Таємницю розстрілу у Володимирі-Волинському намагаються розкрити протягом майже 20 літ. Але що більше фактів знаходять, то більше питань виникає.
Іще в середині 1990-х у Княжому місті взялися відкрити загадку 60-річної давнини: куди зникли люди, котрих наприкінці 30-х машинами завозили на територію місцевої тюрми? Більш ніж вражаючий результат дали тоді розкопки, які через масштабність знайденого не припиняються до сьогодні.
Із серії публікацій «Волинської газети» читач знає про перепоховання майже восьми сотень убієнних, чиї останки знайшли під час українсько-польських розкопок. Знає і про намір обох держав встановити на місці масового захоронення людей Меморіал вшанування жертв політичних репресій та війни.
Проте до сьогодні лишається невідомим, хто ж став жертвою тих репресій? Хто були ті кати, від чиїх рук загинули люди? А головне – що послужило причиною такої страшної розправи?
Тож репрезентуючи книгу «Археологічні дослідження на городищі Володимира-Волинського в 2010-2012 рр.», її автори Сергій Панишко і Олексій Златогорський не лише розповіли про нові знахідки, а й поділилися роздумами щодо сумних подій минулого століття.
Зокрема, під час розкопок фахівці державного підприємства «Волинські старожитності» віднайшли останки як цивільних людей, так і військових. Погони польських поліцейських і ґудзики морських польських офіцерів дозволяють зробити припущення, що розстріли здійснювали енкаведисти. Але в той же час на одному з розстріляних було виявлено шкіряну сумку з багатьма патронами до гвинтівки Мосіна (а саме вона, за попередніми версіями, слугувала знаряддям масового вбивства, особливо дітей, про що свідчить велика кількість розтрощених черепів і зігнутий приклад самої гвинтівки).
Тобто якимось чином в одній могилі опинилися і закатовані, і їхні кати.
Цікавий момент пов’язаний із тим, що серед загиблих вдалося виявити жетони двох польських поліцейських, сліди котрих тягнуться аж до Росії!
Керівник ДП «Волинські старожитності» Олексій Златогорський не лише підтвердив існування такого парадоксального факту, й доповнив його новими даними:
– За документами, один із поліцейських вважається розстріляним біля Харкова в Осташкові, а інший – у російській Твері (тодішнє місто Калінін). Насправді ж ці чоловіки: молодші постерункові (тобто сержанти) Куліговський і Маловейський – упокоїлися на волинській землі. От тільки чому їхні документи попрямували на схід – невідомо…
Наступний нез’ясований факт – звідки звозилися ті, кого так жорстоко вбивали. Існує декілька версій. Одна – що то були військові, які перед початком Другої світової війни закінчили Володимир-Волинську школу підхорунжих Війська Польського. Але археологи знайшли величезну кількість предметів, котрі свідчили: більшість убитих були цивільним населенням, котре мало при собі ложки та виделки, в кишенях носили гроші (золоті рублі царської чеканки, срібні франки, і – жодної монети періоду німецької окупації, хоча розстріли здійснювалися ще й 1941 р.). Тобто жертвою стало також мирне населення – переселенці, які опинилися між жорнами Гітлера і Сталіна. Однак навіщо було їх убивати? Невідомо…
Серед страшних знахідок – рештки молодої жінки, котра обнімає півторарічну дитину! Виходить, у траншеї скидали не тільки мертвих, а й живих, і вже там – у ямах – добивали. Якщо знищення молодих чоловіків і тим паче, військових, знаходить логічне пояснення, то кому заважали жінки та діти?
Таємницею оповите й питання, до якого соціального прошарку належали невинно убієнні. На багатьох скелетах – золоті сережки, срібні запонки до чоловічих сорочок, золоті коронки і зубні пломби (а таке могли собі дозволити лише люди заможні).
Серед віднайденого – протез ока, що належав 23-річній жінці. Ця знахідка взагалі має подвійну вагомість. По-перше, свідчить про великі статки самої власниці. А по-друге, може стати ниточкою для пошуку (на той час дівчина зі штучним оком – рідкість, тож є сподівання у нинішній час знайти старожилів, котрі чули про таку людину чи бачили її).
У результаті розкопок і досліджень науковці знайшли підтвердження того, що вбивство величезної кількості людей не було плановим, а мало хаотичний характер. У якусь мить надійшов наказ про необхідність швидкого знищення. Настільки швидкого, що майбутніх жертв не роззували й не роздягали, не забирали особисті й навіть цінні речі. Яка тому причина? Можливо, карателі мусили в екстреному порядку відступати? Можливо, не хотіли, щоби тих, кого вели на страту, зрозуміли близькість смерті? А може, боялися бунту, паніки чи масових утеч тих, кому вже не було чого втрачати?
Зацікавив дослідників і той факт, що карателі отримали наказ не просто вбити. Вони повинні були знищити всі докази свого злочину.
Один із загиблих намагався розкрити таємницю масового знищення людей. Можливо, саме про це він хотів повідомити запискою, котру затис зубами у передсмертній агонії? Проте десятиліття перебування в землі знищили і цю, наразі єдину спробу наших предків внести ясність у події не такої вже й далекої минувшини.
Науковець із Харкова Тетяна Крупа, яка спеціалізується на вивченні археологічного текстилю, протягом січня-лютого здійснювала лабораторні дослідження решток із володимир-волинського городища та зробила дуже цікаві висновки:
– Коли у спеціальний розчин я помістила рештки текстилю, довкола шматка тканини із частинками людського тіла почали з’являтися дивні плями. Про це в телефонній розмові відразу розповіла колегам із «Волинських старожитностей». І разом дійшли висновку: ті плями – не що інше, як бензин. Тобто людей (і вбитих, і ще живих) закидала у траншеї, обприскували бензином та підпалювали. Терміни для знищення сотень жертв виділялися надто стислі. Тож тіла загиблих не те що не згорали повністю, а взагалі були пошкоджені вогнем лише зовні.
Проте карателі на те не зважали – присипали трупи вапном і поверх цього «людського шару» вкладали новий. Що, до речі, ускладнило потім процес розкопок, оскільки скелети лежали майже «переплетені» між собою.
Отож, чим глибше копають дослідники, то більші загадки знаходять. І у всіх цих таємницях незаперечним лишається тільки одне: якими б не були завдання вождів, від того не повинні страждати мирні люди. Причому стосується таке правило як минувшини, так і сьогодення.
– Україна та Польща мають об’єднатися задля спільної мети – дізнатися історичну правду, – висловив переконання громадський діяч і журналіст Республіки Польща Павел Боболовіч.
А відповідальний секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України, голова Всеукраїнського громадського об’єднання «Союз «Народна пам’ять» Ярослав Жилкін зазначив, що сумно спостерігати, як сьогодні політики роблять піар на українсько-польському питанні:
– Увічнення пам’яті – важлива справа. Але останнім часом багато голосних заяв лунає на адресу України, багато популізму з’являється в темі визвольного руху. Шукати історичну правду мають не політикани, а науковці. Бо лише так можна встановити істину та знайти примирення…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.