У самоврядному органі Світлана Соколюк далеко не новачок. Хрещення пройшла у Городищенській сільській раді Луцького району.
З обов’язками справлялася успішно, серед людей – заслужена повага. Це і стало добрим сигналом довірити Світлані Василівні очолювати об’єднану територіальну громаду, у якій однією родиною вирішили жити селяни одразу двох районів – Луцького та Горохівського.
Подібного колективу у практиці нашого краю ще не було. Час покаже, наскільки ефективною виявиться така громада. Адже невідомо, за яким принципом її фінансуватиме той чи інший район. А як, наприклад, бути з реєстрацією постійного місця проживання громадян, із лікарняним обслуговуванням і т. д.?
Питань реформа органів місцевого самоврядувнаня та процес добровільного об’єднання громад поставили справді багато. На пошук відповідей часу доведеться затратити чимало, але добре уже те, що новий керівник громади оптимізму не втрачає і впевнена: саме життя розставить усі крапки над «і».
– У самоврядний орган я прийшла 19 лютого 1988 року. Тоді Луцька районна рада прийняла рішення про утворення Городищенської сільської ради. До того ми відносилися до Чаруківської. Мене обрали секретарем сільради, а головою став Василь Кравчук. Оселилися в місцевому Будинку культури, в цьому приміщенні знаходимося й досі. Тоді райвиконком виділив нам меблі, а для голови – навіть мотоцикла. Та Василь Михайлович попрацював лише рік. Йому на змінуприйшла Галина Мартинюк, яка перебувала на посаді до 1997 року, а тоді перейшла на посаду агронома місцевого господарства. Тож виконання обов’язків і секретаря, і голови лягло на мене, – каже Світлана Соколюк.
– А часи тоді були дуже непрості…
– Неабияким випробуванням стало в 1997 році переведення котельні, яка опалювала Будинок культури, садочок і школу, з вугілля на газ. Але екзамен пройшов успішно. І в наступному році мене обрали головою сільського самоврядного органу. На виборах 90 відсотків людей за мене проголосували. Звичайно, такою довірою дорожу і до сьогоднішнього дня. Стараюся усе робити так, аби громаді жилося краще. Цю нелегку, але почесну місію виконую досі.
– То у наступному році Вас доведеться вітати з гарним ювілеєм.
– Саме так (посміхається Світлана Василівна). Наближається мій 30-річний ювілей на посаді керівника громади. Колись меншої, тепер – набагато більшої. Якщо відверто, то не все гладко було на перших порах. Давався взнаки брак досвіду, адже управлінському ремеслу нас ніхто не вчив. За освітою я агроном. Дуже лякали мене фінансові питання, платіжки завжди підписувала з якоюсь внутрішньою пересторогою… Завжди пам’ятала,що кожна копійка – це гроші громади, тому ставилася до фінансів сільради з особливою відповідалньістю. Добре, що на моєму шляху траплялися хороші люди, зокрема, тодішній голова райдержадміністрації Іван Луцик, його заступник (а згодом і голова облради!) Василь Дмитрук, керівник районної архітектури Юрій Горбенко, який не тільки допомагав мені, а й підтримував. Мовляв, не переживай, обов’язково справишся. Періоди, як пригадуєте, були різні. У свій час доводилося навіть ділити на талони і килими, і шкарпетки, і різні інші предмети першої необхідності. Дефіцит був у всьому! Великі затримки були з зарплатою у бюджетній сфері. Вечорами село занурювалося у темряву – періодично вимикали світло. Не вистачало всього, а найбільше, напевне, розуму нашим державним керманичам. Його дефіцит, до речі, відчутний і досі. Хоча Україна не зупиняється у своєму поступі. Нині маємо непоганий розвиток самоврядування. На мою думку, реформи місцевої влади давно треба було проводити. Давним-давно! Як і всю систему державного управління згори донизу. Бо якщо ми згуртуємося разом, ми – сила.
Керівником Світлана Василівна стала не відразу. До приходу у самоврядний орган вона прцювала агрономом у місцевому господарстві, яке очолював досвідчений господарник Анатолій Никонюк. А родом вона з Дубровицького району, що на Рівненщині. «З «Бурштинової країни», – як каже сама. Освіту інженера полів здобула у Горохівському сільськогосподарському технікумі. Приїхала у господарство за направленням на посаду агронома з захисту рослин.
На дворі була середина 80-х років. Городищенці, вирішивши бути самостійними, щойно відділилися від чаруківського господарства. Новий колгосп отримав модну тоді назву «Росія», керувати яким доручили Анатолію Олександровичу. Молодого спеціаліста він зустрів приязно. Усе складалося добре. Робота захоплювала. Поля господарства вабили до себе, радували душу виглядом дружних сходів, що вселяли надію на хороші врожаї. Можливо, й досі б не зрадила обраній професії, якби не громадська думка. Люди, з якими працювала пліч-о-пліч, яких знала як і вони її, довірили іншу посаду – секретаря Городищенської сільради. Перечити волі громади ніхто не стане. Це – поза законом моралі, яких суворо дотримується Світлана Василівна.
Час від часу у свою розповідь вона кілька штрихів вплітає про Анатолія Никонюка, який почав господарювати, коли городищенці відділилися від чаруківців. По суті, ніяких соціальних об’єктів, окрім старої школи, у селі не було. Це завдяки господарському хисту, природженій кмітливості та неспокійному характеру Анатолія Олександровича Городище почало оновлюватися і омолоджуватися. За рахунок вмілого та грамотного ведення господарства його спільна каса наповнювалася доходами. Це й дало можливість спорудити гарний Будинок культури, нову школу, дитячий садочок. Для приїжджих спеціалістів Анатолій Никонюк звів 30 будинків. Керівник не жив одним днем, думав на перспективу, про людей. Тож і Світлана Василівна в одному з тих будинків поселилася у 1986 р. разом зі своїм судженим Миколою, з яким разом виростили та виховали двох синів – Олександра і Сергія.
– Щоправда, був період, – розповідає Світлана Василівна, – коли через смерть дружини Анатолій Никонюк поміняв місце роботи. Зрозуміти його моральний стан не важко. Душевні рани не заживають довго. Але в 1996 році спеціалісти господарства поїхали до голови райдержадміністрації Івана Луцика з проханням повернути Анатолія Олександровича у Городище. Треба віддати належне Івану Семеновичу, який із розумінням поставився до нашого бажання і посприяв йому. Тому працювати з Анатолієм Никонюком легко і приємно. Завжди знаходжу підтримку та взаєморозуміння з його боку. Людина він толерантна та уважна. Це для розвитку місцевого самоврядування дуже важливо.
Очільниця ОТГ не приховує свого задоволення, що соціальні заклади Городища завжди у гарному стані. Нема проблем ні з опаленням, ні з ремонтом, ні з забезпеченням садочка, де працює дві групи, меблями, постільною білизною чи продуктами харчування. Вони є у достатній кількості і в шкільній їдальні.
– Світлано Василівно, які села входили до вашої сільської ради до утворення ОТГ?
– Городище, Григоровичі та Мартинівка. Мали три населенні пункти, нині стало десять. Утричі зросте й навантаження на апарат громади, яка після виборів, що відбулися 29 жовтня ц. р., зросла кількісно. До нас влилися Несвічівська (с. Несвіч) Луцького, Бережанківська (с. Бережанка), Михлинська (с. Михлин, Загаї, Маруся), Угринівська (с.Угринів, Дубова Корчма) сільради Горохівського р-нів. На території нашого нового утворення проживає 3,5 тис. людей! У кількісному відношенні не дуже багато, а географічному – територія чимала. Якщо чесно, то воно трохи боязно, бо невідомо, яким чином відбуватиметься фінансування соціальної сфери? Досі це питання вирішувалося у нас на належному рівні. Луцький район набагато економічно сильніший, ніж Горохівський, де, по суті, ніякої промисловості. Аграрним підприємствам наповнити місцевий бюджет складніше. Наша ОТГ на теренах Волині поки що єдина у такому незвичному форматі. Напевне, законодавцям доведеться вносити певні зміни чи робити якісь поправки у законодавчі акти, аби виключити правові колізії і не ставити у тупик діяльність таких ОТГ, як наша.
– Ви якраз і підвели до питання відносно вирішення соціальних питань. Бо громада то одна, але вона на території двох районів. Чи не виникатимуть з цього приводу певні незручності правового характеру?
– Згідно з законом про ОТГ, крім керівника громади, у селах вирішення усіх питань покладено на старостів. Ними стали колишні голови сільрад. Звичайно, на початках доведеться непросто. І не лише нормативно-правова база тут виступає поясненням, а навіть людські стосунки: десь і характерами доведеться притиратися, й звикати до нового статусу… Просто так у житті нічого не буває і легко не дається. Скрізь необхідні якісь зусилля: чи то фізичні, чи розумові. Перед об’єднанням ми зустрічалися, попередньо проговорювали багато питань, десь у чомусь погоджувалися, інколи дискутували. Істина, як відомо, народжується у суперечках. Найболючішою проблемою (ця думка одностайна) є сільські дороги. Маємо серйозно проаналізувати їх стан і розробити детальний план приведення до нормативних вимог. Сормно, що вже, по суті, на 27-ому році Незалежності люди ногами місять болото. То при такій ситуації хіба село може дочекатися нормального інвестора?! Він сюди і носа не захоче показувати….
Знову хочу послатися на закон, у якому передбачено, що створювати ОТГ можна на базі двох сусідніх районів. Але це лише верхня частина айсберга. Більша його частина захована під водою. Через те не все чітко виписано. Зрешто, всі нюанси, що їх виносить хвиля життя на поверхню, передбачити важко. Скажіть, як можна якимись рамками обмежувати трудову чи розумову діяльність певної особи? Це ж нонсенс. Як, приміром, бути з пропискою? Реєструватися усім треба буде в Луцькому чи Горохівському р-ні, бо до 2020-го всі райони мають зберігати свій статус? Це ж стосується і медичного обслуговування. Ці та інші питання ми проговорюватимемо не тільки з простими людьми, але й на рівні районів та обласному. Якщо з Дубової Корчми ближче їхати у горохівську лікарню, то для чого людині витрачати більше коштів на дорогу до обласного центру? Хай краще вона збереже кілька гривень і купить за них якийсь медпрепарат…
– А що можете сказати про фінансову сторону?
– До початку утворення ОТГ ми робили певні розрахунки. Сума набігає немала – до 15 млн грн. Маю на увазі платежі, які громада отримає від господарств Анатолія Никонюка, Андрія Турака, Володимира Кучери. Якщо раніше всі наші податки йшли у центр, то нині 60 відсотків ПДФО лишатиметься на рахунку громади. Це дасть можливість поліпшувати інфраструктуру населених пунктів. Тепер на наших фінансових плечах – 5 шкіл і стільки ж Будинків культури, 4 садочки, а плюс сюди треба доплюсувати бібліотеки, фельдшерсько-акушерські пункти… Це дуже багато. Маємо потурбуватися про забезпечення людей роботою. Тому усе треба прорахувати до копійки. Зараз наполегливо працюємо над бюджетом ОТГ. Педагогам обіцяє платити держава. Хоча є сумніви, що вона робитиме це стовідсотково… Тож мусимо врахувати і такі нюанси. У бюджеті в обов’язковому порядку потрібно передбачити кошти на допомогу онкохворим, малозабезпеченим, дітям-сиротам, учасникам АТО та їхнім дітям, іншим соціально незахищеним верствам. Хай невеличкий подаруночок комусь вручимо, але зігріємо своєю увагою. Її потребуватимуть і воїни, які повертатимуться з війни додому. Маємо все зробити, аби захисники України швидше адаптувалися до мирного життя і стали повноправними членами нашого громадського формування. Тут відповідальність на себе мають взяти депутати та апарат ОТГ. Але коли бути відвертою, то найбільше треба надіятися на себе. Варто подумати і про програми, які можуть приносити європейські гранти.
На розвиток територій гроші за законом нам повинен виділити Київ. Якщо отримаємо їх, почнемо ремонтувати дороги, зокрема, у Дубовій Корчмі, інших населених пунктах. У названому селі в плачевному стані і Будинок культури… Словом, роботи – дуже багато. Тут треба, як писав Тарас Шевченко, «громадою обух сталить», тобто – впрягатися в роботу необхідно усім. Лише у такому разі життя громади, яка поки що є специфічною у своєму роді, буде повнокровним та змістовним. Але в моїй душі живе впевненість, що все у нас буде гаразд.
Володимир ПРИХОДЬКО.
На знімку автора: Світлана Соколюк.