Польський інститут національної пам’яті на дві голови переріс українського аналога та продовжує суттєво впливати на виховання патріотичних і державотворчих почуттів громадян РП. Що вже зараз потрібно запозичувати? Насамперед, пересувні фотовиставки, присвячені важливим датам та подіям минулого. Теми, які по обидва боки кордону, особливо в містах-побратимах, будуть викликати не прояви відторгнення, а нагадувати гасло спільної боротьби зі східною ордою «За вашу і нашу свободу!». Може, тоді проблем у взаєминах стане менше?
Ось люблінський приклад. Щоразу на Литовському плацу, неподалік пам’ятників на честь Речі Посполитої, Юзефу Пілсудські і Невідомому солдатові, полеглому за Польщу, біля входу на центральний поштамт, було розгорнуто експозицію, котра розповідала про діяльність Корпусу охорони пограниччя у 1921-1939 рр. Що там не мали права служити некатолики і представники інших народів (українці, євреї, німці і т.д.), звичайно, не вказувалося. Акцент на героїзмі оборонців польських кордонів.
Потім, звичайно, були стенди про «Волинську різанину» періоду Другої світової війни. Їх, на жаль, не бачив, тому й від коментарів треба утриматися. Натомість у ці серпневі дні експонується інформація про Варшавське антигітлерівська повстання, яке розпочалося 1 серпня 1944 р. і було потоплене в крові та масових руйнуваннях нацистами та їхніми російськими наймитами в есесівській уніформі. Основною метою організаторів збройного виступу було продемонструвати перед окупацією радянською армією, яка тупцювала на протилежному березі Вісли, що столиця Польщі намагається повернути державність, втрачену внаслідок спільної агресії гітлера-сталіна в вересні 1939 р.
А в перших числах вересня, поза усіляким сумнівом, будуть публічні матеріали про початок Другої світової війни. І до 11 листопада, чергової річниці Дня Незалежності Польщі, оголошеного в 1918 р., про цю знаменну для сусідів дату… І так далі впродовж року і багатьох наступних.
Оскільки виставки розгортаються у публічних місцях, то їх споглядає багато людей. Особливо в вихідні дні під час прогулянок. Як правило, цілими сім’ями. Поляки та іноземці дивляться, читають, обмінюються враженнями. Власне, вони засвоюють у свідомості цей матеріал, і саме він стає одним із основоположних чинників сприйняття та оцінки і теорії власної держави та детонатором дій на перспективу.
Тому треба дійсно зняти капелюха перед поляками та визнати: вони нас у цьому матчі переграли за всіма правилами і з сухим рахунком. Але чи взагалі грала Україна свій історичний матч? Чи не в аматорах та аутсайдерах Український інститут національної пам’яті, який працює вже 20 років і який зараз очолює Олександр Алфьоров?
Навіть побіжна оцінка ситуації показує, що маємо хіба що імітацію в соцмережах і політичних виступах, проведення публічних заходів для вузькопрофільної спеціалізованої публіки, але відсутня системна щодення робота. Особливо не на західноукраїнських землях.
Але й тут ситуація нічим не краща. Візьмемо для прикладу Волинь та її адмінцентр Луцьк. Що бачимо на найголовніших Замковому, Театральному і Київському майданах? Виставки, майстер-класи, покладання квітів, поодинокі патріотичні пам’ятники і… на тому крапка.
Звичайно, завдяки всесильному та вічному мільйонерові на чолі Укрпошти Ігорю Юхимовичу, який продав в оренду навіть історичне центральне луцьке відділення на Кривому валу (разом із пам’ятником листоноші в дворовому скверику!), там, як у Любліні, ніякої історичної експозиції не розгорнеш. Хіба що біля міськради, на майданчику, де стоїть постамент Святому Миколаю. Але навіть, якщо і там, чи вже на згадуваних площах, то що це має бути і хто це повинен робити?
Зрозуміло, що до 24 серпня вже нічого не встигнуть. Ні в у Луцьку, ні по всій Україні (хіба на столичному Хрещатику на Майдані Незалежності). Але настане 1 вересня, чергова річниця початку Другої світової. Хто і як розкаже, що десятки тисяч волинян у складі Війська Польського вже тоді воювали проти нацистів? Як прийшли «червоні визволителі», як сфальсифікували «вибори» «делегатів» до так званих «народних зборів» у Львові, де оголосили про «возз’єднання з радянською Україною»? І які репресії коїлися тут аж до 25 червня 1941 року…
А потім настане і 14 жовтня, чергова річниця створення УПА бандерівського спрямування… І 6 грудня, День Збройних Сил України, які ведуть свій родовід ще з князівської доби…
І на цьому ж український історичний календар далеко не вичерпується. Тому за досвід полякам треба тільки подякувати. За інертність УІНП тільки покритикувати. За безініціативність місцеву волинську владу хіба що пожурити, бо тут після пам’ятника Борцям за волю і незалежність України (урізаний і безідейний варіант компромісів замість унікального та цілісного проекту «Стріляючий ліс») за багато років креатив вичерпався, а гроші виділяють щоразу на якісь «потрібніші» цілі.
І так ми невідворотно і системно втрачаємо історичні та духовні орієнтири, не робимо наше минуле зрозумілим і доступним для власних людей, віддаємо їхню свідомість на поталу чужим силам. Тому це не про пам’ятники та виставки під відкритим небом. Це про те, чи взагалі на нашій землі буде шануватися українська минувшина як каталізатор великої боротьби та роботи в ім’я України після Перемоги над російськими окупантами, які, до речі, теж активно застосовують наочні засоби для впливу на суспільство.
Тому треба щось робити. Не здатні урядовці та УІНП, то маємо обласними ресурсами. Розпочати хоча би з наступного року. Бо, наприклад, цими серпневими днями Люблін – місто-побратим Луцька – майже тиждень святкуватиме чергову річницю з моменту заснування.
Якою там буде волинська присутність? Цікавитися в нинішнього керівництва Генерального консульства України в Любліні на цей предмет безперспективно: тут зайняли місця представники львівського бомонду, а генконсул Роман Шепеляк, який вчився на автодорожника і більшу частину свого життя торгував машинами в автосалонах…
А в липні ж відзначалася чергова річниця спільної боротьби поляків і українців під проводом Юзефа Пілсудські і Симона Петлюри проти східних загарбників під гаслом «За вашу і нашу свободу!».
І досі на люблінському кладовищі покоїться прах воїнів Армії УНР, які віддали своє життя в боях проти червоних окупантів на польській землі…
Власне, не тільки ж суто про історію йдеться. Нині центральні вулиці Любліна прикрашені інформаційними таблицями про те, що місто буде в 2029 р. європейською столицею культури. А ми на цей рік запланували велелюдне відзначення 600-річчя з’їзду європейських монархів у Луцьку. Де публічна інформація з цього приводу у м. Луцьку?
Тому діяти потрібно. Навіть в умовах російсько-української війни. І в медіа та соцмережах. І в публічному просторі. І тут, і за кордоном. Для чого знайти фінансовий ресурс та нарешті розробити і представити людям хоча б тематичні вуличні експозиції.
Рік почнеться підготовкою до Дня злуки, а це історичне значення об’єднання ЗУНР і УНР для побудови Української державності, особливо актуальне зараз.
І обов’язково до 14 березня, Дня Українського добровольця: про те, як починалася російсько-українська війна, хто став першим на її захист і чому конституційна норма щодо участі в обороні держави стосується всіх і кожного та кожної.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора: фрагмент експозиції про Варшавське повстання; будівля Генерального консульства України в Любліні; стела на честь Невідомого вояка, який загинув за Польщу; афіша святкування Дня міста; споруда Люблінської мерії, звідки зник український прапор.