“Найважливіше у фізичній терапії – мати ціль”: шлях Віри Антропової у реабілітації – від університету до Українського Червоного Хреста

22-річна Віра Антропова, ще студентка, але вже після закінчення бакалаврату почала присвячувати своє життя допомозі людям у їхньому фізичному відновленні. Сьогодні Віра навчається на магістратурі “Фізичної терапії та реабілітації” та працює фізтерапевткою мобільних реабілітаційних командах Українського Червоного Хреста.

Ця спеціалізація, за  її словами, – шлях до повернення повноцінного життя людини. Вона вимагає глибоких знань, емпатії та постійної взаємодії з пацієнтом. 

 “Волинська газета” поговорила з Вірою про аспекти її роботи у фізичній терапії, шлях від студентки до досвідченої фахівчині, а також зануримося у складні, але надзвичайно важливі реалії праці фізичного терапевта нині. 

Фізична терапія: як туди потрапила Віра та стан сфери в Україні

Поділися, як ти потрапила в медичну сферу, що тебе до цього спонукало і, власне, чому саме фізична терапія?

Ще в класі, певно, шостому-сьомому я знала стовідсотково, що буду медиком. Проте точно не була впевнена, яку спеціалізацію оберу в майбутньому. 

І зауважу, що коли готувалась до ЗНО, то сконцентровано готувала предмети, потрібні саме для медичної сфери. Потім був вибір, де вступати: чи то просто медицина, чи фізична терапія. Переглянувши кілька відео, я зрозуміла, що треба обирати фізичну терапію. 

А коли я почала навчатись, то дійсно зрозуміла, що це дуже крута спеціальність, яка допомагає повернути людині віру в життя і допомогти продовжувати жити.

А як щодо викликів у професійній карʼєрі? Які трапляються найчастіше, і як ти їх долаєш?

Якщо чесно, то на початках було досить складно починати комунікацію. Коли завжди приходить новий пацієнт, і ти не розумієш, як правильно звернутися, що правильніше сказати. Бо завжди – нова людина. 

До того ж у сучасному світі є трішки ейджизму. Наприклад, коли приходить молодий спеціаліст, ти можеш почути: “Ти ж студент ще, що ти можеш знати?”. Тому через це було трохи некомфортно, але з досвідом більше набуваєш певності та розумієш, що не варто поважати за вік, а більше – за дії, які людина робить та за те, що вона має в голові. Це – набагато цінніше.

Хочу запитати, які б основні завдання спеціалістів фізичної терапії в Україні ти виділила і чому?

На жаль, із війною, фізична терапія в Україні стала набагато затребуванішою. На 1,5 мільйони збільшилася кількість людей з інвалідністю за останні роки, яким необхідна реабілітація. І це лише офіційно.

Хочу зазначити, що найчастіше я працюю з геріатричними пацієнтами, тобто літніми людьми. І коли вони виписуються з лікарні, то не ведуть дуже активний спосіб життя, адже не знають, що вони здатні сидіти чи ходити. Та й іноді важко донести це до них самих.

Наразі в системі реабілітації існує значна прогалина, яка стосується амбулаторної допомоги. Якщо на стаціонарну реабілітацію держава виділяє чимало ресурсів, то люди після виписки звідти часто не знають, що робити далі. Ця ланка, що має забезпечувати безперервність процесу відновлення, наразі є проблемною, адже в Україні амбулаторна реабілітація поки не так поширена та дієва.

Зараз починають в амбулаторіях місцевих відкривати всякі кімнати, палати і так далі, але це поки не дуже масово. Тому найбільшою проблемою є от така реабілітація після виписку із лікарні, яка дуже важлива у реабілітаційному процесі пацієнта. Оскільки після повернення додому людині потрібно повернутися до попереднього ритму життя.

Знаєш, зараз багато трапляється людей, які свідомо називають фізичну терапію масажем чи часто плутають ці поняття. Що ти про це можеш сказати, як спеціаліст?

Це дуже просто пояснити. Колись у нас навіть не було закладів, де б навчали фізичної терапії. Зараз – напрямок активно розвивається. Крім того, ми можемо бачити, як працюють у цій сфері за кордоном і автоматично розуміємо, що це таке.

Багато людей хочуть все спростити, одна з причин – лінь. До прикладу, “у мене не згинається нога, піду полежу і пройде. Навіщо мені йти до спеціаліста”.

Друге – це необізнаність. Люди не цікавляться тим, що таке реабілітація, фізична терапія та масаж. Чи є між ними, до речі, різниця, і що це таке. А масаж – це лише частина від фізичної терапії. От є фізична терапія 100%, а масаж – це 10%. Він допоміжний, але на дуже короткий період.

А яка ж тоді різниця між фізичною терапією та реабілітацією?

Я гадаю, це просто різні назви.

В Україні загалом фізична терапія та реабілітація почала набирати обертів у 2013-2014 роках . Згодом це почало розвиватися все більше і більше. Пройшов якийсь період часу і люди зрозуміли, що назва “реабілітація” застаріла, тому змінили на “фізичну терапію”. І з “фізичної терапії” вже, до речі, знову в 2024 році змінили на “реабілітацію”. 

Тільки дуже часто зараз виникає проблема в тому, що саме фахівців плутають. Я надаю послуги з реабілітації, але я є фізичним терапевтом. 

На твою думку, наскільки добре розвинена фізична терапія в Україні? Можливо в тебе є досвід закордонного стажування в цій спеціалізації. Якщо так, то розкажи про навчання там та порівняй наш підхід лікування та лікування за межами України.

Так, я мала досвід закордонного стажування. Декілька разів їздила в Польщу і Чехію. Насправді як такої різниці немає.  Тільки відрізняється навчання трішки. У них діляться на фахівців із спортивної фізичної терапії та є фізичні терапевти, які працюють у лікарнях. Також там є детальний поділ по галузях. До прикладу, фізичний терапевт, який працює в неврології, інший – у кардіології і так далі. У нас поки такого немає, можливо, через недобір кадрів.

До того ж, якщо порівнювати, то трішки підходи інші. У них поширена страхова медицина, і люди дуже довго чекають на послуги. У нас людина після операції має одразу доступ до 14 днів на проходження фізичної терапії. Якщо це за кордоном, то там пацієнти мусять ставати в чергу і чекати.

Досить цікаво із відмінностями. А що це була за програма?

У нас є заключений договір із університетом Яна Длугоша. Це в Ченстохові (Польща).

Під час війни польський університет організував для нас програму, аби ми могли відчути навчання там упродовж 3 місяців. Вони давали нам змогу безкоштовно навчатись, але ми самостійно оплачували проживання, харчування і так далі.

Ми просто навчалися власне за задоволення, так би мовити, без обовʼязковості здавати якісь роботи.

Спираючись на власний досвід, із якими проблемами найчастіше приходять люди?

Наразі найчастіше це – інсульти. Вони займають напевно відсотків 60-70 від загальної картини. До того ж інсульти бувають різні: первинні, повторні, ішемічні, геморагічні. Є й люди, які вже перенесли три інсульти, а то й більше, і в них – дуже складні порушення, геміпарези. Тобто гемі – це половина, одна частина тіла не працює або працює з порушеннями.

Наступне, що також поширене – ендопротезування. Це коли пошкоджений чи зруйнований суглоб замінюють штучним. Найчастіше звертаються після операцій по заміні кульшового чи тазостегнового суглоба.

Крім того, бувають пацієнти після черепно-мозкових травм, після переломів у різних ділянках тіла. Присутні й ті хвороби, з якими звертаються рідше: Альцгеймера, Паркінсона, розсіяний склероз тощо.

Дивися, є певна ланка людей у суспільстві, які мають певні проблеми зі здоров’ям, але уникають звернення до терапевтів. У яких же випадках, попри здатність функціонувати, але при наявності порушень, обов’язково треба звернутися до лікаря, аби запобігти погіршенню фізичного стану?

Часто люди ігнорують болі в спині. Вони виникають здебільшого, як “професійне захворювання”. До прикладу:  у бухгалтерів, вчителів, програмістів, у тих, хто більшість часу просто сидить. І потім люди кажуть: “Ай, я – молодий. Пройде”.

Це може пройти, а може й узагалі не пройти. Люди не хочуть звертати на це уваги,  надалі мають дуже велику картину наслідків.

Наступне – тиск. Високий артеріальний тиск часто недооцінюють, особливо – чоловіки. Багато хто думає, що це тимчасове явище, яке “пройде саме по собі”. Однак, неконтрольований високий тиск є дуже серйозним ризиковим фактором, який може призвести як до інсульту, так і до інфаркту. Навіть якщо одного разу підвищений тиск минув без наслідків, це не гарантує, що так буде й наступного разу.

Суть у тому, що тиск бажано контролювати постійно, аби не допустити гірших порушень у майбутньому.

Розкажи, як найефективніше відновитися після важких травм?

Головне – знайти ціль. Дуже і дуже важливо у фізичній терапії мати її. Ми завжди з пацієнтами разом визначаємо те, чого вони б хотіли досягти. Це не означає, що я скажу: “Вам треба ходити, бо так треба”. Це так не працює, бо людина скаже, що їй цього не треба і не робитиме цього. Для цього варто поцікавитися її минулим досвідом, хто її підтримує та які в неї хобі. Це допоможе знайти мотивацію, щоби людина сама захотіла подбати про своє здоровʼя.

Розповім про цікавий випадок із військовим. У нього було дуже важке поранення, стегнову кістку буквально збирали по частинах. Після виписки з лікарні він просто лежав. Дружина боялася, щоб він нічого не порушив, тому він просто лежав, нічим не займався. Йому навіть діти перестали бути цікавими. Фактично, це була депресія.

Ми приїхали, почали з ним спілкуватися. Дізналися, що раніше він був аграрієм. Ми поговорили з ним, і виявилося, що в нього є мрія – стати корисним для сім’ї. Разом поставили йому ціль – повернутися до роботи.

Відтак, ми почали крок за кроком: вчили його перевертатися в ліжку, сідати, потім ходити – спочатку з допоміжними засобами, потім – без. Зараз він ходить на роботу, допомагає та забезпечує сім’ю.

Ось так це працює: коли людина вірить у свою мету, вона її досягне. Нав’язати чиюсь думку, на жаль, не виходить.

Шлях в Українському Червоному Хресті

Зараз було б цікаво почути від тебе твій досвід в Українському Червоному Хресті. Як ти туди потрапила, які там головні обовʼязки. Можливо маєш якусь цікаву історію звідти?

Отож, із Українським Червоним Хрестом я познайомилася на початку повномасштабного вторгнення, у березні. Тоді проходив тренінг з навчання населення навичкам першої допомоги. Я прийшла туди, як слухачка. Мені це сподобалося. Через деякий час там проходив набір інструкторів, аби навчати потім інших людей. Так я і долучилася. 

Український Червоний Хрест — це мега класна ком’юніті. Організація робить багато чого.

У нас є декілька напрямків роботи: перша допомога, гуманітарна допомога. Тобто дуже багатьом людям допомагаємо із гігієнічними засобами, з продуктами, з грошима і так далі. Крім того, є мобільні медичні бригади.

Люди, які є фахівцями, лікарями та водночас волонтерами Українського Червоного Хреста, виїжджають у села без ФАПів (фельдшерсько-акушерських пунктів, або амбулаторій). Вони мають змогу видати людям ліки, поміряти глюкозу і таке інше.

І ще сила-силенна із напрямків – загін швидкого реагування. Це хлопці та дівчата, які волонтерять. От був приліт в Луцьку, ми там були перші.

Ми проводимо волонтерські асамблеї та зустрічі, куди добровільно з’їжджаються волонтери з усіх куточків України, аби разом навчатися й ділитися досвідом. Коли у 2022 році мене вперше запросили на один із таких заходів, я подала анкету, і її погодили. Я була вражена, побачивши стільки молодих, зацікавлених, амбітних людей, які прагнуть щось робити та змінювати. 

Згодом я стала волонтером загону швидкого реагування, а потім — рівним інструктором з напрямку YBC (Youth As Agents Behave Change). У рамках цього напрямку ми проводимо гуманістичні сесії серед молоді, нашої цільової аудиторії. Ці сесії складаються з кількох блоків, що охоплюють активне слухання, ненасильницьке спілкування, інклюзію та інші важливі теми.

Яке твоє життєве чи професійне кредо?

У професії для мене найважливіше – щирість. Якщо ти щира з людьми, то люди будуть щирими із тобою.

Автор: Ростислав ШВАНИК.