, достатню кількість персоналу, бо з кадрами нині важкувато, тому що зарплата в медсестер і санітарок мізерна. Як, до речі, і в лікарів. За 16,5 тисяч, що отримує лікар після всіх вирахувань, при теперішніх цінах важко виживати. На сьогоднішній день навіть сторож в бані отримує більше. Що вже казати про медсестер і санітарок, які відповідно отримують по 8,5 та 6-7 тисяч гривень.
Багато людей позвільнялися, навіть ті, які не хотіли звільнятися, бо потрібно якось жити, підтримувати сім’ю, а зарплати не вистачає на елементарне. Ну, життя є життя, треба дітей кормити, сім’ю утримувати. І позвільнялися, пішли на місця, де зарплата більша, а навантаження менше. Нам довелося позвільняти деякі ставки, щоб вижити. В кінці року госпіталь змушений був йти у відпустки за свій рахунок, тому що не було чим платити, – важко зітхає досвідчений хірург і роз’яснює причину такого стану. – Є така служба – НЗСУ називається, добре задумана справа, щоб кожна лікарня і її лікарі отримували тільки те, що зробили, яку допомогу надалив і так далі. Але вийшло щось схоже на гру у наперстки. Платили нам рік, а потім сказали, що таку-то операцію можна зробити амбулаторно, і вирахували з лікарні 7 мільйонів 800 тисяч гривень.
Як можна зробити амбулаторно військовому некректомію, якщо в нього стоїть апарат Іллізарова або стержнева фіксація? Щоб йому щось зробити, треба, щоб якісь тканини були здорові. Так, звичайно, якщо люди цивільні, можна її робити в поліклініці. А коли є наказ військових, що поки людина має рану, вона має знаходитися в стаціонарі, то як ту операцію зробити в поліклініці? Одне протирічить другому. Хоч, як мовиться, нічого поганого про владу: або добре, або ніяк. Але у владі теж мають бути професіонали, які розуміються в тому, що роблять, а не знають тільки комп’ютер, і комп’ютерну техніку. На сьогоднішній день дуже важко приділити увагу хворому. Раніше і більше хворих було, і поговорити можна було з хворим, і навіть людські відносини складалися, бо хворий насамперед повинен довіряти лікарю.
На сьогоднішній день я виділяю декілька годин, щоб сидіти в комп’ютері, вводити те, що я зробив. Вже на хворого практично залишається часу дуже мало. Вважаю, що це не йде в плюс, а йде в мінус нашій медицині.
– Олександре Олександровичу, дякую за цікаву розмову і бажаю всім хірургам “золотих рук”, якими водить сам Бог.
Спілкувався
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото автора та госпіталю.