Природний рубіж оборони
Любешівщина
з глибокого тилу, як і всі поліські терени, прилеглі до білорусії, опинилася на
переднім краї. Ніхто не знає, що можна чекати від лукашенка. Тим паче – від
російських військ, які, по суті, окупували білорусію і роблять там, що хочуть. Про
постійні навчання білорусів з росіянами, зльоти військових літаків і
гелікоптерів чи не кожного дня по декілька раз повідомляють сирени. І ЗСУ, і
нацгвардійці, і прикордонники, і, звісно ж, працівники лісової охорони НПП
«Прип’ять-Стохід» готові будь-якої миті дати відсіч ворожим ДРГ чи й військовій
навалі чужинців.
Про те, у
яких умовах працюється колективу НПП «Прип’ять-Стохід», журналісти «Волинської
газети» поцікавилися у його керівника Василя Корця.
– Василю
Трохимовичу, розпочнемо розмову з незвичного запитання. Ви сьогодні очолюєте
один з найповажніших національних парків. Він би мав служити природі та миру. А
сьогодні він став фактично фортифікаційною спорудою, захисним рубежем від
можливого ворога. Як Ви відчуваєте себе командиром такого важливого оборонного
об’єкта?
– Відразу хочу уточнити, що я виконую обов’язки директора
парку «Прип’ять-Стохід». Директор наш зараз служить. На період його служби
міністерство призначило мене виконувати обов’язки директора. Звичайно, ви дуже
правильно підмітили, що ми сьогодні є рубежем, який береже Україну від
вторгнення агресора. І Господь Бог, і сама природа нам в цьому допомагає. Дуже
розлилися наші річки: Прип’ять та Стохід. Води повно і я думаю, що в даний
момент, як кажуть в народі, ворог не пройде. Усе буде добре.
– А ще ж
недавно ми, можна сказати, вважалися друзями, Ваш парк, напевно, співпрацював у
багатьох питаннях з білорусами.
– Ще й якими були друзями. Дружили цілими районами.
Зокрема, Любешівський мав дружні зв’язки з Дорогичинським та Іванівським
районами. Постійно їздили один до одного, у тому числі, наші самодіяльні
артисти, обмінювалися культурними програмами. Вони приїжджали до нас. Дуже
багато загальних заходів проводили. Але, на жаль, часи міняються.
– Що з цього
приводу кажуть люди, які у Вас працюють, і ті, що живуть на території
колишнього району, Ви ж майже всіх любешівців знаєте.
– Люди сьогодні боляче сприймають таку ситуацію, особливо
в прикордонних селах. Це вже давно поєдналося і вважалося одним цілим. Хтось із
наших хлопців брав наших дівчат або, навпаки, їхні дівчати йшли заміж сюди.
Єдналися родинами. Утворювалися цілі інтернаціональні родини. Але нині
обстановка не дуже сприятлива.
– А якісь
наукові контакти, якщо говорити за парк, напрацювали? Чи є з ними бодай якась співпраця?
– Тепер ні. А раніше була. За програмою транскордонного
співробітництва мали чимало спільних міжнародних проєктів, в яких брали участь
і білоруські науковці та екологи. Була навіть така думка, щоб зробити
міжнародний парк, куди б, попри наших,
входили заповідні території білорусії і Польщі. З поляками ми
продовжуємо співпрацю, а з білорусами розірвали усі угоди, тож і ця наша
загальна ідея про великий природничий простір трьох країн відпала. І
транскордонна угода тепер також не діє.
– Василю
Трохимовичу, а як з ідеєю лукашенка про водний шлях від моря до моря.
Любешівщина була в цьому проєкті передбачена?
– Була. Та й раніше річка Прип’ять у межах Любешівщини
була судноплавною. Тут ходили пароплави. Крайньою точкою їх маршруту був
Пінськ. Багато пінчуків приїжджало до Любешова. Навіть більше скажу: сплавляли
ще ліс в бік Пінська, бо ж через цю болотисту місцевість ще не було такого
транспортного сполучення, тому водна артерія слугувала для транспортування
різних товарів. І лісу у тому числі. Зв’язували колоди у плоти, формували з них
цілі флотилії і сплавляли вниз по річці у білорусію.
– Що
сьогодні собою являє НПП «Прип’ять-Стохід» і яка його цінність для держави?
– Це унікальний лісо-болотно-річково-озерний природний
комплекс. Він безцінний. Це не тільки дарунок від Бога для нашого народу, а
також і його надбання. Тому й створено національний природний парк для його
охорони і збереження. А це комплекс різноманітних заходів. Щонайперше, охорона
навколишнього природного середовища. Також рекреаційна діяльність. Наприклад,
до початку цієї повномасштабної війни парк заробляв до 200 тисяч гривень щороку
від приїзду туристів і відпочивальників. Ми надавали їм приміщення для ночівлі,
проводили різноманітні пізнавальні еколого-освітні заходи. Популярністю
користувалися наші екологічні стежки, що пролягали територією парку. У нас були
піші, велосипедні і кінні екскурсії. Що вже казати про мандрівки річковим
плесом. У нас і катери є, можемо з вітерцем провезти від Люб’язя до Свалович
або й до мальовничого Нобеля – озера на території Рівненщини. Це майже 22-23 кілометри водним шляхом. Так
красиво, що словами й не описати.
– Василю
Трохимовичу, нам же, за сприяння ваших працівників, поталанило перш суходолом
добратися до Свалович – унікального села, де всі будівлі під соломою або ж
очеретом, де Стохід впадає у Прип’ять, а вже звідти плавом – моторками –
спуститися до озера Люб’язьке. Тож цілком погоджуємось з вами: емоції такі
сильні, що важко це висловити. Настільки чисте плесо, що в ньому проглядається
підводна рослинність, риби, позаду буруни хвиль, мов хмарки у небі, а ще багато
рідкісних птахів, які не бояться фотосесій…
– Саме так. Цей природний комплекс радує людей, але й вірою
і правдою служить нашій державі. Богу
дякувати, річка розлилася, плесо широке і ми тепер маємо такий укріпрайон, що
не кожна пташка перелетить, не кажучи про людей…
– Василю
Трохимовичу, зі свого журналістського досвіду знаємо, що з початком збройної
агресії росії проти України, весь наш народ став на захист Батьківщини. У тому
числі й лісова охорона національних
парків та лісових господарств. Як взаємодіють ваші працівники із збройними
підрозділами Нацгвардії, ЗСУ, прикордонних військ, правоохоронними органами,
центральною та місцевою владою? Чи надаєте їм якусь допомогу?
– Перш за все хочу
сказати, як тільки почалась військова агресія, багато наших працівників було на
передовій. Зараз там п’ятеро наших
хлопців, а взагалі воює одинадцять чоловік. На жаль, маємо три загиблих і
одного пораненого. Це тільки в нашому НПП. Загинули Віктор Бурдак, Андрій
Мосійчук і Сергій Стефанюк.
– Ким вони
працювали?
– Віктор Бурдак – це людина-легенда. Він уродженець села
Седлище, афганець, брав участь в АТО/ООС.
Як тільки росія вдерлася на нашу територію, він без будь-яких вагань
першим пішов на передову. У нього двоє синів, зараз також воюють, мстять за
батька. Вдовою залишилася дружина.
Андрій Михальчук працював провідним інженером з охорони природного світу відділу державної охорони
природо-заповідного фонду НПП. Без батька залишилося дві доньки, вдовою –
дружина. Сергій Стефанюк був водієм господарсько-технічного відділу. У нього
залишилася дружина і двоє синів.
– Якими
об’єктами гордиться керівник національного природного парку Василь Трохимович?
– У нас унікальне різноманіття. Є ліс, є три річки,
чотири озера. Площа Люб’язького 520 га, 570 озеро Біле…
– Це з
білоруською частиною?
– Так.
– Канали,
які захищали жителі громад, вдалося нам відстояти під час демаркаційних
заходів?
– На жаль, тоді Уряд прийняв інше рішення. Нам довелося
поступитися своєю територією. Два метри вирішили долю каналу… Це той
відрізок, що йде від Білого… А до нього – як де.
Цієї миті відкрилися двері і до невеличкого кабінету
увійшло двоє молодих людей.
– Це наші колеги приїхали із Нобеля, – представляє
господар кабінету.
За якусь мить вони вирішують найнагальніші питання і
йдуть до спеціалістів НПП, ми ж продовжуємо наше інтерв’ю.
– Василю
Трохимовичу, не зважаючи на війну і ті невеличкі кошти, що держава виділяє
природоохоронцям, Ви сьогодні провели цікаву міжобласну науково-практичну
конференцію по водно-болотних угіддях. Розкажіть, як з’явилася ідея цього
заходу, хто відгукнувся на ваш заклик і приїхав? Власне, й про вашу співпрацю з
колегами інших районів та областей цікаво було би дізнатися.
– Дійсно співпрацюємо. І досить активно. Зокрема, й з
Черемським природним заповідником, Нобельським НПП, що на Рівненщині. З
Нобельським – дуже тісно. Їхній НПП фактично продовжує наш парк.
«Прип’ять-Стохід» простягається до меж Рівненщини, а НПП «Нобель», осердям
якого так само є Прип’ять і Стохід з прилеглими до них озерами і болотами – ще
далі… Фактично – їхня природо-заповідна територія – продовження нашого НПП.
Тому й в рамках транскордонного співробітництва ми й планували об’єднати і
Польщу, і білорусь, і Рівненщину – створити один потужний міжнаціональний
природний парк. Його площа мала сягати до 600 тис. га.
– Висловимо
думку, що ці плани будуть втілені після нашої Перемоги, яку так усі чекають..
– Вони не полишають нас. Ми цими планами тісно пов’язані.
На жаль, у такий тяжкий час міністерство фінансує тільки захищені статі. Це
зарплата, носії електроенергії, податки… До речі, хоч і тяжко-важко було, все
ж в бюджет територіальної громади минулоріч ми перерахували 7 млн грн
земельного податку, в тому числі і податку на доходи фізичних осіб. Хоча нам
важко, ми виживаємо. Допомагають нам Франкфуртське товариство, з яким ми тісно
співпрацюємо з травня минулого року. Вони нам виділили різних матеріалів на 200
тис. грн. Від гвіздків до запчастин для тракторів і автівок.
– Чи знають
ваші франкфуртські колеги, що витворяє у нас росія? Чи не доводилося Вам
розповідати про реальний стан справ, бо ж, знаємо, що російська пропаганда
намагається все поставити з ніг на голову?
– Вже під час військової агресії жодного разу за кордон я
не виїжджав. Не було такої можливості. Але постійно спілкуємося з
Франкфуртським товариством – й онлайн-наради проводимо, і так зідзвонюємося по
якихось важливих питаннях. Вони досить болісно сприймають цю війну і з любов’ю
ставляться до нас, хочуть чимось допомогти, вирішити якісь наші питання.
Зрозуміло, що питань багато і наші бажання не обмежені, хоча, формуючи заявки,
ми намагаємося бути стриманими… Хоч і маємо застарілу базу, яка потребує
оновлень, модернізації… Але навіть при
такому стані справ, все ж передали два УАЗи у ЗСУ, бо вважаємо, що там вони
більше потрібні, аніж в нас. Хоча ми також уже на переднім краї…
– Ми захоплюємось
вашими людьми, природою, історією… Тут стільки цілющої води… У пустелі ваш
НПП був би мільярдером… І птахів не полічити… Усілякий звір водиться…
Унікальна рослинність… Як Ви самі сприймаєте своє довкілля?
– Дуже позитивно. Я з раннього дитинства мріяв захищати
природу. Одразу після школи я пішов навчатися у Шацький лісний технікум. Після
його закінчення вступив на лісогосподарський відділ в Українську
сільськогосподарську академію, закінчив її у 1987 році. Коли я прийшов на
перший курс академії, її закінчував нині знаний лісівник і науковець Анатолій
Гетьманчук.
– А потім
зустрічав Вас у Любешові?
– Так і було. Я працював у нього в лісгоспі лісничим,
потім – головним лісничим, а відтак вісім місяців підміняв його на посаді
директора лісомисливського господарства. Згодом мене перевели директором
Камінь-Каширського державного лісогосподарства, а тоді повернувся назад у
Любешів, на цей раз повноправним директором лісомисливського держалісгоспу. З
директора пішов на посаду першого заступника Любешівської райдержадміністрації,
а тоді – і голови держадміністрації. Любешівський район знаю не з розповідей,
кожне село відвідав десятки разів.
– Від кого у
Вас ця любов до рідного краю, його людей, природи?
– Напевне, що від батьків.
– Ким вони
були?
– Мама Тетяна Пилипівна працювала у колгоспі, батько Трохим
Якимович був товарознавцем, працював у місцевому споживчому товаристві. Але
Природа і довкілля брали своє. Наше рідне село Хоцунь – серед природи.
– А хто ваша
дружина?
– Звати її Світланою. Вона вінничанка. Ми познайомилися в
сільськогосподарській академії, де разом навчалися. Вона закінчувала
економічний факультет, а я –лісогосподарський. Моя Світлана Іванівна дуже добре
прижилася на наших пісках, із чорнозему переїхавши сюди. Працювала на різних посадах
у колгоспі, в територіальному центрі, більше десяти років очолювала пенсійний
фонд району. .
– Цікаво,
якою стежкою пішли ваші діти?
Старший Олег має власну фірму, а молодша донька Оксана
працює юристом в обленерго. Природі так само віддані, вміють шанувати пташку і
звіра, захоплюються нашими озерами і річками…
– Що
найбільше цінуєте у людях і, зокрема, у своїх друзях?
– Найбільше щиру не лукаву дружбу і дуже не люблю обману.
Достатньо один раз мене обманути і не знаю вже що потрібно тій людині зробити,
щоб я назад прийняв її до себе.
– Розкажіть
про конференцію.
– Ми її планували заздалегідь. Водно-болотні угіддя –
дуже важливі у світі. Ми запросили до розмови наших колег із Шацька, Нобеля,
Черемського природного заповідника. У нас багато спільних інтересів, які
потрібно вирішувати разом. На мою думку, ніщо так не зближує людей, як живе
спілкування. Одна справа – зустрітися в онлайн, переговорити про якусь
проблему, обмінятися даними по телефону, інша річ, коли дивишся в очі і
розмовляєш. Тоді і моя розмова швидше доходить до нього, і його стає
зрозумілішою мені. Може, спрацьовує ефект відстані або ж людської близькості.
– Нам
довелося багато добрих слів почути про Вас особисто і колектив НПП від
директора Черемського природного заповідника, заслуженого лісівника України і
нашого, і вашого колеги – члена НСЖУ Володимира Мирки.
– Нас з Володимиром Васильовичем також пов’язує дуже давні
і тісна співпраця. Я працював головним лісничим у Любешові, а він головним
лісничим у Маневичах, директором у Городку, а тоді став головним лісничим
обласного об’єднання «Волиньліс». Так що різні питання вирішували спільно і
бездоганно. Ніколи ні в кого не було якихось нарікань.
– Хотілося б
почути про співпрацю з Любешівським державним лісомисливським господарством?
– У нас склалася добра співпраця, є повне порозуміння з
усіх питань. Наприклад, ми маємо у парку свій трактор МТЗ-80, плуг ПКЛ-70 і
надаємо всіляку допомогу лісогосподарству. У нас також є спільні угіддя.
Частину вони нам вже передали, а частина знаходиться у їхньому підпорядкуванні.
– Під вашою
спільною опікою і корабельні сосни?
– Це неподалік озера Біле. Святе місце. Коли проводилася
лісовпорядна експедиція, туди приїжджали науковці… Пробурювали бурчиком
стовбури, щоб вивчити вік сосон. Точно вже не пригадую, скільки нарахували, та
під двісті буде чи не кожній… Унікальна пам’ятка природи, якою може
похвалитися Любешівщина. Подейкують, що саме задля вивезення корабельних сосон
і був прокладений наш знаменитий канал, про який ми вже говорили.
– У Світязькому
лісництві Шацького НПП нам доводилося бачити сосни, яким за двісті років. Вони
пам’ятають ще солдатів наполеонівського війська, бо ж ростуть при так званій наполеонівській
дорозі, що веде від Західного Бугу через Шацькі ліси вздовж Прип’яті, яка бере там
свій початок, на Ратнівщину… Думаємо, у вас таких пам’яток природи багато.
Згадаємо хоч би ще про одну дивовижу вашого краю. Якось ми потрапили на
«черепаше весілля»… Це була така дивовижа! Стільки черепах в одному місті ще
ніколи не доводилося бачити. І такий подарунок зробив нам ваш колега-лісівник
Володимир Ковальчук – людина великої душі. Чи не ваш родич, бо, принаймні,
любові до природи має стільки ж, як і Ви?
– Дійсно, у нас мальовничі місця. Запрошую вас на літо. Хай тільки ця клята війна закінчиться.
Візьмемо катер, зробимо водну прогулянку, покажемо мальовничі місця Волині.
Нещодавно у нас були англійці… Я про них ще не розповідав. Ми налагоджуємо з
ними зв’язки, думаємо про співпрацю… Вони вже дають нам генератори для
освітлення… У них така сучасна техніка, телеоб’єктиви ледь не метрові… Ці
фотокамери не змовкали ні на мить. Їхня співробітниця показувала бінокль за 10 тис. доларів, але за
метрів 150-200 на лепесі видно, як жук лазить…
– «Волинська
газета» такої техніки ще не має…
– Але, дай Бог, щоб з’явилася…
– Василю
Трохимовичу, а колектив ваш великий?
– Усіх посадових одиниць 74, зараз маємо трохи
вакансій… Я вже казав, що дев’ять наших працівників воює. Це святе. Ми їх зі
штату не виводимо. За ними збережені робочі місця, до липня із згідном закону у
нас ще й зарплатню отримували. Оскільки Уряд вирішив, що з липня фінансуванням
займатимуться ЗСУ, то нам було заборонено надалі цю зарплатню їм виплачувати.
45 чоловік нараховується тільки у службі державної охорони. Колектив
стабільний. Люди віддані Природі. Для них нема ні дощу, ні снігу, ні морозу, ні
спеки. Вони працюють з повною віддачею. Вже цього місяця браконьєрських сіток
забрали до трьох кілометрів. Люди, на жаль, є різні… Хочу, втім, запевнити
читачів, що ніщо не перешкодить нашим хлопцям.
– Василю
Трохимовичу, сьогодні ви працюєте безпосередньо на кордоні з державою, яка дружить
з росією. Чи не боязко? Чи люди готові дати відсіч ворогу, коли виникне така
необхідність? І чи не виникає питання, що цим хлопцям, які хоч і не у війську,
але зі зброєю на цім переднім рубежі України, потрібно дати якісь доплати від
держави….
– Як людині, мені, звичайно, хотілося б, щоб і їм щось
доплачували. Вони копають окопи, вдень і вночі несуть чергування і їх служба також повна
небезпек… Та поки що про доплати ніхто не говорить. Ми хоч і на кордонні, але
тут – мир.
Розмову вели
Володимир
ПРИХОДЬКО,
Сергій
ЦЮРИЦЬ.