До 2022 року Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі був символом багатої мистецької історії міста.
Цей театр був унікальною культурною пам’яткою — його класичний фасад і яскравий червоний дах уособлювали креативність та гордість міста. Маріупольський театр був розташований у самому центрі міста, на Театральній площі. Він був осередком культурного та соціального життя міста. Протягом десятиліть його сцена приймала численні вистави та фестивалі, збираючи глядачів з Донеччини та усієї України. Але з початком війни в Україні цей гордий символ творчості став чимось немислимим — прихистком для виживання сотень людей.

Але у березні 2022 року велична зала театру, його коридори та залаштункові приміщення перетворилися на переповнений притулок для цивільних, які втікали від безперервних російських бомбардувань.
Маріуполь, який розташований лише за 54 кілометри від кордону з Росією, став основною мішенню агресії після повномасштабного вторгнення в лютому. Усередині театру, за словами очевидців, було понад 1200 цивільних, серед яких діти, літні люди та працівники театру, шукали притулку. Тут роздавали їжу, ліки та воду. Донецький академічний обласний драматичний театр став містом у будівлі.
Серед тих, хто знайшов тут прихисток, були актори Олена Біла та Ігор Китриш, їхній 10-річний син Матвій та керівниця музично-драматичного відділу театру Віра Лебединська.

Для Олени театр був другою домівкою понад 20 років — місцем, якому вона присвятила своє життя. Але тепер, коли повітря наповнилося звуками літаків і вибухів, призначення будівлі повністю змінилося. «Ми були повністю відрізані від інформації», — згадує Олена. «Ми не знали, які райони чи квартали бомбили. Будівлю вже не можна було назвати простором для культури, освіти чи дозвілля — вона стала притулком».
Всередині життя перетворилося на боротьбу за виживання. Сім’ї спали на сценічних декораціях, матері доглядали за немовлятами без доступу до молока чи сумішей, люди в чергах стояли за тією їжею, яку могли знайти волонтери. «Пам’ятаю кухаря, якому вдалося приготувати суп з морепродуктів», — розповідає Віра. «Він здавався божественним, особливо коли більше не було що їсти».
Але стіни театру не могли захистити їх від жахів зовні. «Літаки пролітали кожні три хвилини», — згадує Віра. «Туди й назад до Азовсталі — скидали бомби, а потім поверталися. Ми ховалися на сходах, поки вони пролітали над головами. Це було жахіття, який неможливо описати».
Щодня вони сподівалися на зелений коридор — безпечний шлях для евакуації, але він так і не з’явився. «Люди, які залишалися в театрі попри все, чекали допомоги, яка так і не надійшла», — говорить Олена.
Вранці 16 березня 2022 року о 10 годині ранку росіяни скинули на театр дві 500-кілограмові бомби. Вибух обвалив дах та значну частину стін будівлі. Усередині перебували сотні цивільних. Всупереч величезному напису «Дети» на площі перед театральною будівлею, російський літак вщент зруйнував місце, яке колись було культурним серцем міста.
Оцінки кількості загиблих різняться — від кількох десятків до понад 600 осіб. Знищення Донецького академічного обласного драматичного театру було не просто атакою на будівлю — це був напад на людяність. Але ці історії продовжують жити у виставі «Маріупольська драма», яку виконують ті самі актори, що пережили цей жах. «Ці маленькі історії зібрані у виставі», — говорить Олена. «І через неї ми розповімо правду».
TAMESIDE2UKRAINE у Манчестері

У той самий час, коли театр у Маріуполі зазнав удару, за 3 200 кілометрів звідти, у Теймсайді, Манчестері, місцевий актор Девід МакКріді вантажив у свою машину коробки з речами, зібраними його земляками з Манчестера. МакКріді готувався до майже 35-годинної подорожі до українського кордону. Його пункт призначення — Румунія, країна, з якою він має глибокий особистий зв’язок.
У 1990 році, під час навчання акторської майстерності в Центральній школі сценічного мистецтва в Лондоні, МакКріді випала нагода відвідати Румунію незабаром після Румунської революції. «Мені пощастило поїхати туди з Керіл Черчілл», — згадує він. «І Керіл написала п’єсу про наші враження від Румунії під назвою «Mad Forest».
Цей візит відбувся через рік після падіння режиму Чаушеску, у часи, коли політична ситуація залишалася напруженою. МакКріді та його колеги співпрацювали з румунськими студентами театральних вишів, жили в їхніх сім’ях та глибоко занурювалися в місцеву культуру. Після повернення до Великої Британії на основі їхнього досвіду була поставлена театралізована версія п’єси Mad Forest, яка здобула визнання критиків та згодом була показана на Вест-Енді. Але найважливіше — ця поїздка залишила глибокий творчий та особистий слід у житті МакКріді. Він зацікавився театральними традиціями Східної Європи та підтримував тісні стосунки зі своїми румунськими друзями, повертаючись до Румунії щонайменше раз на рік.
Коли Росія вторглася в Україну у лютому 2022 року, ця війна здалася МакКріді особливо близькою через його румунських друзів. «Я почав телефонувати друзям у Бухарест, щоб поговорити про це», — розповідає він. «Один із них, Костянтин, сказав мені: “Ми збираємося йти воювати”. Я запитав: “Що я можу зробити? Що ми можемо зробити?”»
Сповнений рішучості допомогти, МакКріді створив групу у Facebook під назвою Tameside2Ukraine, закликаючи місцевих мешканців пожертвувати необхідні речі для сімей, які втікали від війни. Більшість тих, хто був змушений залишити домівки, становили жінки та діти, тому МакКріді зосередився на їхніх практичних потребах. «Я просив людей уявити, що вам було б потрібно, якби ви були жінкою, яка змушена покинути дім», — пояснює він. «Ми наповнювали коробки речами, як-от гребінці для волосся, вологі серветки, мило. Потім я і ще один хлопець із Манчестера вирушили, щоб доставити ці речі».
Ця перша подорож до Східної Європи стала лише початком. МакКріді здійснив кілька таких поїздок, спочатку доставляючи допомогу до кордону, а згодом перетинаючи кордон і в’їжджаючи в Україну. Він яскраво пам’ятає свої перші враження влітку 2022 року: «Стоячи на румунському березі Дунаю та дивлячись на Україну. Ми сіли на пором, і це було нереально».
Його пунктом призначення стало містечко Рені — найзахідніше місто України, розташоване на березі Дунаю. Там він доставив життєво важливу допомогу до дитячого будинку. «Коли ми приїхали, було дуже спекотно. Люди купалися в річці, діти гралися на пляжі — але в піску були сліди танкових гусениць. Це було сюрреалістично — бачити людей, які насолоджуються сонцем, тоді як сліди війни були скрізь».
«А потім, увечері, я почув гул повітряних тривог».

Театр без даху
Після атаки на театр, частина акторів Маріупольської театральної трупи були змушені покинути місто. З 200 працівників театру в Маріуполі до повномасштабного російського вторгнення лише близько 50 виїхали з міста, приєднавшись до різних українських театрів або переїхавши за кордон.
Олена, Ігор, Матвій та Віра покинули Маріуполь і були серед 14 осіб, які зрештою знайшли прихисток в Ужгороді.
У просторому, непримітному залі Закарпатського обласного музично-драматичного театру релокований Донецький академічний обласний драматичний театр знайшов новий дім і нову місію. Утім, рани від пережитого досі болять. «Це не минає», — розмірковує Віра. «Треба просто знайти спосіб жити з цим».
В Ужгороді відомий український драматург Олександр Гаврош запропонував незвичайну ідею: перетворити їхні особисті переживання на п’єсу. «Він запропонував нам висловитися у формі особистої сповіді», — розповідає Олена. «Він торкнувся різних струн наших найглибших почуттів — від обставин нашого народження, середовища, в якому ми виросли, регіону країни, виховання, яке ми отримали, до того, як у наших родинах святкували свята. Для нього важливим був кожен нюанс».
Гаврош розмовляв із Оленою три дні — загалом понад сім годин. Усього він провів близько 50 годин інтерв’ю з акторами Маріупольської театральної трупи.
«З цих інтерв’ю він відібрав історії про драматичний театр — про тих, хто залишився там, і тих, хто пішов», — каже Олена. «Ці історії були оформлені в літературний твір, який став основою для п’єси. Потім зібралася творча постановча група», до якої увійшли режисер Євген Тищук та художниця Емма Зайцева.
Олена продовжує: «Головна мета режисера полягала в тому, щоб ми не грали у звичному розумінні — не були акторами, які отримують сценарій і втілюють чужий досвід та історію. У цій постановці все було глибоко особистим для кожного з нас. Ми не повинні були грати — ми мали бути самими собою».
Через шість місяців після атаки на Донецький академічний обласний драматичний театр вистава «Маріупольська драма» вперше була поставлена перед заповненою залою.
Як “Маріупольська драма” потрапила в Манчестер

На початку 2023 року Девід МакКріді прямував до України, коли його запросили на театральний фестиваль у Румунії. Там він уперше побачив виступ Маріупольської театральної трупи. Вони ставили іншу п’єсу під назвою «Крик нації», і для Девіда цей досвід виявився неймовірним.
«Як це часто роблять актори, — згадує Девід, — ми зустрілися з Оленою, Ігорем і Вірою після вистави за келихом вина». На той момент він мав лише загальне уявлення про атаку на Маріуполь. Однак під час розмови «стало набагато зрозуміліше, звідки вони родом».
Для Девіда це усвідомлення зробило їхню зустріч значущою. «Це вже було не просто: “Давайте зберемося і щось зробимо.” Це стало: “Добре, у вас більше немає театру. Ви — біженці у власній країні.”» Трупа відповіла: «У нас є театр. Ми називаємо його “театром без даху”.»
Серед акторів Олена найкраще володіла англійською, і Девіда вразило «те, наскільки вона хотіла спілкуватися з британськими акторами та дізнаватися більше про британський театр. Після всього, що вона пережила — після всього болю і страждань цієї жахливої трагедії — вона залишалася настільки позитивною, життєрадісною та захопленою театром. Вона була сповнена рішучості привезти їхню виставу до Великої Британії». Натхнений її ентузіазмом, Девід був готовий допомогти.
До вересня 2023 року, через кілька місяців після їхньої першої зустрічі, Олена надіслала Девіду сценарій «Маріупольської драми», щоб почути його думку. Не знаючи української, Девід «переклав його через Google, і це майже не мало сенсу». Тоді Олена надіслала відеозапис вистави, знятий на мобільний телефон. «Я повністю зрозумів, як виглядає вистава і як вона звучить, але, як не старайся, це все одно просто хтось тримає телефон і знімає виставу.» Тоді Девід вирішив особисто поїхати до Ужгорода та подивитися п’єсу наживо.
«Коли я дивився її разом із українською публікою, це було просто неймовірно — настільки потужно та пристрасно, і я був дуже радий, що прийняв рішення приїхати та побачити це в їхньому театрі, у їхньому природному середовищі.»
Після цієї вистави Девід був остаточно переконаний. Він узяв на себе нову місію: привезти «Маріупольську драму» до Великої Британії.
«А потім, раптом, завтра вже прем’єра.»

Перш за все, Девід МакКріді — «актор за професією», а «Маріупольська драма» стала його першим продюсерським проєктом. І яке ж це було завдання — міжнародна постановка з акторами та творчою командою в країні, що перебуває у війні. «У мене й так було небагато волосся, але тепер його взагалі немає», — жартує Девід.
Спочатку він уявляв невеликий показ вистави на альтернативних майданчиках, ретельно розраховуючи бюджет на скромну постановку. Але випадкова зустріч зі старою знайомою Лізою Аллен, колишньою керівницею театрального напрямку в манчестерському театрі HOME, змінила все. «Я не робив їй жодної пропозиції», — запевняє Девід. «Просто розповідав про все. А в кінці вона сказала: “Ми покажемо це в HOME.” Я подумав: серйозно? А вона відповіла: “Так, це саме те, що нам цікаво.”» Раптом у «Маріупольської драми» з’явився майданчик для показу, хоча до завершення домовленостей ще було далеко.
Постановка вистави — завжди дороге задоволення, і Девід розпочав складний процес пошуку інвестицій. Але доля знову усміхнулася йому, коли він звернувся до лондонської компанії PW Productions, генеральний директор якої, Іан Гіллі, багато років тому працював із Девідом над виставою Mad Forest. Компанія зацікавилася проєктом, але для остаточного рішення Девід мав довести життєздатність постановки.
Це привело його до важливої поїздки в Румунію. Девід переконав трупу з Маріуполя перетнути кордон із Румунією та привіз продюсерів з PW Productions, щоб вони побачили виставу наживо. «Вони повернулися й сказали: “Так, ми дуже зацікавлені.”»
Наступний рік минув у шаленому темпі. «Ми постійно погоджували всі деталі: документи, візи — й усе це двома мовами. Ми обговорювали з HOME найкращий час для показу, публічність, рекламу — все, що стосується театральної постановки.»
«А потім, раптом, завтра вже прем’єра».
«Театр убити не можливо»

На календарі січень 2025 року, і покази «Маріупольської драми» у манчестерському театрі HOME уже йдуть повним ходом.
Виступ у Манчестері додає виставі особливого резонансу. Як і Маріуполь, це місто знає, що таке руйнування від бомбардувань, зокрема під час теракту на Манчестер-Арені у 2017 році. «Манчестер має свою історію зіткнень із трагічними терористичними подіями, які залишили слід у житті його мешканців», — розповідає Геннадій Дибовський, директор Донецького академічного драматичного театру, який приїхав до Манчестера разом із акторами. «Але життя триває, і нам сказали: “Ми допоможемо вам. Ми розповімо вашу історію. Вірте, що все буде добре, і що добро обов’язково переможе зло.”»
Для Девіда, який живе в Манчестері вже понад 30 років, цей проєкт має особисте значення. «Я хотів, щоб вистава була в Манчестері, тому що знав: люди тут її підтримають. Я знав це, бо коли я починав свої маленькі благодійні поїздки з допомогою, підтримка була величезною».
Майже три роки після вторгнення Росії в Україну ця постановка стала надзвичайно актуальною. Попри те, що увага світу перемикнулася на інші теми, «Маріупольська драма» нагадує про події 2022 року.
Для акторів це не просто вистава — це документ виживання. «Важливо розповідати правду, щоб люди знали, що це зробили росіяни», — каже Віра. «Пропаганда працює, і вони почали поширювати брехню, що це люди всередині театру самі спричинили трагедію.»
Сьогодні в Маріуполі історію буквально стирають і переписують заново. Російські окупанти створили новий місцевий театр, де вистави ставляться виключно російською мовою.
Супутникові знімки показують бутафорський фасад, зведений навколо руїн Донецького академічного обласного драматичного театру, щоб замаскувати місце атаки. За словами Віри, вони навіть «залили бетоном тіла людей у театрі, щоб стерти докази їхніх злочинів і руйнування міста.»
Для Геннадія ця постановка має ще глибший сенс: «Я часто кажу журналістам, що цю виставу можна було б показати в Гаазі. Після війни вона може стати свідченням людей, які пережили ці події та були їхніми свідками. Це наша головна місія: відчути підтримку, вірити в перемогу й зробити так, щоб світ також повірив у перемогу. Ми сильні. Ми незламні».
Девід сподівається, що глядачі в Манчестері відчують сміливість акторів і важливість їхньої історії. «Я дуже хочу, щоб люди прийшли й побачили пристрасть і хоробрість цих людей, які стали свідками та пережили масове вбивство. Вони мають силу розповісти свою історію, і я б хотів, щоб люди зрозуміли, що це історія, яку варто розповісти.»
«Ви не можете нас убити, ви не можете знищити нашу культуру. Ви зруйнували наш театр, але ми поїдемо по всьому світу й розповімо нашу історію нашою мовою — українською.»
Хоча показ у Манчестері триватиме лише тиждень, і Девід, і Маріупольський театр сподіваються, що це стане стартовим майданчиком для майбутніх виступів у Великій Британії. Це історичний момент для української культури — «Маріупольська драма» стала однією з перших україномовних постановок, які показують у Британії з початку війни.
Це більше, ніж просто п’єса — це живий документ їхньої стійкості.
«На цьому етапі ми можемо сказати, що для нас вона стала своєрідним психологічним відновленням — катарсисом», — говорить Олена. «Це діалог, у якому ми можемо розповісти про наш досвід. Ми не хочемо співчуття чи жалю. Ні, ми хочемо, щоб люди побачили, що наш театр не повинен асоціюватися лише з його знищенням росіянами.»
«Ми хочемо сказати, що театр убити неможливо.
«Маріупольська драма» йде в театрі HOME, Манчестер, до 18 січня. А от у лютому Маріупольський театр приїде уже з іншою виставою «Косметика ворога» до Луцька. Квитки на неї можна купити тут.
Роберт Воллес
Ольга Данилюк
Фото: Донецький академічний обласний драматичний театр