Як відомо, в липні цього року на Волині відбудуться заходи, присвячені вшануванню пам’яті жертв протистояння між польським та українським народами періоду Другої світової війни, яке відбувалося в 1942-1945 рр. і апогей котрого припав на 1943 р. Зараз продовжуються консультації на багатьох рівнях, щоб гідно відзначити цю дату, але – з максимальним урахуванням інтересів громадян уже незалежних держав України та Республіки Польща.
Як виправити помилки минулого, щоб вони автоматично не стали ознакою сучасних взаємин між народами та країнами? Як показати цивілізованій Європі, що нинішні покоління здатні гоїти рани, а не ятрити їх? Як домогтися, щоб наша Волинь стала місцем тихої молитви в пам’ять про невинних жертв протистояння 70-річної давності, а не плацдармом для спроб новітніх ревізіоністів історії здобути сумнівні політичні дивіденди на чужій крові?
Щоб краще зрозуміти алгоритм спільних підходів до цієї болючої та неоднозначної теми, «Волинська газета» вирішила звернутися до багатьох відомих в Україні та Республіці Польща державних діячів та церковних ієрархів. І насамперед – до тих, хто 10 років тому від імені двох народів у смт Павлівка (стара назва – Порицьк, – авт.) Іваничівського р-ну закликав до взаємного прощення та примирення: тодішніх Президента України Леоніда Кучми і Президента Республіки Польща Алєксандра Кваснєвські. І хоча зараз обидва вже не очолюють держав, проте дуже багато часу приділяють різноманітним міждержавним, громадським та благодійним акціям.
Проте, незважаючи на зайнятість, прес-служби і Леоніда Кучми, і Алєксандра Кваснєвські запевнили, що максимально посприяють, аби обидва екс-президенти відповіли на фактично однакові запитання «Волинської газети».
Першим відреагував Леонід Кучма. Тож подаємо повну версію запитань та відповідей, які, без сумніву, стануть і цікавими, і корисними, і повчальними. Бо відкривають не лише деякі таємниці недавнього минулого, але й допомагають знайти відповіді на виклики сучасності.
– Леоніде Даниловичу, у спільній заяві двох президентів «Про примирення у 60-ту річницю трагічних подій на Волині» 2003 року сказано: «Схиляючи голови перед жертвами злодіянь та всіх трагічних подій, що мали місце в спільній історії, ми висловлюємо переконання, що взаємне прощення буде першим кроком до повного примирення молодих поколінь українців і поляків… Ми звертаємося із закликом зробити ще тіснішими зв’язки, які нас поєднують, усвідомлюючи, що кожен, хто ці зв’язки намагається розірвати, діє не тільки проти іншого народу, але також і проти власного». Вас почули? Примирення відбулося чи йому щось знову заважає?
– Впевнений, що почули. Підтвердження тому – динамічний розвиток добросусідських стосунків України та Польщі. Сьогодні саме поляки найбільш активно підтримують нас на євроінтеграційному шляху.
Але примирення – це не одномоментний акт. Його не можна реалізувати лише проголошенням заяви чи підписанням якогось документа. Історичність спільної заяви двох президентів полягає в тому, що вона поклала початок примиренню. Прийняття заяви на міждержавному рівні допомогло з історичних позицій осмислити трагічні події Другої світової війни на Волині, Холмщині, Східній Галичині. Тривалий час і в Польщі, і в Україні взагалі не знали, як підступитися до цієї проблеми, як започаткувати процес примирення. А без цього неможливо повноцінно розвивати нормальні взаємини між державами, забезпечити стратегічний характер партнерства.
Наша з Алєксандром Кваснєвські спільна заява, з одного боку, стала певним символічним «жестом доброї волі», а з іншого – заклала ідеологію та бачення шляхів примирення двох народів. Вона адресована насамперед молодим поколінням українців та поляків, яким належить змінювати історичну свідомість в обох країнах.
Після трагічних подій, які обірвали життя та поламали долі тисячам безвинних людей – як поляків, так і українців, примирення – це болісний і непростий процес. Сьогодні ще живі свідки тих трагедій, близькі та родичі загиблих. У кожного з них – своя правда, своє бачення причин і наслідків тих подій. Сьогодні ще по обидва боки кордону є прихильники радикальних політичних течій, які задля власних вузькополітичних цілей готові ділити історію польсько-українських взаємин лише на «чорні» та «білі» сторінки.
А тоді, у 2003 р., тим більше: і в Польщі, і в Україні було чимало противників зустрічі двох президентів на Волині. Навіть після того, як вона відбулася, в обох країнах представники праворадикальних політичних течій її критикували, називаючи «ритуальними танцями». А мене з Президентом Кваснєвські навіть намагалися звинувачувати у здачі інтересів своїх держав. Я ж досі твердо переконаний, що ця зустріч була вкрай необхідна і вона дала свої позитивні результати. Так само сьогодні підтверджую кожне слово спільної заяви «Про примирення у 60-ту річницю трагічних подій на Волині».
– Як ви вважаєте, чому серед польської спільноти часто побутує визначення трагічних подій періоду Другої світової війни як «Волинська різанина» (рідше – «Волинська трагедія»), тоді як ще у 2003-му ви та Алєксандр Кваснєвські визначили таку географію кривавих уособиць – «Волинь, Холмщина, Східна Галичина» та часові рамки – 1943-1944 роки?
– Трагічні події на Волині, Холмщині та у Східній Галичині по-різному називали і продовжують подекуди називати в народі – як у Польщі, так і в Україні. Тут позначаються емоційне забарвлення та регіональний відбиток. Ми ж у своїй заяві зафіксували історичні, часові та географічні рамки трагедії. Це дає можливість узгодити трактування тих подій.
У ході українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни постраждали і поляки, і українці. У той же час на Волині особливо постраждали поляки, які були тут етнічною меншиною. Цим пояснюється те, що у Польщі більше уваги приділяється «Волинській трагедії». В інших регіонах, зокрема у Східній Галичині та особливо на Холмщині, більше постраждали українці. Тож, на мій погляд, неможливо і неправильно було б виокремлювати Волинь з ареалу цього масштабного конфлікту.
Що ж стосується терміну «Волинська різанина», то він не має загальнопольського поширення. Його використовують здебільшого націонал-радикали. Водночас у Польщі було і є чимало політиків, громадських діячів та істориків, які зважено підходять як до визначень тих подій, у тому числі й на Волині, так і до шляхів подолання проблеми. Насамперед хотів би виділити позицію великого поляка – Папи Римського Івана Павла ІІ, який підтримав ініціативу керівників України і Польщі у 2003 році щодо вшанування пам’яті жертв волинської трагедії. У своєму посланні учасникам урочистостей він закликав виховувати молоді покоління поляків та українців у «дусі поєднання і будування майбутнього без обумовлень історії, нашарувань недовір’я, упереджень».
Мені дуже близька позиція примирення відомого польського політика і громадського діяча Яцека Куроня. Він пропонував взаємним кривдам і порахункам протиставляти здатність до співчуття й розуміння, подолання категоричності суджень та оцінок. В одному зі своїх останніх інтерв’ю під промовистою назвою «Не можна змушувати до покути» пан Куронь зазначив, що незалежна Україна не може зректися пам’яті про свої повстанські рухи, які воювали за її незалежність. Цей вислів адресований саме тим польським радикалам, які хочуть бачити лише одного винуватця трагічних подій під час українсько-польського протистояння.
Сьогодні немає підстав говорити про суто «польське» чи суто «українське» бачення проблеми. Не секрет, що частина польських істориків покладає відповідальність за конфлікт на ОУН і УПА, а деякі наші фахівці вважають, що конфлікт був спровокований діями польської Армії Крайової. Але мені імпонує те, що все більше українських та польських істориків дивляться на проблему значно глибше, у ширшому історичному контексті. Це дає підстави розраховувати на раціональну і виважену дискусію про те, що ж насправді сталося 70 років тому.
– 10 років тому ваша зустріч із польським колегою відбулася за безпрецедентних заходів безпеки. Зараз уже можна сказати, що, наприклад, місцевому населенню заборонили взагалі виходити за межі своїх будинків, а натомість за вказівкою тодішнього голови облдержадміністрації Анатолія Француза роль глядачів відігравали спеціально привезені з усієї Волині чиновники… «Перестраховка» була ініціативою волинської влади чи, можливо, вказівкою з Адміністрації Президента України?
– Стосовно того, що «місцевих глядачів» нібито не випускали зі своїх будинків, а інших завозили зі сторони – з усієї Волині – це мені дуже нагадує відомий вислів: «Чутки обростають плітками, а плітки – брехнею». Щось з цієї опери.
Що стосується організації урочистостей у селищі Павлівка на Волині у 2003 році, то заходи безпеки були адекватними атмосфері та ситуації того часу і в тій місцевості. Я вже сказав: окремі радикали як в Україні, так і в Польщі дуже упереджено ставилися до тих урочистостей. Деякі з них, як мені доповідали, хотіли будь-що зірвати їх. Окрім того, частина українських організацій правового спрямування вимагали визнання воїнів УПА воюючою стороною у Другій світовій війні і планували біля місця урочистостей розбити декілька так званих «мандрівних таборів».
Зрозуміло, що польською стороною це сприйнялося б як провокація. Такого не можна було допустити. Бо можливий зрив урочистостей підштовхнув би представників радикальних рухів в обох країнах до подальшої політизації трагічних подій.
Пам’ятаю, напередодні українсько-польського примирення я провів низку зустрічей із народними депутатами та активістами політичних сил національного спрямування з Волині, Рівненщини, Львівщини. Ми домовилися, що питання статусу воїнів УПА – наші внутрішні проблеми і їх треба розглядати окремо – поза рамками заходів відзначення трагічних подій на Волині. В результаті все пройшло спокійно і на належному рівні.
– Чим запам’яталася та поїздка на Волинь? Кажуть, що, наприклад, ви одразу після приземлення свого вертольота не стали чекати гелікоптера з Алєксадром Кваснєвські на борту, а зайшли у найближчу хату та поспілкувалися з її мешканцями… А вам доповідали про нібито розкриту «спробу замаху» на Президента РП, коли в пшеничному полі за кілька кілометрів від селища міліціонери «випадково» знайшли шматок сала, пляшку самогону, дрібнокаліберний карабін іноземного виробництва та вирваний із якогось журналу портрет Алєксандра Кваснєвські? Згодом, правда, виявилося, що ця інформація була плодом хворобливої уяви окремих правоохоронців, та й ніби вилучений карабін ніколи в органи як речовий доказ не передавався…
– Не заперечуватиму, що, можливо, хтось із місцевих керівників та правоохоронців «перестарався» з демонстрацією своєї пильності. Можливо, у когось від трудового навантаження деформувалась уява. Все може бути – це людський фактор. Але, відверто кажучи, нічого не можу згадати про якісь спроби чи загрози замахів. Найімовірніше, це дійсно було проявом хворобливої уяви.
Зате дуже добре пам’ятаю спілкування з мешканцями Павлівки. Я дійсно заходив до деяких хат у селищі та спілкувався з людьми. Тоді я не почув від них жодного заперечення проти проведення заходів ушанування пам’яті жертв «Волинської трагедії», не почув жодних антипольських висловів. Прості люди, на відміну від багатьох політиків, більш помірковані та менш категоричні у своїх судженнях. Жителі Павлівки щиро й відкрито говорили про те, що волинські події є спільною трагедією поляків та українців. Вони підтримали позицію, що треба разом долати цю проблему і лише шляхом прощення та примирення. Бо нашим народам треба жити у злагоді та добросусідстві.
– Повертаючись до сьогодення, скажіть: ви спілкувалися з нинішнім керівництвом України та Республіки Польща на предмет доцільного формату відзначення річниці трагічних подій 1943-1944 років? Які ваші пропозиції? Можливо, варто нарешті відкрити збудований коштом волинського бюджету три роки тому в с. Сагринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства монумент на честь мирних українців, убитих бандитами у березні 1944 року?
– Одразу відповім на останнє запитання. На мій погляд, відкриття пам’ятника на честь загиблих мирних українців у селі Сагринь мало би відбутися цього року в рамках офіційного відзначення трагічних подій під час українсько-польського конфлікту. Надалі переносити відкриття монументу вже не можна! Це буде несправедливим щодо безвинних жертв сагринської трагедії.
Що стосується моїх пропозицій до відзначення 70-ї річниці трагічних подій, то вони зводяться до одного: влади обох держав не повинні абстрагуватися від цих подій, пускати процес відзначення на самоплив. А тим більше – віддавати на відкуп радикальним політикам. Бо тоді і в Польщі, і в Україні у декого виникне спокуса використати вшанування чергової річниці трагедії для внутрішньополітичних цілей. Мені, наприклад, відомо, що у Польщі останнім часом активізували свою діяльність радикально налаштовані лідери так званого «кресового руху». Вони виступають за встановлення 11 липня Днем Пам`яті про мучеництво кресов’яків, щоб віддати шану «всім жертвам, жорстоко вбитим українськими націоналістами з-під знаку ОУН-УПА». Дехто в Польщі навіть вносить пропозицію здійснити театралізовану реконструкцію волинських подій. Цілком можна прогнозувати, що такі дії викличуть відповідну реакцію з боку деяких наших політиків. Цього допускати жодним чином не можна! Інакше замість вшанування пам’яті безвинних жертв отримаємо паради радикальних емоцій.
На моє глибоке переконання, цю проблемну тему українсько-польського конфлікту треба віддати історикам. Адже більшість науковців обох країн єдині в тому, що події 70-річої давності на Волині, Холмщині та Галичині слід розглядати в контексті усієї непростої історії українсько-польських відносин. Лише так можна змінити ставлення до тих трагічних подій – перенести їх із політичної в історичну площину. Це допоможе зрозуміти причини трагедії, а не називати лише імена жертв та їхніх катів. Без розуміння не може бути порозуміння, не може бути примирення.
Процес примирення, безперечно, має стати двостороннім. Це – рух назустріч один одному. Українцям і полякам сьогодні потрібно шукати більше спільного. Інакше роки нелегкої роботи над польсько-українським примиренням і взаєморозумінням можуть зійти нанівець.
Нині Україна і Польща мають значний потенціал довіри. Його слід зміцнювати і примножувати. Це дозволить нашим народам дійти повного історичного примирення з тим, щоб перегорнути непрості сторінки спільної історії та разом будувати нову об’єднану Європу.
Інтерв’ю вів Володимир ДАНИЛЮК.