Ім’я Ірини
Констанкевич, депутата Луцької міської ради, нині відоме кожному лучанину.
Хтось знає її як кандидата у народні депутати на останніх виборах, хтось – як викладача
СНУ ім. Лесі Українки, а згодом і проректора з виховної роботи та науковця, а
хтось (і це, очевидно, найбільша частина людей) – як заступника голови
правління благодійного фонду «Фонд Ігоря Палиці-Новий Луцьк», людину, котра
допомогла відбудувати дорогу, посприяла у ремонті каналізації, даху, придбанні
меблів для шкіл чи садочків, облаштуванні спортмайданчиків чи просто коштами на
лікування рідних…
Про людину найкраще говорять її вчинки, а роботу найоб’єктивніше
оцінюють інші люди.
Так сталося, що наша зустріч з Іриною Мирославівною
відбулася у суботу – день, коли позафракційний депутат від виборчого округу №5
Луцька проводила прийом громадян у приміщенні рідної для неї школи №2. Чесно
кажучи, було помітно (за кількістю телефонних дзвінків, прохань про зустріч),
що Ірина Мирославівна не мала часу на довгі розмови з журналістом, тож вона
сама запропонувала поспілкуватися ще й із людьми, котрі чекають прийому.
Василь Грищук,
директор луцької ЗОШ №2, котрий очолює цей заклад ось
уже 20 літ, не приховував емоцій і кілька разів повторив: йому надзвичайно
шкода, що Ірина Мирославівна не виграла ці вибори, а потім додав: «Ви знаєте,
як нам пощастило. Стільки всього вже вирішено: і в нашій школі, і в районі
загалом. Вона ж не просто проводить у нас прийом, а й училася тут. Ми пишаємося
цим. Люди ж ідуть не тільки з вулиць, якими Ірина Мирославівна опікується, а з
усього Луцька».
Звісно, говорити про футбольне поле зі штучним покриттям,
тренажери просто неба, новий комп’ютерний клас, комплекти меблів для
першокласників, перекриття даху, енергозберігаючі вікна тут не втомлюються – то
все заслуга фонду Ігоря Палиці та й самої Ірина Констанкевич. Крім того, школа
незабаром матиме свій тепловий вузол.
Лучанин
Сергій Гармата приходить на прийом до депутатки вже не вперше. Просить не
для себе особисто. Каже: «Ми проживаємо в будинку на вулиці Гончарівка, треба,
аби нам допомогли вирішити питання благоустрою. Там робили реконструкцію
дороги, трохи підняли її, тож вийшло так, що тепер вся вода стікає у підвали
будинків. А раніше ми з допомогою благодійного фонду зробили ремонт каналізації
на вулиці Гастелло».
Того дня Ірина Мирославівна на прохання Сергія Гармати
виїздила на вул. Гончарівка. Там чимале недобудоване приміщення стало
непотрібним своєму власнику, тож небайдужі мешканці вирішили, що так воно
пустувати не може. Але зробити щось самостійно люди не можуть – потрібні,
звісно, чималі кошти. А тут, наприклад, можна було би зробити спорткомплекс,
адже в цьому районі, каже Ірина Констанкевич, нема жодного такого закладу.
Словом, якщо ідею вдасться реалізувати, то це буде грандіозна реконструкція, бо
ж то – велика користь дітям, молоді та й усьому місту.
Пані Надія прийшла просити допомогу для сусідів, у котрих нині дуже важкий період у
житті. Вони мають проблеми зі здоров’ям, тож ця небайдужа лучанка взялася за
їхню опіку, бо свого часу ці люди їй допомогли. Ситуація там складна: адже
літні люди хворі, їм вистачає або на лікування, або на їжу. На те й інше –
ніяк. Фонд уже надавав допомогу цим жінкам, потрібно ще.
До речі, всі відвідувачі після зустрічі з Іриною
Мирославівною виходили усміхненими. Очевидно, їхні прохання та пропозиції тут
почули.
Цікавою була розмова й із самою Іриною Мирославівною. До
речі, ми говорили уривками – у переїздах від одного місця її роботи на інше. Виявляється
(і цей секрет нам розкрив директор школи), іще під час навчання пані Ірина…
вибила у школі вікно. Запитую, жартуючи, мовляв, ви ще тоді знали, що заміните
старі вікна новенькими енергозберігаючими.
«Так, це правда, – сміється. – Я дійсно вибила скло. Тоді
вчила «Песню о Буревестнике» Максима Горького. Вчила-вчила, вчила-вчила, вже
урок розпочинається, а тут повторюю – і знову збиваюся. З тої люті на себе саму
книжкою як ударю у двері. А там такі благенькі рами були – скло й розлетілося.
Це було у 8-му класі.
А вдруге сталося в 10-му. На перерві бігали з хлопцями.
То мій однокласник штурхонув – а я у те вікно! От і все. Тоді прийшли у школу
наші батьки, ми схилили голову перед директором, а батьки засклили. Ми з тим
хлопчиком сусідами були. Але це був сором».
У проблемах рідної школи Ірина Мирославівна орієнтується
краще, як у домашніх. «Школа – як свій будинок: постійно треба щось робити. Я
вдома цим не займаюся. А на окрузі, і особливо у школі, знаю, де треба підбити,
поладнати і як».
До речі, на чому
варто наголосити: депутат Констанкевич двічі на місяць проводить прийом громадян
у приміщенні школи №2: це – перша і третя суботи місяця, з 11-ї до 13-ї год.
«І так має працювати кожен депутат, незважаючи на те, йде
за списками від партій, чи по мажоритарці – всі мусять бути закріпленими за
певною частиною громади, – вважає Ірина Мирославівна. – А то у нашій міській
раді вийшло так, що 25 пройшли у мажоритарних округах, а ще 25 – від політсил
за списками. Тож не всі депутати вникають у потреби мешканців».
Говоримо про роботу луцького виконкому – найчисельнішого
у всій Волині:
«Я рік працювала у виконкомі. Коли мене обрали депутатом,
то вийшла з цієї роботи. Але це був цікавий досвід, бо можна було через іншу
призму подивитися на роботу виконавчих служб. Тож це доповнило мої знання і
навики роботи у міській раді. Без досвіду у виконкомі не могла би так працювати
у раді. Ця робота була би однобокою».
Щодо того, чи вплинула кількість членів виконавчого
комітету на якість роботи, Ірина Констанкевич каже: «Там мають бути фахівці,
вони повинні розумітися на питаннях, у які вникають. Якщо до складу входять
люди різних спеціальностей, які готові вносити свої пропозиції і доводити
справу до завершення, то кількість тоді має значення. А якщо це будуть
чиновники котрі грають під одну дудку, то не варто – їх узагалі не потрібно у
виконкомі. А там же – голова міської ради, його заступники, як працюють і в
раді. Щоб все виходило рівнозначно, ще мають бути представники громадськості, котрі
би компетентно відстоювати права людей».
Загалом справ у пані Ірини дуже багато, особливо
громадських. Зустрічі, зустрічі, зустрічі – заплановані і геть несподівані.
Запитую: а як же, мовляв, домашні борщі та котлети. Ірина Мирославівна
посміхається і спокійно каже: вчора були, бо жодна жінка не може обійтися без
цих клопотів.
«А от сьогодні я мала готувати монографію, то чоловік
допомагає. Причому, підтримує мене в усьому. Знаєте, коли нема підтримки в
родині, то не варто навіть розпочинати громадську діяльність. Адже і вдома не встигатимеш,
тобто з родиною матимеш конфлікти, і людям не станеш корисним, бо постійно
будеш шарпатися. Має бути усвідомлена відповідальність усіх членів родини, на
що іде близька їм людина».
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.