Час на хвилях вічності безперестанно несе нас уперед, полишаючи позаду незабутні та пам’ятні дати як в житті окремої людини, так і населених пунктів. Однією зі знакових подій в історії нашого краю є 10 квітня 1951 року, коли селище шахтарів отримало назву Нововолинськ та було підпорядковано Іваничівському (а нині у складі Володимрського) району.
Журналісти «Волинської газети» та інших видань обласного центру свого часу часто гостили в гірників, людей інших професій, які охоче ділилися своїми набутками та гордилися прибузьким містом. Цього разу ми знову побували в Нововолинську на запрошення працівниці пресслужби місцевої міськради Катерини Бонюк, де мали гарну розмову з очільником громади Борисом Карпусем.
– Борисе Сергійовичу, тепер Ви по-справжньому стали господарем міста. Зрозуміло, що відбулося це не раптово і неводнораз, тож цікаво дізнатися і нам, і нашим читачам, як Ви вростали у цю роль, що давалося легко, а на яких законодавчих порогах довелося добре обдумувати ситуацію?
– Що стосується раптовості, коли прийшов на посаду голови, то її не відчув, оскільки до того був депутатом міської ради. Перший раз мене обрали, коли в двадцятидворічному віці, через чотири роки повторно потрапив у місцевий парламент. Тож робота в самоврядному органі була знайома і зрозуміла. З 2006 року працював в управлінні економіки та інвестицій, яке згодом очолював, через те робота мені була зрозуміла. Коли вже очолив самоврядний орган, то обсягу значно додалося. Складності були в тому, що відразу після перемоги в Україні розпочався карантин через коронавірус. Ми почали вживати заходів, у тому числі з медперсоналом нашої лікарні, аби зменшити негативні наслідки цієї інфекції.
На початку каденції необхідно було зробити кадрові зміни. Кожен керівник підбирає людей і за професійними, і за моральними якостями, аби і працювати, і почуватися комфортно. Найперше вияснили, що нам дісталося у спадок від попередників. Проаналізували діяльність структурних підрозділів, ефективність їхньої роботи.
– Тут, як мовиться, і став у пригоді депутатський досвід, що набули впродовж кількох каденцій?
– Безперечно, що це зіграло певну позитивну роль.
– І все ж, напевно, було важливо, щоб хтось щось підказав, навіть підбадьорив, оскільки не так легко відразу все освоїти. Можливо, підтримав депутатський корпус, допоміг хтось досвідченіший?
– Депутатський корпус однозначно. Це команда, яка прийшла одночасно з головою, незважаючи на те, що представляли різні політичні сили.
– Борисе Сергійовичу, прийшли, сіли в крісло і відразу за якийсь період відчули більше впевненості. Скільки тривав цей період: місяць, два, пів року?
– Двох місяців вистачило. Далі почався бюджетний процес. Потрібно було зверстати основний документ, за яким мало жити місто в майбутньому. Перша сесія, на якій затверджено результати виборів, відбулася двадцятого листопада, а вже двадцятого грудня на другій сесії ми затвердили річний бюджет.
Щоденний аналіз
– Коли Ви балотувалися на посаду керівника самоврядного органу, то, напевно, напрацювали певну програму майбутньої діяльності? Депутат – то одне, а тут стаєш відповідальним за розвиток усієї територіальної громади. З’являється інше бачення і ти вже знаєш, який напрямок є найважливіший. Пригадайте, як відбувся сам процес входження?
– Вважаю, що все залежить від людей. Основне завдання керівника – щоденний аналіз діяльності кожного працівника, його профпригодність. Справляється з обов’язками, добре. Якщо ні, то треба шукати заміну. Ротація кадрів завжди має бути присутньою. Через те ми багато працювали з кадрами. Робимо це і досі. Цей процес не повинен перериватися. Орган місцевого самоврядування – це той інститут, де працюють найкращі кадри міста. Для цього є кілька складових – це стимул, мотивація, створення добрих умов для праці та плюс бажання змінювати щось на краще в рідному місті.
– Борисе Сергійовичу, нещодавно відбулася чергова сесія міської ради. Яка вона за рахунком для Вас, відколи очолили самоврядний орган?
– Щорічно у нас відбувається десять сесійних засідань, на які виносяться найрізноманітніші питання, що стосуються різних і політичних, і громадянських аспектів життя нашої громади. Та, що відбулася минулого тижня, вже сорок друга для нашої команди.
Керівник за все відповідає
– Ноша будь-якого керівника ніколи легкою не буває, вона звалює на нього неабиякий тягар відповідальності за суспільно-політичну ситуацію в місті, а також матеріальний рівень життя людей громади.
– І справді, ноша будь-якого керівника ніколи легкою не буває. Він стає найбільш відповідальним за результати діяльності якогось певного підрозділу, організації, територіальної громади, а то й цілого регіону. Відповідає за все, у тому числі й за суспільно-політичну ситуацію, за громадський порядок, житлово-побутові умови людей. У даному випадку щось конкретніше додати важко.
– Місто – це досить складний механізм, який потребує повсякчасної уваги та повсякденної підтримки, а то й втручання. Які важелі застосовуєте, аби не траплялося випадкових збоїв у якомусь окремому секторі? Ви прийшли на посаду у досить непростий період коронавірусної пандемії, але ж місто має розвивати усі сегменти господарського комплексу. Згодом почалася повномасштабна війна, нав’язана нам московитською клікою. Напевно, не було такого дня, щоб у Вас не побувало кілька людей зі своїми проблемами чи особистого, чи громадського звучання?
– Десь пів року людей приходило дуже багато. Вони прагнули повирішувати свої задавнені питання з новою владою. Зрозуміло, що не всі вузли вдалося розв’язати і нам, але проблем стало значно менше. З особливою увагою поставилися до питань життєвого характеру. Щодо шахт, то необхідно по-справедливому вирішити питання трансформації вугільних регіонів. У нашому місті вже давно нема підприємств такого характеру.
Шахтарі і будівничі
– Залишається одна десята шахта, яку ніяк не вдається запустити у роботу. Свого часу журналісти «Волинської газети» навіть спускалися у лаву цього гірничого підприємства, брали інтерв’ю та надіялися, що вона досить швидко видаватиме на-гора вугілля. Але не так усе сталося.
– Дивіться, у період виборчого процесу я мав сімдесят п’ять зустрічей у дворах. Шахтарі мене нічим не здивували і абсолютно нічим не вразили. Це підприємство ніякого відношення до нашого самоврядного органу не має, окрім того, що його робітники проживають у нашому місті і користуються всіма доступними послугами разом з іншими нововолинцями, у тому числі й освітніми, медичними та закладами культури. Десята шахта платить податки у Поромівську громаду, на території якої і розташована.
– Така не проста ситуація. А що можете сказати про будівельну галузь, яка також потребує чималої уваги з боку керівника?
– Якщо говорити про цей сегмент, то найбільшим підприємством нашого міста є ТОВ “КРОНОСПАН УА” , яке сплачує громаді чималі податки. Ми чітко взаємодіємо з цим товариством, яке досить відповідально ставиться до соціального бізнесу. Завдяки цьому нам вдається лагодити міські дороги, вирішувати інші питання міського життя. Коли почалася війна, пріоритети значно змінилися, в тому числі й відносно будівельників. Зрозуміло, що відпали тендери. Приватному бізнесу довелося переглянути свою виробничу програму та під коректувати її відносно нових реалій воєнного часу. На жаль, далеко не всі прислухалися до порад міського голови, а тому дехто не бере нині участі в окремих процесах. Причини в даному випадку різні.
У час жорсткої війни
– Не секрет, Борисе Сергійовичу, що війна, нав’язана нам московітами, внесла свої корективи у діяльність усіх органів і державного рівня, і самоврядного, змінила тактику та стратегію роботи. Конкретизуйте, будь ласка, які задуми громади вдалося реалізувати, а які довелося відкласти на потім через вирішення сьогочасних подій? Не завжди можна передбачити ситуацію, в якій доведеться жити та працювати.
– Це правда. У передвиборчий період навіть у страшному сні не могло приснитися, що доведеться працювати у час жорсткої війни. А це ж треба думати про допомогу нашим воїнам, які зі зброєю в руках захищають нашу незалежність, багато уваги приділяємо родинам воїнів, чимало душевних сил доводиться затрачати під час поховання наших Героїв. Тому 24 лютого 2022 року пріоритети змінилися миттєво.
– Як би це морально не тяжко усвідомлювати, але війни без жертв не буває. Борисе Сергійовичу, які відчуття народжуються у серці, коли доводиться зустрічатися з рідними загиблих воїнів, що їм говорити, де знаходити слова якоїсь розради? Що вони Вам кажуть?
– А що в такому випадку можна сказати? Одним словом, біда. Не лише для родини, для всієї громади. Гинуть безневинні люди, які мали свої плани на майбутнє, про щось мріяли, хотіли народжувати та виховувати дітей. Уявіть, які відчуття у матері, яка ховає свою дитину?!. Вона насправді у розпачі. Та й батько чи дружина з дітьми також. Ми з перших днів напрацювали модель взаємодії з територіальними центрами комплектування та соціального захисту, комунальними службами, священниками, поліцією та громадськістю. За це можу щиро подякувати усім, бо байдужих нема.
– У даному випадку морально важко усім, коли ховають чергового Героя.
– І не одного. У громаді вже більше півтора сотні загиблих. Звичайно, що тяжко на душі, але ж мусимо віддати останню шану тому, хто захищає усіх нас. Це просто обов’язок ще й тому, що багато Героїв та членів їхніх родин я знав особисто.
Команда
– Найпершими помічниками кожного керівника є його безпосередні друзі, рідні, а ще великою опорою є кваліфікована команда, депутати. За якими критеріями Ви підбирали своїх заступників, керівників підрозділів, інших спеціалістів?
– На початках довелося придивлятися, хто на що здатний. Але на сьогоднішній день лишилися ті, хто добре справляється зі своїми обов’язками. Серед них заступники міського голови: Микола Федорович Пасевич, Ніна Йосипівна Шумська, Валентина Володимирівна Степ’юк, які набули певних навичок на попередніх роботах. На жаль, поки що нема заступника з економічних питань. Формула досить проста. Якщо хочете працювати, то роботу потрібно виконувати якісно і в обумовлені строки.
– На Вашу каденцію, про що ми вже говорили, припав і період пандемії, і повномасштабна війна, яка, по суті, продовжується четвертий рік. Як самоврядний орган справлявся і далі справляється з тими викликами, що випадали і випадають на його долю?
– Мусили в стислі строки адаптуватися до тих умов, які виникали на певному етапі. Це для нас стало завданням номер один. Приміром, галузь освіти повинна була адаптуватися. Так як у перший рік війни нам необхідно було, щоб всі дітки відвідували садочки, а їхні батьки працювали. Це дало можливість до червня минулого року у трьох садочках облаштувати укриття, де вихованці цих дошкільних закладів почуваються в повній безпеці. Це звичайна необхідність у діяльності кожної територіальної громади.
Любов до рідного міста
– Скажіть, за що Ви любите своє місто, в якому народилися, зросли і на благо якого працюєте сьогодні? Чим воно найбільше Вас потішає? Як починаєте свій робочий день і як його закінчуєте? Дехто з керівників каже, що він щоднини проїжджає всіма вулицями рідного міста чи селища.
– Я нікуди не їжджу, бо люблю зранку пройтися пішки, подихати свіжим повітрям. Тоді можна набагато більше побачити, ніж з салону автомобіля. Ходжу пішки в різний час та в різні дні. При цьому є можливість краще побачити, як люди використовують міські простори, якою є культура поведінки та культура міської інфраструктури. Я тут виріс і постійно бачу, як змінюються вулиці та різні частини нашого міста. Через те мені надзвичайно легко проводити наради з комунальниками чи іншими службами. Будь-то освітяни чи медики. Мене також цікавить якість та рівень надання послуг соціального, освітнього чи культурного характеру. Сервіс завжди має відповідати найвищим стандартам, у тому числі й в нашому Центрі надання адмінпослуг. Кожна людина має право отримати якісну послугу і в короткий термін. Відповідно під цією парасолькою і все відбувається. Ключиком до таких позитивних змін служить досконале вивчення будь-якого питання. Якщо керівник підрозділу фахівець відповідного рівня, то міському голові не потрібно скрупульозно вникати в те чи інше питання. Головне для мене виробити певну систему противаг, а також систему моніторингу, що дасть можливість завжди об’єктивно оцінити ситуацію в будь-якій сфері. Ми часто ходимо до військових у лікарню, спілкуємося з ними. У мене дуже багато зустрічей з величезною кількістю різних людей і при різних обставинах. Тож у міру можливостей ми можемо корегувати питання будь-якого характеру.
– І все-таки назвіть свій найулюбленіший куточок у місті, де зросли, в якому стали його господарем у найкращому розумінні цього слова? Де Ви, наприклад, народилися?
– Народився в самому центрі Нововолинська. Найулюбленішими моїми локаціями є спортивні об’єкти. Я активно займаюся спортом, зокрема, граю в баскетбол, бігаю, ходжу. Тож у різний період буваю на різних спортивних майданчиках, де часто спілкуюся і з дорослими спортсменами, і з молодою зміною. Вболіваю за те, аби спортивних об’єктів у нашій громаді було більше й більше. Значну увагу звернули на наші заклади освіти, де мають бути не лише бігові доріжки чи спортивні майданчики для волейболістів чи баскетболістів, тенісні корти. Школярів треба активно залучати до найрізноманітніших видів спорту. Маємо робити все можливе, аби зростити здорову націю нашої України. Зрозуміло, що для цього потрібні не малі інвестиції.
З депутатським корпусом
– Ви досить позитивно відгукнулися про своїх заступників, інших спеціалістів, які фахово виконують свою роботу. Саме це є запорукою того, що сесійні засідання проходять коректно та оперативно, оскільки питання попередньо добре шліфуються.
– Я за те, аби органи місцевого самоврядування стали майданчиком для дискусій з багатьох питань, які на порядок денний виносить саме життя. У цьому активну роль мають відігравати і обранці громади. Вони просто зобов’язані постійно зустрічатися з жителями округів, знати їхні інтереси та запити, актуальні питання життєдіяльності. До цього процесу, на моє переконання, мають долучатися і представники виконавчої гілки влади. Лише спільними зусиллями зможемо не лише відбудувати зруйноване війною, а й зробити Україну економічно міцною, здатною завжди захистити людей та свої інтереси.
– Коли вже заговорили про депутатство, як вам вдається співпрацювати з депутатами обласної ради. І оскільки тут журналісти, може б порадили, з ким із них зустрітися і поговорити про їхню допомогу, роботу у місті?
– У нас два депутати від Нововолинська. Це Юрій Іванович Сиротюк та Андрій Михайлович Бокач, який багато знає про місто. Займається містом. Є діалог, співпраця з ними обома. Вони часто бувають на наших сесіях. Іванович – голова наглядової ради в лікарні, член наглядової ради Центру профтехосвіти і так само у коледжі. Працюємо. Якщо є якісь питання, вирішуємо. Результатом цієї співпраці є передача, насправді це безпрецедентне і недооцінене історичне рішення, у власність міста цілого комплексу колишнього ПТУ №11. Якщо це оцінити, то місто приросло на таку велику вартість одномоментно. І це заслуга переважно Андрія Михайловича Бокача, який і допомогіг, і адвокатував це питання на рівні області, бо вона приймала рішення. Зараз дає нам можливість релаксувати професійно-технічний заклад з Мирнограда Донецької області, у якому вже з другого кварталу, сподіваюся, розпочнуться ремонтні роботи за кошти Донецької ОДА.
З Мирнограда у Нововолинськ
– Який профіль буде цього училища?
– Це питання. В рамках трансформації вугільних регіонів будемо роботи дослідження і будемо визначати напрямок. Нам би хотілося, щоб це був профіль, який би дозволив випускникам стати учасниками виробничого процесу в місті Нововолинську. Тобто деревообробка, ливарне виробництво, сервісні послуги, авто.
– Але ви берете Донецький регіон, можливо, з таким прицілом, що коледж буде готувати і фахівців для Донеччини? Буде ж колись Перемога!..
– Час покаже. Будемо дивитися. Зараз ще важко сказати, яких фахівців найбільше потребуватиме визволена Донеччина.
Тил і фронт
– Борисе Сергійовичу, хочемо повернутися до роздумів про саме місто. Ви любите найбільше спорт, дбаєте про його розвиток. Дружина ваша мабуть більше приділяє уваги ошатності міста, квітам. Не буває такого, що бодай в жарт Вам скаже: “Борисе Сергійовичу, нашому місту потрібно більше троянд і тюльпанів”. Діти, почувши мамине побажання, і свій голос додають: “А нам би побільше дитячих майданчиків, ігрових локацій, атракціонів…”
Впливають на це ваші рідні?
– На що саме?
– Щоб квітів було більше, озеленювалися парки і скверики…
– Дружина не може не впливати. Це об’єктивно. Ми ж спілкуємося і так вже сталося, що я – міський голова, тому дуже часто вдома теми розмов пов’язані з міським розвитком. Вважаю це правильним, бо дискусія людини, яка поза межами всього цього управлінського процесу, теж для мене надзвичайно важлива. На рахунок того, що десь потрібно щось досадити, це й так зрозуміло. Адже я і сам багато гуляю, люблю фотографувати, скидаю світлини в наші з комуналкою робочі чати, спілкуюся з працівниками і фахівцями, які безпосередньо займаються озелененням. Є у нас Жукова – багаторічний висококваліфікований професіонал, у неї шість працівників, на сьогоднішній день ми вже відновили теплиці, які стояли у руїнах. Вони відновили їх своїми силами. І цьогоріч будуть висаджувати квіти, які вирощуватимуть самостійно, плюс до цього ми ще співпрацюємо з підприємцями, які віддають нам неліквід. Ми його вичухуємо, доводимо до презентабельного вигляду і теж висаджуємо у місті. Сподіваюся, що містяни бачать, як місто змінюється на краще. Хоча ми також розуміємо, що ми не можемо робити стрибки азіатських тигрів, тому що це питання використання бюджетних коштів. Минулого року 42 млн грн, позаминулого 70 млн грн пішло на допомогу армії. Потрібно знаходити баланс, розуміти, що і комфортно має бути містянам, тому що у нас проживає дві-три тисячі сімей, в яких точно хтось із рідні служить і вони теж мають відчувати комфорт. Не можуть переживати за своїх близьких і рідних, які знаходяться на Сході, і тут жити в місті у депресивному стані, бачачи, що все навколо розвалюється.
– Це надскладне питання для керівників усіх громад. Фронт тепер – найпершочерговіший, воїни потребують нашої допомоги. Водночас часто чуємо від матерів та дружин, сини, доньки, чоловіки яких воюють, мають поранення чи вже й загиблі або зниклі безвісти, кажуть: “А за що ж воюють наші воїни? Вони воюють, щоб Україна була вільною від ворога, а наші міста радували комфортом і красою”. Так, це болюче питання для громади і її керівника…
– Ніхто ж не вчив ніколи, як управляти містом в умовах війни.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– Моя дружина – Тетяна, виховуємо сина Ореста і доньку Єву. Синові п’ять рочків, доньці майже чотирнадцять. Моя дружина – інженер-дизайнер одягу, зараз освоює ще фах архітектурного дизайнера та дизайну інтер’єрів.
У пошуках досвіду
– Можливо, для голови такої великої громади, як ваша, й не важливе це питання, але ми, журналісти, звернули увагу, що на Волині є два міста – Нововолинськ і Ківерці, де є учнівські лісництва. Ви маєте чимало різноманітних програм з озеленення та облаштування териконів, місцевого озера. Власне, кожне місто має якусь свою родзинку. Часто, при зустрічах з керівниками громад чуємо, що вони “підглядають”, що називається, певний досвід у своїх колег з інших громад України чи зарубіжжя. А ваше ж місто на кордонні з Польщею, біля самісінького Західного Бугу, мабуть, Ви буваєте у них, є у Вас такі міста, якими Ви особисто захоплюєтеся і хотіли б щось від них перейняти для Нововолинська?
– Не захоплююся жодним з міст у плані їх краси й облаштування, а ось їхніми управлінськими рішеннями захоплююся. Так склалося, що з 2006 року багато їжджу за кордон. Був і в Америці, і в багатьох європейських країнах. Мені цікаво, які рішення застосовуються в місцевому самоврядуванні. Адже сьогодні можна все дуже гарно зробити, але це коштуватиме надто дорого для бюджету громади і майбутніх поколінь. Ось рішення, які застосовують міста, може це й не якась феєрична історія, але якщо це не дорого для мешканців там мешкати і комфортно, оце цікаво. Ось такі рішення. Бо є там, умовно кажучи, Рим чи той же Львів, жити в центрі яких, не знаю, наскільки зручно і комфортно? Там же постійно величезний потік туристів. Навіть обмеження подекуди вводять. У деяких містах дуже дискомфортно мешкати, тому що величезний потік туристів. Та ж Венеція… У центрі міста жити не будеш, бо там безкінечний потік туристів. Шумно і гамірно…
Дозвілля для містян
– Борисе Сергійовичу, дискутують і не раз з приводу наведення порядку на озері, біля Нововолинська…
– Так.
– Дуже тішимося, що там благоустрій робиться, є такий куточок, куди можуть прийти мешканці міста, бо ж через брак транспорту і коштів не завжди можуть виїхати на Шацькі озера чи й в Карпати. А тут можна взяти книжку, розстелити плед і в холодочку під деревом відпочити. Розкажіть про це озеро й що планується там ще зробити? А потім повернемося ще до питання шахти, бо коли у Нововолинську був голова Волинської ОДА Іван Рудницький, він сказав, що теперішнє керівництво має такі задуми і хоче, щоб у цьому році шахта №10 видала на-гора перше вугілля.
– Озеро!.. Коли я балотувався на посаду міського голови, ми обіцяли мешканцям привести до ладу озеро. Звичайно, це було в період умовно мирного часу, тому що тоді були якісь мінські домовленості, щось жевріло, тліло на Сході і це не була така масштабна історія, як зараз. Звичайно, думаю мешканці також повинні зрозуміти і усвідомити свої очікування від міського голови. На сьогодні ми маємо більше тридцяти запитів від різних військових бригад про потреби в забезпеченні і більше двох десятків про фінансову допомогу. Тобто завтра депутати цю пропозицію підтримають (розмова відбувалася напередодні сесійного засідання – авт.) і ми виділимо ще 10 млн грн на підтримку армії. Ми, як доробили все, що розпочали там ще в 2020–2021 роках, заасфальтували частинку і все… І в принципі, думаю, що ми будемо там якісь масштабні речі робити. Поточний благоустрій, який здійснюється силами ВУЖКГ, ми робимо. Там коситься. Робимо це вже механізовано, а не вручну, і це вже добре. Є спілкування з місцевими рибалками, організовуємо пункт нагляду під час купального сезону, готуємося до цього, у нас є комунікація з рівненським водним інститутом для того, щоб продумати модель проточної води. Але для цього потрібні кошти… І коли це буде актуально і не суперечитиме всім подіям, пов’язаними з режимом воєнного стану, буде впроваджуватися. А що стосується вугільних підприємств, ми тільки “за”. Уряд виділяє кошти і працівники з шахти №9, з Бужанки матимуть там роботу, прийдуть туди і це зменшить соціальне навантаження на місто, кількість людей, які не матимуть роботи, буде набагато менша. А наше завдання тут спільно з професійно-технічним коледжем, Центром підтримки бізнесу і нашим Центром працевлаштування перекваліфікувати тих, хто матиме таку можливість чи бажання отримати новий фах і знайти себе тут чи десь за кордоном.
Житло для переселенців
– Ми вже згадували, що будується два будинки. Скільки зараз у місті переселенців? І зупиніться трохи на тому, що ці багатоквартирні будинки призначені саме для переселенців…
– Так, ми виграли дуже напружений конкурс, увійшли в четвірку міст, яким Євросоюз виділив кошти, а це Івано-Франківськ, Хмельницький, Тернопіль і Нововолинськ. Сума 7,2 млн євро, тобто десь чверть мільярда грн на два будинки і спортивний комплекс поряд. В обох будинках має бути по 52 квартири. На сьогодні у нас близько 320 сімей на черзі і внутрішньо переміщених осіб зареєстровано майже чотири тисячі і ця цифра стабільна вже більше року. Я сподіваюся, що ці люди тут залишаться незалежно від того, чи отримають житло чи ні. Це перше. А друге. Ми здійснюємо величезний ряд заходів для того, щоб отримати фінансування на наступні будинки, які пов’язані як із цим проєктом, так і з іншим.
Співпраця з бізнесом
– Зрозуміло, що у вас є не одна програма розвитку міста, а й різних сфер та напрямків. Як у цих питаннях ви співпрацюєте із бізнесом? Приходять вам на допомогу, бо самим тягнутися тепер дуже важко…
– Завдання бізнесу прозоро платити податки. Це наш суспільний договір. Відповідно ми комунікуємо з бізнесом. Можливо, це й не така комунікація, як би хотілося комусь, у тому числі й мені, але з іншої сторони – у нас обмежений ресурс для допомоги бізнесу. Ми створили Центр підтримки бізнесу – малому і мікробізнесу, середній – більш потужний і в них як би інший порядок завдань – питання енергетики, людей і кваліфікованих кадрів. І тут ми мало чим можемо допомогти. Хоча намагаємось створити оцей профтех, і думаємо за гуртожитки, щоб вони могли привозити сюди кваліфікованих працівників і далі це робити. Насправді у мене є дуже потужний економічний блок, який здійснює моніторинг проблематики у кожному підприємстві і далі ми в залежності від наших можливостей і інституційної спроможності вже допомагаємо цьому бізнесу там рухатися або…
– А мало би бути, навпаки, бізнес вам би повинен допомагати. Для прикладу, хтось збудував магазин і каже: “Борисе Сергійовичу, нам потрібно, щоб ви там ще тротуар поклали, заасфальтували…” Але як вже збудував крамницю, то думаємо найдуться кошти, щоб і тротуар зробити біля торгового закладу…
– Насправді, це передбачено в правилах благоустрою і технічних умовах проєкту конструкції. Мені не подобається цей підхід, в когось щось просити. Це не системний. Системний, це коли вони заплатили податки, а ми за ці податки зробили нормальну цілу вулицю, таким чином підвищили там вартість і самого майна, бо там вулиця… А це клаптиками десь там пороблено, коли хтось зекономив, хтось не доробив, хтось зробив краще, хтось сіру, хтось білу плитку поклав. Це таке, знаєте, не системний підхід. Системний, заплатили податки, ми за них зробили якісні послуги, садочки, школи, сюди приїхали переселенці, знайшли роботу, пішли в ту крамницю, купили ще більше продукції, збільшили товарообіг… А так, умовно кажучи, щоб він побудував магазин, а в нього ми ще все вимели через той благоустрій його оборотний капітал, він закупив гірший товар, прийшли мешканці і незадоволені, бо цей товар не якісний. Не знаю…
– То ви не хочете ні перед ким бути боржником?
– Це мають бути паритетні умови. Ми відходимо від принципу, що вони нам щось винні. Ми винні їм, бо вони платники податків і ми за їхні гроші тут працюємо. А вони не винні. Це їхній обов’язок згідно з чинним законодавством платити податки і це не якийсь їх доброчин. Ми ж не хизуємося, скажімо, тим, що чистимо зуби. Це ми платимо податки в рамках життя в цій громаді. А ми, як орган місцевого самоврядування, користуючись публічними коштами, підзвітні цій громаді, в тому числі і їм.
Війна усіх застала зненацька
– Через кілька днів буде четверта річниця повномасштабного вторгнення російських регулярних військ в Україну. Як ваша сім’я, Ви, містяни зустріли цю страшну звістку? Це ж для усіх було шоком і місту потрібно було багато чого зробити, щоб перевести і дітей, і дорослих, і самих себе на військові рейки…
– На це потрібна ще година… – мовить на це Борис Сергійович.
– А в нас для спілкування залишилося тільки 10 хвилин… – зауважує начальниця відділу комунікацій Катерина Бонюк.
– Я чітко пам’ятаю цей день. О 7.30 у нас перша нарада. У принципі ніхто толком не знає, що робити. Бо рівень завдань був настільки величезним, що ми навіть не могли усвідомити собі, що нас насправді чекає. Хоча, слава Богу, нас не очікували обстріли, евакуація, прильоти і відбудова і не дай Бог окупація, але з іншої сторони виклики були не малі. А це й питання ВПО – внутрішньо переміщених осіб, адміністрування, підготовка людей до служби, мобілізація і багато інших речей, пов’язаних з уставленим мирним життям. А це й розрив торговельних ланцюжків у постачанні продукції, палива, готівка в банках. І це все в ручному режимі кожен день ми три-чотири рази адміністрували, дивилися, щоб місто жило і не відчувало дискомфорту. Хоча паніка, звичайно, була. Частина людей виїхала, частина приїхала, потім повернулася…
– Це ж тисячі втікачів від війни і вам довелося їх приймати…
– Мало того! У нас же виїхали люди, які могли це робити. Їх тут не було. Мало хто знає, що 700 дітей зі шкіл забрали. Це 13 відсотків. І це ж родини. Це ж діти не самі виїхали, а з батьками – за кордон. Виїхали, а потрібно було, щоб хтось організував процес навчання. Перевели на дистанційне. Після цього нам потрібно було відкрити ці школи для того, щоб діти училися. І ми 1 вересня відкрили всі школи з належними умовами. Власними силами ми зробили скрізь укриття або організували можливість цим дітям дійти до найближчого укриття.
– Депутати, ваші колеги залишилися на місці?
– Всі залишилися на місці. Ніхто не виїхав. Так само з управлінського, керівного складу усі були тут і здійснювали роботу. Перші два місяці це була робота з 8-ї ранку і до 21-22-ї ночі.
Захисники і волонтери
– Багато жителів у громаді зараз на війні. Знаємо, що нещодавно в черговий раз ви побували на передовій. Чи вдається вам спілкуватися і допомагати з нашими воїнами? Чи вдається усім допомогти?
– Запитів надзвичайно багато. Це пов’язано з тим, що ми постійно на зв’язку з нашими військовими як з керівним складом різних бригад, формувань, батальйонів, так і з простими нашими мешканцями Нововолинської територіальної громади. Намагаємось різними методами допомагати. Як з міського бюджету, позабюджетні кошти, міжнародні наші партнери з міст Литви, Польщі, Німеччини, так і організації, які є у тих містах. Не інституції, як місто, а безпосередньо люди, які організовують там різні заходи – і передають і ми так само через різні волонтерські інституції, з якими у нас там нормальні відносини, намагаємось допомогти. І паливом так само. Тут бізнесу хочу подякувати, бо він часто відгукується і надає паливо, щоб ми могли допомагати волонтерам.
– Наскільки важливі волонтери і як часто з ними спілкуєтеся?
– Дуже важливі. Спілкуюся часто. Бувають офіційні зустрічі, багато неформального спілкування у різних питаннях. Тим потрібно кабіну якусь знайти, тим паливом допомогти, комусь шини…
– І цим також Ви самі займаєтеся?
– Не тільки я. Не може одна людина все осягнути, тож часто делегую виконавцям, у нас є відділ комунікації з військовими підрозділами…
На передній край
– Через поїздку на передній край ви змушені були перенести і нашу зустріч. Де побували у цей раз? З ким зустрічалися, який настрій у наших воїнів?
– Ми бачились з Святославом Петровичем Стрижеусом, з нашими бійцями. Нагородили їх цінними подарунками і подяками, передали вітання від Литовезької і Нововолинської територіальних громад, поспілкувалися з новопризначеним командиром бригади і командиром батальйону.
– Важливо, що і командир вас бачить, а ви його…
– Дуже важливо. До того поспілкувалися з бійцями, випили чаю, поїхали в 100-ту, передали 18 мавіків 3Т і один, закуплений благодійниками з міста Кретінга – нашого міста-партнера з Литви.
– Знаємо, що там тяжко, але який настрій у воїнів?
– Там дуже тяжко… Але всі хочуть, щоб війна якнайскоріше завершилася. Вони кажуть: “Ми готові воювати, але дайте зброю і людей”.
Дипломати-міжнародники
– Борисе Сергійовичу, не можемо не запитати, бо це питання дуже важливе, про вашу міжнародну співпрацю… Зустрічаючись з керівниками громад, розуміємо, що саме їхні представники сьогодні виконують надзвичайно важливу ще й дипломатичну і медійну місію. Адже не секрет, що в інформаційному плані росіяни вкидують безмір дезінформації, брехні, фейків про Україну, її військово-політичне керівництво, ЗСУ. Є такі, що ловляться на цій брехні навіть на рівні державних діячів, як це було з Орбаном, який вбивства і мародерство у Бучі сприймав за “кіно”. Цей же Фіцо, котрий кремлівських злочинців сприймає за благодійників, а українців за прохачів, як він каже. При цьому, зважаючи на корупційні скандали, не завжди сприймали наших дипломатів, депутатів, вище керівництво держави… Вам же з перших днів довіряли і досі довіряють, вас слухають.
– Так.
– Наскільки важлива ця ділянка роботи?
– Надзвичайно важлива. Коли приїжджаю до європейців, кажу: “Якщо вони не будуть допомагати Україні, то українці будуть воювати проти Європи у складі російської армії. Вони одразу витвережуються. З німцями складніше. Зі всіма потрібно налагоджувати особисті контакти. Спілкування через листування, офіційну пошту не працює. Якщо ти не поїхав до німців у гості чи не запросив їх до себе, особисто з ними не поспілкувався, воно не працює. Працюють виключно особисті контакти. Усім доносимо ситуацію. Усіх, хто приїжджає до нас, максимально водимо, розказуємо, показуємо, не сидимо на місті. У кабінеті максимум сорок хвилин, а далі поїхали у місце компактного поселення переселенців, до лікарні, в укриття до шкіл і садочків. Особливо в садочках, де дітки маленькі і під час тривог їх потрібно переносити в укриття… Вони повинні все це побачити на власні очі, що їх чекає в разі, якщо вони не будуть нам допомагати. Скажу, що останнього разу, коли приїздив міський голова з Литви, він скрізь ходив і все записував у нотатник.
Преса і влада
– Ще таке питання: преса і влада. Як ви, як міський голова, вибудовуєте стосунки з тими медіа організаціями, які функціонують на території вашої громади і чи передбачено у бюджеті кошти на висвітлення міської громади?
– Ми для всіх відкриті, з усіма спілкуємося. Сесія, згідно з законом, транслюється на загал, проводжу в залежності від потреби пресконференції, запрошую всі ЗМІ на різні заходи, в залежності від їх рівня. Є програма… Але кошти за цією програмою у своїй більшості ідуть на друк білбордів, для військових частин і на друк банерів загиблих бійців, які тут розміщені. Якась невеличка дещиця коштів виділяється на міську газету “Наше місто”.
Декомунізація
– А як у місті йде декомунізація? Ваші сусіди Червоноград перейменували… Чи нема таких голів й у вашім місті, які б хотіли й Нововолинську повернути якусь іншу назву. Чи й далі Нововолинськ лишатиметься з цим іменем?
– Мені – 41, а я в перше чую таку тезу. Хоча дуже комунікабельний. Брав участь у різних міських акціях і процесах фактично з 17 років. Ніколи ні в кого не виникало подібних думок. Ніхто не відчуває назву міста якимсь чином, як таку що потребує декомунізації. Цьогоріч незалежно від формальностей і присвоєння статусів ми відзначаємо 75 років з часу заснування міста і всіх запрошую на урочистості. Місто з 1950 року, хоча у книзі й написано, що 15 квітня 1951 року прийняте рішення про статус міста.
Супровід воїнів і внутрішньо переселених
– З війни повертаються поранені бійці, які потребують реабілітації. А настане Перемога, повернуться усі воїни. Думає про них місто, будуть для них реабілітаційні центри та спеціальні програми підтримки?
– Зараз ми також вибудовуємо інфраструктуру допомоги. У нас є Центр соціальних послуг, який вже допомагає. Там працює соціальний супровід ветерана. У нас так само у ЦНАПі є конкретно окреме вікно послуг “Ветеран”, де надається ветеранам 2 послуги за окремою чергою. У лікарні завершується перший етап із трьох ремонтних робіт зі створення реабілітаційного відділення. Ми реалізували проєкт, який вже робила громадська організація, але ми їм там багато допомагали зі Спілкою ветеранів АТО, зустрічі робили, тренінги і навчання. На цій сесії ми додаємо ще дві одиниці і сподіваємося, що у нас буде чотири спеціалісти із супроводу ветеранів і так само за аналогією з Волинською обласною адміністрацією, створюємо окремий відділ ветеранської політики як юридичну особу, де буде п’ять працівників. Це базовий відділ, базова історія, звичайно, є і подальші кроки, які ми бачимо. Думаю, що й радник з ветеранської політики має бути, і простір – Ветеранський хаб – мають бути. Над цим працюємо, але перш за все, це соціальна і психологічна, а далі медична реабілітація.
– З керівником ТзОВ “Житлобуду- 2” Леонідом Стефановичем Ви вже проінспектували будівництво житла для переселенців?
– Ми там буваємо щонайменше раз у місяць – і з ним, і з делегаціями…
– Ви задоволені якістю будівництва?
– Є спеціалісти, які в цьому розбираються, моніторять і контролюють будівництво. Здійснюємо фактично подвійний технічний нагляд – експерти громади і експерти Нефко. Тобто підписи є, люди несуть відповідальність. Сподіваюся, що там все якісно. Через тиждень плануємо піти туди усім депутатським корпусом з оглядовим візитом.
– Коли будуть здаватися ці будинки?
– Думаю, до кінця року. Ми на це дуже сподіваємося.
Нововолинськ відкритий до нового!
– Чим особливий міський голова Нововолинська, що перший візит новопризначеного голови обласної держадміністрації був саме до вас?
– У нас є девіз і наш слоган: “Нововолинськ відкритий до нового!” Думаю, що Іван Львович перейнявся духом нашої відкритості і через те, що ми демонструємо такі успіхи, і приїхав подивитися, як ми тут живемо.
– Ви задоволені розмовою із ним?
– Звичайно, голова військової обласної адміністрації у цей не простий час – це непересічна людина, яка має свій погляд, бачення, піднімає дуже важливі теми. Це й допомога військовослужбовцям і ветеранам. На цьому він акцентував, а ще не боявся виходити до людей, щоб поспілкуватися. Це багато чого коштує.
– Отже ця ваша розмова стала своєрідним камертоном для подальших зустрічей Івана Рудницького у громадах області…
– Думаю, він з усіма громадами піднімає теми, які звучали й тут. Вважаю, що це правильно. Це дуже важливі теми для України і Волинської області.
Коли закінчиться війна
– Борисе Сергійовичу, віримо, що війна закінчиться. Що мріє міський голова Нововолинська Борис Карпус щонайперше зробити після Перемоги?
– У місті?
– Так.
– У місті, звичайно, щонайперше – озеро й парк. Це те, що ми обіцяли. Нам потрібно робити басейн, екопарк. Було б добре втілити в життя великі інфраструктурні проєкти, пов’язані з індустріальним парком, гіркою, вузькоколійкою через Амбуків умовно. Побачимо. Можливо, ще й про аеропорт подумаємо, щоб інтенсифікували міжнародні бізнес зв’язки.
– Гарні плани.
– Нормальні думки. Хтось сумнівався, що ми й кластерно не здобудемо. Ніхто не вірив у цю нашу задумку. Так само і з багатоквартирними будинками, які зараз будуємо. Якщо чесно, ми починали діалог з Нефко про один чотириповерховий будинок на три під’їзди. А закінчилося будівництвом двох будинків на шість поверхів кожен і спортивною залою. У нас багато таких прикладів.
– Дякуємо за відверту і щиру розмову. . .
Розмову вели
Валентина ПЕТРОЩУК,
Михайло САВЧАК, Володимир ПРИХОДЬКО,
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Катерини БОНЮК.