«Мій чоловік не помер, він загинув, захищаючи Батьківщину!»

Як вбивають та знущаються з українських військових у російському полоні, для видання «Тексти» розповіла вдова загиблого воїна з м. Ківерці Олександра Грицюка. Ця трагічна історія приголомшує: окупанти замордували людину тільки за те, що «ти бандерівець, вас треба вбивати й різати всіх»…

Колеги з ІА «Конкурент» звернули увагу на цей жахливий факт:

«Ми живемо на Волині в місті Ківерці. Мій чоловік Олександр Грицюк працював будівельником. Із перших днів повномасштабної війни він сказав: «Хто, якщо не я?». І пішов добровольцем. Воював у 110-й Окремій бригаді імені Марка Безручка. На жаль, 10 квітня 2022-го він із групою побратимів потрапив у полон під Новобахмутівкою.

Про його перебування в полоні я дізналася з рашистських сайтів. Спочатку знайшла одне відео, потім друге, де він був поранений і йому перемотували голову», – розповіла Оксана Грицюк.

Восени 2022-го їй надійшло підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста. У вересні жінка отримала один-єдиний за весь час лист від чоловіка. Причому, написаний російською мовою:

«Здравствуйте, моя супруга. Нахожусь в плену в Российской Федерации. Был ранен. Кормят, одевают, обувают. Предоставляют всю необходимую медицинскую помощь. Жду обмена и скорейшего возвращения домой».

«Поза всяким сумнівом, лист написаний під диктовку. Але і це для мене була велика радість. Я отримала підтвердження, що мій чоловік живий. Я стукала в усі двері, писала: Координаційний штаб, Президент, СБУ, Національне інформаційне бюро. Їздила постійно до Києва. Не просто чекала з полону, а постійно щось робила. У лютому 2023-го звільнений із полону співкамерник мого чоловіка розказав, що з ним усе добре, ставляться більш-менш нормально, зараз не б’ють, вижити можна. Тепер я розумію, що він так казав, щоб мене не засмучувати. Далі було просто глухо, жодної звістки про чоловіка», – пригадує вдова Героя.

У грудні 2023-го Оксані Грицюк зателефонував представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця і сказав, що є можливість передати речі й лист чоловіку.

«Я написала листа, додала кілька фотографій і відправила на Національне інформаційне бюро. Це було якраз перед Новим роком. На той момент мій чоловік був уже неживий, але я про це ще не знала.

На початку січня 2024 року я отримала інформацію від ще одного співкамерника мого чоловіка. Цього разу я почула, що над моїм чоловіком знущалися. А вже 24 січня мені подзвонила слідча з Києва й сказала, що був обмін тілами в грудні 2023-го, і в них є тіло мого чоловіка», – розповіла жінка.

Не могла в це повірити, була переконана, що вони щось переплутали, і кинула слухавку. Пізніше слідча вислала їй фото татуювання, за яким дружина опізнала загиблого чоловіка.

«Це був найстрашніший день у моєму житті. Коли ми 25 січня приїхали в Київ на впізнання тіла, я була шокована тим, що побачила. Це була дуже страшна картина. Особливо вразило, наскільки худе тіло привезли. Патологоанатом сказав, що в ньому не було й п’ятдесяти кілограмів. Саша був високого зросту – 180 см. До полону важив 110 кг, був фізично здоровий. Те, що від нього залишилося, – лише кістки та шкіра. Голова була вся синя, ніс на бік, вказівні пальці без нігтів. Чи вони висмикнуті, чи відбиті, я не знаю. Сліди катування по всьому тілу.

Його співкамерники пізніше розповіли мені, як над ними знущалися. Щодня били. Били або в камері, або виводили назовні. Били дуже жорстоко, особливо мого чоловіка. За те, що він був високого зросту, статний, за те, що був із Західної України й не хотів розмовляти російською», – розповідає вдова.

З її слів, на нього казали «ти бандерівець, вас треба вбивати й різати»…

Дату смерті йому поставили 16 листопада 2023 року. У висновку українського патологоанатома вказано «туберкульоз». Місяць вона не могла поховати свого чоловіка, тому що була не згодна з цим лікарським свідоцтвом, у якому було просто написано – туберкульоз.

«Так само і з висновками про причину смерті. У російському висновку написано, що він помер у лікарні, причина смерті – пневмонія. У нас же стоїть туберкульоз і легенева недостатність… Достатньо просто глянути на нього, щоб зрозуміти, що він закатований. Там лише кістки та шкіра. З огляду на це все ми сказали, що не згодні й не будемо забирати таке свідоцтво про смерть», – нарікає дружина загиблого воїна.

Зазначено, що помер він у Вяземській центральній районній лікарні. І найцікавіше: коли нам уже в Луцькому РАЦСі видавали свідоцтво про смерть, то написали: місце смерті – місто Вязьма, Вяземська центральна районна лікарня.

«Немає жодного слова про те, що він був у полоні. Тож це виходить, що російська сторона така гуманна, що повезла його, хворого, на лікування у свою лікарню? А мені на це в РАЦСі відповіли: «А що ми зробимо, якщо при ньому були такі документи?».

Зараз матеріали кримінальної справи пішли в прокуратуру. Там ніби змінили кваліфікацію на статтю 438 пункт 1 ККУ (жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням). Хочеться сподіватися, що будуть зроблені належні висновки.

У Ківерцях хотіли меморіальну дошку поставити й казали: «Ми напишемо, що ваш чоловік помер у полоні». А я їм сказала: «Краще взагалі нічого не ставте. Мій чоловік не помер, він загинув, захищаючи Батьківщину», – додала вдова Героя…

Підготував Сергій ШРАМЧУК.

На фото ІА «Конкурент» та з пресслужби Ківерцівської міської ради: таким був Олександр Гаврилюк при житті і таке тіло привезли з рашистської неволі; панахида на Алеї слави в м. Ківерці.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *