З жовтня виповниться 80 років відомому українському журналісту Михайлові Юхті. Він – Заслужений журналіст України, член НСЖУ, володар почесного звання «Відмінник радіо і телебачення України», Золотої медалі української журналістики, призу Популярності, нагороджений Почесним Знаком Національної Спілки журналістів України. Його ім’я занесене до енциклопедичного словника «Українська радіо-журналістика в іменах». Це далеко не увесь перелік нагород, яких нанизала доля нашому колезі за багаторічну працю в журналістиці, що принесла йому визнання і славу. Ім’я Михайла Юхти добре відоме із інформаційних випусків та передач Українського радіо. Його голос знає вся наша країна. А ще він автор цікавих книг, зокрема, про Дмитра Іващенка – дисидента-шістдесятника.
Напередодні свого поважного ювілею Михайло Дмитрович дав інтерв’ю нашій газеті.
– Ви майже п’ятдесят років віддали саме радіожурналістиці. Це була ваша мрія?
– З дитинства я мріяв стати виключно радіожурналістом. Ось хоча б те, який світ відкрився мені, коли у нашій оселі з’явилось радіо, коли вперше у своєму житті почув його голос. Пригадую, дід Гордій надів мені навушники, а там хтось говорить. Побачивши мою дитячу зацікавленість, додав: то з Києва…
– З Києва? – перепитую я, а в мене аж дух забиває радість… Все допитувався, як же так може бути, щоб хтось говорив у Києві, а чути – у нашому селі?
– Підростеш, підеш в школу й зрозумієш… – казав дідусь.
Думаю, з того часу і зародилась у мене мрія. А все почалося із шкільного радіовузла, де вів передачі про життя Будильської середньої школи на Сумщині. Після її закінчення вирішив поступити на факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Але в ті часи до нього приймали з дворічним стажем роботи або після служби в армії. По дорозі зі Львова заїхав до своїх родичів у Луцьк. Тут якось завітав на Волинське радіо. Очолював тоді його мій земляк Дмитро Іванович Терещенко. Він радо мене зустрів і, переглянувши мої публікації з Лебединської районної газети, порадив у них бути позаштатним кореспондентом. Так я і залишився в Луцьку. Постійно звучали мої розповіді на Волинському радіо, які отримували схвальну оцінку від його журналістів. Моїми наставниками були Аркадій Федосюк, Галина Липяніна. Це моє стажування на Волинському радіо й визначило, що радіожурналістика, яка стала, можна сказати, моєю долею. І коли у 1965 році був створений Турійський район, за направленням облтелерадіокомітету я поїхав організовувати там районне радіо, що й мені вдалося зробити. Того ж року вступив на факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Після його закінчення отримав спрямування на Волинське радіо. Це для мене вже був знайомий колектив. Навіть дипломну роботу писав про структуру та організацію творчої його роботи.
Із житлом, на яке мали право молоді спеціалісти, було важкувато. Його виділяли по одній квартирі через п’ять років, а черга на нього велика. І ось одного разу голова облтелерадіокомітету, покликавши мене до себе, каже: «Телефонував голова облвиконкому Юхим Арсентійович Ярощук, просив дати журналіста, щоб допомагав йому писати виступи. Підеш? Обіцяє дати квартиру». Я погодився. Працював інспектором облвиконкому, отримав квартиру. А тут призивають на службу в армію. Під час неї у Мукачевому на Закарпатті працював у дивізійній газеті, потім власним кореспондентом окружної газети «Слава Родіни» Прикарпатського військового округу, що виходила у Львові. Після демобілізації повернувся до Луцька на Волинське радіо. Так що душею і серцем я завжди з радіо. Для мене слово «радіо» суголосне з радістю.
– Ви довгий час пропрацювали на Волинському та Українському радіо. Чим запам’ятався цей відрізок Вашого бурхливого творчого життя?
– На Волинському радіо довелось пройти усі професійні щаблі: від кореспондента, завідувача кореспондентською мережею, редактора, старшого редактора, завідувача інформаційним відділом обласної телерадіокомпанії. Тут я отримав чудову школу оперативної радіожурналістики. Довгий час співробітничав із республіканською газетою «Радянська Україна». Так що в якийсь період спробував себе і в газеті. А коли Україна стала незалежною, мені запропонували йти на Українське радіо. Я відразу погодився, адже це саме те, що і потрібно: великий колектив знаних на всю Україну журналістів, деяких за голосами знав ще з дитинства. І працювати з ними для мене була велика честь.. Думав, тепер і тебе будуть чути на Сумщині, звідки родом. Ну, звичайно, ще одна чудова школа радіожурналістики державного рівня.
Працювати на радіо – це надзвичайний процес, дійсно швидкий ритм життя, інформація народжується і помирає в один день і те, що ти хочеш розповісти в ефірі, треба тільки сьогодні.
– Пам’ятаєте, Михайле Дмитровичу, свій перший прямий ефір на всю Україну і цей магічний червоний вогник студії?
– Мій дебют у прямому ефірі на Українському радіо, звісно, став тією подією, яка закарбовується на все життя… Тоді у залитій яскравим світлом студії перед мікрофоном я, можна сказати, вперше відчув особливе, ні з чим не порівняне хвилювання. Адже тебе буде чути уся Україна. Проте панічного страху не було взагалі. Мабуть, уже у той перший день у мене спрацював інстинкт: я чітко усвідомлював, що в прямому ефірі не повинно бути власному переживанню чи невпевненості. Слухач не повинен чути твоїх емоцій. Секрет був простим і водночас складним – повністю відкинути думки про себе і максимально зосередитися. Усе моє єство переповнювало одне нестримне бажання – працювати, звучати і бути частиною цього дивовижного ефірного світу. І це велике прагнення перемогло будь-яке хвилювання.
– У Вас, як відомого українського журналіста, багато друзів. Хто вони, як їх обираєте, як підтримуєте з ними дружнє спілкування?
– За десятки років журналістської праці бувало дуже багато зустрічей, знайомств. Часто знайомство переростає в дружбу. В основному – це мої колеги. І кожне спілкування з ними є для мене світлим і теплим промінцем, проявом доброго ставлення, яке я високо ціную.
– За свою багаторічну журналістську працю Ви допомогли багатьом людям. На Вашу думку, добро повертається?
– Без сумніву. Мабуть, є певна закономірність, ланцюжкова реакція. Ти зробив щось добре людині, а вона – ще комусь, і так далі, дивишся, добро вже й до тебе повертається.
– Чи ніколи не шкодували, що обрали нелегкий фах?
– Я щасливий своїм професійним вибором. Він у мене сформувався з юних літ. Безумовно, завдяки школі, вчителям. А здобув з допомогою науковців університету. Ніколи не шкодую, що став журналістом.
– Ви творчо працюєте, хоча вже на заслуженому відпочинку. Пишете книги. Щойно вийшла з друку Ваша повість. Про що вона?
– Йдеться про дисидентський рух шістдесятих років ХХ століття на Волині та його лідера – відомого педагога-новатора, науковця Дмитра Іващенка, який разом зі своїми однодумцями у радянські часи виявили мужність у відстоюванні національних інтересів, горінням душі були першими незламними борцями за незалежність України. Книга вже надійшла у бібліотеки та школи Луцька. Її вже читають у багатьох селах Волині, а також у Києві, Ковелі, Тернополі, Івано-Франківську, Львові, Рівному, Полтаві, Сумах, Одесі та інших містах України.
Вже написані та готую до друку ще три книги. Це автобіографічна повість «Ота стежина у ріднім краї», у якій ділюся саме тим, що не забувається з плином років,згадую оту стежину, на якій зробив перші життєві кроки на землі батьків, дідів, прадідів, село Пристайлове над Пслом на Сумщині, де народився та виріс і звідки пішов у журналістику. А в книзі «Скрижалі пам’яті» мною зібрані спогади земляків про багатостраждальну долю рідного Пристайлова, яке не оминули трагічні роки сталінського Голодомору 1932-1933 років, де вимерли від голоду половина жителів села. Написана книга містить уселюдський осуд радянської системи. Хочу, щоб вона стала даниною пам’яті моїм землякам та всім, хто ковтнув сталінського геноциду, була нев’янучою квіткою на могилах жертв голодомору та анафемою антинародного режиму, який з Божої волі канув у небуття. І в третій книжці «Журналістика – моя доля» я ділюся спогадами та роздумами про журналістський шлях… Так що працюю. Журналісти ніколи не мають отого, так званого, заслуженого відпочинку… Підбивати підсумки творчої праці, думаю, ще ранувато: чимало треба зробити… До цього кличе відданість обраній професії. Я часто думаю про те, яке це щастя – присвятити себе улюбленій справі. Я належу до тих, хто журналістикою займається всерйоз і все життя, незважаючи, що вона належить до найважчих і найбільш виснажливих професій, і надалі продовжую співпрацювати з колегами київських радіостанцій, допомагаю їм творити радіолітопис України.
– Отож, Михайле Дмитровичу, нехай Усевишній дарує Вам таких же щедрих творчих ужинків ще на многія, многія і благії літа! Успіхів та нових книг! Із роси та води, колего!
– Щиро дякую! Користуючись нагодою, хочу щиро, від усього серця подякувати колективу редакції «Волинської газети» за увагу до моєї скромної персони, за можливість на сторінках вашого чудового видання повернутися до років моєї ефірної юності на Українському радіо.
А усім шановним читачам хочу побажати одного: нехай ваші оселі будуть сповнені затишку, миру і добра, а з радіоприймачів звучать лише добрі і світлі новини! Перемоги нам усім!
З ювіляром вів інтерв’ю
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На світлині: Михайло Юхта в радіостудії; книга майбутнього ювіляра.