Ми,
жінки, всі красуні. І не пробуйте заперечити. Особливо ви, чоловіки. А ще
навесні, коли тепліє, коли спідничина стрімко коротшає, плече поволі
оголюється, волосся звільняється від теплої шапки і відверто падає на плечі.
До чого веду. Маршрутка – як
велика собача будка (згадала пісню вічно живого Скрябіна). І ми в ній – всі
красуні. Правда, чоловіцтво давно перестало захоплюватися цією нашою перевагою
і на те, що ми у стоячомому стані лягаємо під час коливань автобуса прямісінько
на них, сидячих, давно реагують байдужістю.
Але чую: говорить вона… До того
вона, очевидно, теж чимало говорила, проте це все було непам’ятне. А слухає, звісно,
він.
– Я вчора Марічку зустріла. Пам’ятаєш,
ту, що ми колись на базарі бачили. Як не пам’ятаєш? Ну, вона у такій рожевій
кофті тоді була! Та, що нас із Миколою ще у гості запрошувала. Вона така
шикарна жінка… Як я…
Пауза. Звісно, вся маршрутка
крутить головою у бік «шикарної» жінки.
– Правда ж, я красива? – раптом
уточнює та, що «шикарна».
Пригадала літературну класику:
«Питає дика рожа, чи хороша. А ясен їй киває в верховітті: «Найкраща в світі…»
Отож, наш «ясен» теж кивнув.
Невпевнено, погодився. А маршрутка наповнилася тихеньким хихиканням.
Так-от, любі мої жінки і дівчата!
Та «шикарна» жінка з немитим коротким волоссям у стані легкого шухеру, в
червоно-брудній (у прямому сенсі слова) куртці та на височезних підпорах до
спортивних штанів, інакше, як красунею себе не бачить. Вона так гонорово
повернула голову у бік вікна, коли пасажири стали відверто на неї задивлятися,
що здавалося, ніби то я осліпла…
Словом, дівчатка, всі проблеми
насправді – лише у вашій гарненькій голоівці. Геть їх звідти – на нашій вулиці
давно уже весна!
Світлана
ГАВРИЛЮК.