Хто
примусив безпомічну Ольгу Кобилянську підписувати кремлівські агітки з
хвалебними одами «радянській владі» у 1940-1941 роках? І чи розуміла соратниця
волинянки Лесі Українки, як окупанти її використовують?
Про видатну буковинську українську письменницю планетарного
рівня Ольгу Кобилянську, яка, на жаль, на створила власної сім’ї і не мала
рідних дітей, написано чимало. Але одним із найдостовірніших джерел інформації
можна вважати її 83-річного двоюрідного онука Олега Ельпідефоровича Панчука,
професора Чернівецького національного університету. Зовсім юним він жив в
одному помешканні з Ольгою Кобилянською та був свідком, що з нею відбувалося
під час окупації «першими совєтами» Буковини в 1940-1941 рр.
Отже,
іосіф сталін у 1940 р. наказав генералові георгію жукову окупувати Східну
Буковину, що належала після несправедливого поділу територій внаслідок Першої світової війни Румунії, і в цьому західноукраїнському краї відбулося повторення попереднього
сценарію «возз’єднання єдинокровних братів-українців» в умовах російської «тюрми
народів».
Червоним агресорам
потрібна була хоч якась підтримка місцевого населення. І в м. Чернівці їхній
вибір було зроблено в особі всесвітньо відомої Ольги Кобилянської. Згодом у місцевих
газетах (зокрема, в альманаху «Вільна Буковина) почали друкуватися низькопробні
оди большовикам, підписані її іменем. А що було насправді?
Згадує
Олег Панчук:
«Коли
в 1940 році на Буковину прийшла радянська влада, то вже буквально наступного
дня місцева комуністична верхівка прийшла привітати Ольгу Кобилянську з
визволенням від румунського іга. Потім ці делегації ходили безперестанку… Мама
з татом здогадувалися, що Кобилянська не зовсім орієнтується у ситуації, бо
була вже дуже хвора, тому завжди були присутні, коли приходили такі гості.
Скажу вам, що ці делегації і їхні походи дуже відволікали. Серед наших
приїжджих знайомих у ті роки був журналіст і початкуючий письменник Дмитро
Косарик, який мріяв написати книгу про Кобилянську. Він хоч і був партійний,
але справляв враження щирого українця. І батьки єдиному йому дозволяли
залишатися з Ольгою Кобилянською сам-на-сам. І ось одного дня, навесні 1941-го,
він забігає до мами на кухню з таким переляканим обличчям і каже, що Ольга Кобилянська щойно йому сказала: «Вже є як є, лиш би більшовики не прийшли».
Вона не орієнтувалася, що вони вже тут, допитують людей, депортують наших
українців…».
На
той час Ользі Кобилянській було вже 83 роки… Вона буде хвора, це стало
наслідком особистої драми розриву стосунків із Осипом Маковеєм, коли в
40-річному віці її частково паралізувало…
Тим
не менше, московська окупаційна влада нагороджує Ольгу Кобилянську почесною
грамотою «президії верховної ради урср», її прийняли до «спілки письменників
урср…
«Ольга Юліанівна була дуже немічна, повністю паралізована. Зранку дзвонила у дзвінок, і
приходили мама чи служниця, садили її у крісло. Наскільки пам’ятаю, була
маломовною. Як потім з’ясувалося, вона не зовсім уже орієнтувалася в тому, що
відбувається. Коли нікого не було, сиділа лише мовчки. Це було нещасне життя…
Пам’ятаю той день – 21 березня 1942 року. Доктор Гузар, наш домашній лікар
сказав, що життя Ольги Кобилянської – питання кількох днів. Я прийшов зі школи
і мама каже: «Бабуся помирає, йди поцілуй руку і проси пробачення»… Ольга Кобилянська
була найхворішою з усіх своїх братів і сестер, а пережила їх всіх… Напевно,
завдяки силі духу. Після виходу творів, які принесли їй славу, вона відчула
себе потрібною народу», – розповів Олег Панчук журналістам видання «Збруч» про
останні миті життя легендарної письменниці та захисниці прав жінок.
До
речі, Ольга Кобилянська мала тісні взаємини з волинянкою Лесею Українкою, в
якої до 1917 р. гостювала в м. Києві і яка приїздила до неї в гості на
Буковину.
Світлана
КУЛЯ.
На
фото з архіву: Ольга Кобилянська у розквіті сил, таланту і краси.