Український письменник Борис Антоненко-Давидович прожив довге, але важке життя. В юності захопився ідеями «української пролетарської революції», які розбилися об реалії большевицького тоталітаризму. Ба! Як «ворога народу» його у січні 1935 р. засудили до смертної кари, яке замінили на 10 років концтаборів. Після нелюдської праці в ГУЛАГу був відправлений на довічне заслання в росію. В Україну зумів повернутися тільки в 1957 р…
У своїй ранній повісті «Смерть» він торкнувся болючої теми: зради не ідеалів, а самого себе…
«Ти йдеш проти села. Українського села. Того певного національного водозбору, що ради нього колись засновував «Просвіти», був за інструктора Центральної Ради, тікав із військом Директорії… І тепер ти мусиш бити разом із цими незрозумілими людьми поряд саме у ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками як щит. І мусиш розтрощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не залишилося й сліду. Ти мусиш стріляти в позавчорашнього самого себе!.. Кораблі вже давно спалено, і поза партією тобі немає чого робити. Для тебе там, поза нею, – пустеля!».
Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ (1899-1984 рр. ), український письменник, жертва сталінського терору, лавреат Шевченківської премії (1992 р., посмертно), повість «Смерть», збірник «Життя і революція», 1927 р.
На фото з архіву: Борис Антоненко-Давидович (зліва) із однодумцями, 1925 р.; портрет молодого письменника, 1928 р.