Нинішнє с. Гірка Полонка Луцького р-ну, на перший погляд, – типовий приміський населений пункт, якому характерні всі неодмінні атрибути територіальної одиниці, що прилягає до обласного центру: хороше транспортне сполучення, чимала кількість підприємств, добротні обійстя і земельні ділянки на вагу золота, місцеві благодійники підтримують соціальну сферу, щось шарудить і в бюджеті сільської ради… Однак чомусь так повелося: у крутих приміських селах значно рідше згадують про традиції, якісь спільні громадські справи, ніж у котрійсь мальовничій глибинці. І згуртувати сільську громаду тут важче. Можливо тому, що в таких селах зазвичай мало «аборигенів», більшість мешканців – приїжджі. Кожен замкнутий на своїх клопотах і якось не дуже замислюється на теми історії села чи духовності. На щастя, бувають винятки. А бувають вони тоді, коли знаходяться люди, що горять спільними ідеями.
Цей об’єкт спокушає увагу навіть тих, хто не дуже пильно приглядається до життя-буття добротної Гіркої Полонки. Поблизу дороги, що ділить село навпіл, у заплаві р. Чорногузка постала… цілюща купальня. Власне, джерела у цій місцині б’ють споконвіків. Тривалий час тут стояла криниця, збудована, очевидно, водниками. Поруч – таблиця, де розписаний склад води. Але кому спало на думку облаштувати біля джерела купальню? У пошуках відповіді на це запитання ми й познайомилися із о. Володимиром Присяжнюком, настоятелем місцевого Свято-Михайлівського храму. А розмова з ним відкрила багато цікавого із життя приміської та, на перший погляд, байдужої до вічних цінностей Гіркої Полонки.
ПРО ЩО МОВЧАТЬ ПОЛОНСЬКІ ДЗВОНИ?
Володимир Присяжнюк належить до тих священиків, які небайдужі до історії рідної землі. Тому як може, так і досліджує тему минувшини, зокрема – історію постання сільської духовної обителі. А там, каже, ще чимало білих плям. Першим завісу незнання привідкрив відомий на Волині краєзнавець Володимир Рожко. Саме за його твердженням, нинішній Свято-Михайлівський храм стоїть на місці колись потужного монастиря Воскресіння Господнього. Це – один із перших монастирів Волині, фактично «первісток утвердження православ’я». Духовна обитель була розташована на гірці серед заплав р. Чорногузка. З часом місцину нарекли «монастирською» гіркою, а храм –«полонінським». Чи не звідти походить і назва нинішнього населеного пункту – Гірка Полонка… Літописи зберегли згадки про монастир у містечку Полонному і навіть про одного з ченців – благочестивого Григорія, котрий був ігуменом. А от у часи унії православна обитель занепадає, храм стає парафіяльним для с. Гірка. У цій церкві за переказами свого часу перебувала чудодійна візантійська ікона Божої матері. Згодом церква стала осередком духовності та освіти. При ній діяла парафіяльна школа. З 1926 р. богослужіння тут велися українською мовою.
А потім був 1943-й… На знак помсти про те, що українські повстанці зруйнували міст через Чорногузку, окупанти провели каральну акцію, в результаті якої храм спалили дотла. Подейкують, що за день до пожежі дехто з місцевих дізнався про заплановане знищення і повідомив земляків. Тому з церкви винесли все цінне: ікони, хоругви, різне начиння і навіть дзвони. Закопали все у болоті, що на ту пору «обіймало» храм з усіх боків. Дехто зі старожилів досі переконує, що у землі все ще «живуть» гіркополонківські дзвони. Отець Володимир каже, що спільно з прихожанами пробували шукати щось із захованих речей, однак – марно. Тож, можливо, найцікавіші знахідки – ще попереду. Тим паче, що нині на території довкола храму часто з-під землі викопують останки людей. Священик припускає, що це – дійсно давні монастирські поховання. Часто людські кості знаходять під час земляних робіт. Якось пробували з одною такою знахідкою звернутися до фахівців, зокрема – у «Волинські старожитності». Приїхали, подивилися, сказали, що кістки, та ще й давні, їх не цікавлять…
Церкву відновили лише у 1957-му. Тільки тоді її освятили не на честь Воскресіння Господнього (як раніше називався храм), а на честь Архістратига Михаїла. Правда, за кілька років тут уже був колгоспний склад зерна. Із 1961-го до 1989-го храм у Гіркій Полонці не функціонував…
Можливо, саме непрості віражі минувшини нині вчать мешканців села цінувати свою духовну обитель. Разом зі священиком селяни наполегливо працюють над тим, аби крок за кроком відновити велич тамтешніх святинь. Відремонтували храм, встановили нові куполи, впорядкували документацію церкви, навели лад на подвір’ї обителі, прибрали давню козацьку могилу, щоб можна була належно вшановувати пам’ять полеглих у добу боротьби козацтва за визволення України…
БУЛА СОБІ КРИНИЦЯ
Та повернімося до джерел… Зрештою, все почалося з криниці, запевняє о. Володимир. Спочатку в настоятеля сільського храму спільно з прихожанами зродилася ідея: освятити воду у тій криниці, що стоїть на джерелах. Гарний задум: люди часто спиняються, черпають воду, тож від освячення тільки прибуде сили. У 2009 р. на Йордан вперше зібралися довкола криниці. Селяни дуже щиро сприйняли цю ідею, каже священик.
Із приходом на посаду сільського голови Олександра Перванчука громада почала підіймати питання про необхідність святкування Дня села (серед найактивніших ініціаторів – депутати о. Володимир Присяжнюк, директор місцевої школи, історик Василь Мацялка та ін.) Вирішили, що найкраще прив’язати дату до церковного свята. Оскільки 26 вересня за календарем – Воскресіння Славуще (в честь відбудови храму Воскресіння Христового в Єрусалимі), то погодили відзначати день села щороку в останню неділю вересня і таким чином відновити зв’язок між нинішньою Свято-Михайлівською церквою і колишнім храмом Воскресіння Господнього.
Дні села вже стали в Гіркій Полонці славною традицією. Тим часом громада взялася за інші справи. Поволі запровадили традицію спільної молитви біля криниці з джерельною водою. У 2010-му знову святили в ній воду на Водохреще, а потім йшли купатися до річки. В 2011-му, зрозумівши, що охочих черпати життєву силу з цілющої джерельної води – чимало, почали облаштовувати поблизу криниці купальню. Такі об’єкти, до речі, не належать до витворів сучасності, хоча зараз стали популярними. Але про купальню з цілющою водою є згадки навіть у Святому Письмі. Чимало довелося людям потрудитися, щоб довести задумане до ладу. Місцеві підприємці вділили трохи бетонних плит, чоловіки (а це – церковний староста Володимир Рудецький, Андрій Пасюк, Ярослав Лозинський, Станіслав Вегера, сільський голова Олександр Перванчук та багато інших) взялися за роботу. У вересні 2011-го поруч освятили хрест на місці майбутньої каплиці Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії, що має постати біля купальні. А саму купальню охрестили на честь цілителів – святих безсрібників Косьми та Даміана, які у сиву давнину були лікарями, зналися на цілющих травах і без жодної плати допомагали нужденним та хворим.
– Казав Господь: «Даром отримали – даром давайте». Ось і Косьма та Даміан за таким принципом чинили: мали дар зцілення, і сповна віддавали його людям. Так і тут: природа дарувала цілющі джерела. Люди йдуть, черпають воду… Ми й вирішили зробити купель публічною. Без обмежень та заборон. Просто неба… – розповідає о. Володимир.
Торік гіркополонківці поліпшили облаштування купальні. З року в рік усе більше людей виявляє бажання зануритися у джерельну воду, особливо на Йордан:
– Я купаюся, мій син теж (а йому 12, – авт.) – і все добре. Якщо з вірою, то чого боятися? Біля джерел ми правимо службу не тільки на Водохреще, а ще на свято Віри, Надії, Любові, так само на Косьми та Даміана, – додає один із ідейних натхненників духовного відродження села
ВИРІС СЕРЕД ЛИКІВ СВЯТИХ
Володимир Присяжнюк – не з тих людей, що можуть жити у «стані летаргії». Депутат, дослідник, патріот. У Гіркій Полонці він із 2001-го. Себе гордо називає корінним волинянином. Хоча народився на теренах історичної Волині – у Почаєві. А позаяк батько – художник, який навіть брав участь у реставрації Почаївської лаври, то виріс син серед ликів святих, які зринали з-під татового пензля. Грав на скрипці, співав у хорі. Потім – технікум, служба в армії, два років пошуків заробітків і – навчання у Волинській православній семінарії. Так о. Володимир опинився на Волині нинішній. А згодом сюди привіз і дружину Анну. Привіз аж із Підляшшя. У скрутні часи батько в одному з тамтешніх сіл (які історично – українські) реставрував іконостас, Володимир із братом – допомагали. А красуня Анна була студенткою Гродненського університету. Тепер – друга половинка…
Поки ми розмовляємо про громадське та особисте, о. Володимир гортає сторінки фотоальбомів: у світлинах – деталі сільського життя. То хлопці на риштуванні біля церкви стоять, то жінки квіти висаджують, то подорожують, а де й просто разом, добре перед тим потрудившись, обідають…
– Якби не фотографували, то й не вірилося, що стільки багато робимо. Але як інакше? Як жити, то жити! Почали з того, що я разом із жінками бетон місив на опалубку… Праця – найкращий доказ нашої проповіді. Господь казав: «По ділах вас пізнають…». Тому я всій своїй громаді завдячую за титанічну працю, – зізнається священик.
Олена ЛІВІЦЬКА.