Співець пелюстки лісової фіалки
Відгук на книгу «Світязь»
волиняка Віктора Лазарука
Про книгу «Світязь»
3-й том, 4 книгу, Віктора Лазарука* хочеться не лише писати – а дихати нею,
насолоджуватись, співати!
Відчувати й вторити
тій «срібній пісні глибокій без дна», рідному Світязю – «сина Дажбога», його
побратимам… Дізнатись, що то за цар-зілля, а по-нашому, біле латаття, персоніфікованих
як «світязянки» легендарного загиблого міста зі святими дзвонами, озера з ароматом поліських паводків, чаруючих всіх
цнотливою красою, різних тонів і півтонів, залежно від пори року, доби,
небесного освітлення й кута зору;
пізнаємо, а то й прямуємо аж до Татарської гори, осідланої колись (на межі ХVст.) непрошеними золотоординськими наїзниками й грабіжниками,
руйнівниками Краю, який знемагав під їхніми копитами…Та про всенародні потуги по захисту й збереженню як водного плеса, так долі народу:
«річку, як і народ, не можна знищити»…
А скільки
маловідомого, захованого в численних пожовклих від часу архівних звітах,
графічних проектах й планах-кошторисах. Народ відкриє собі про золото Корони,
срібло Литви, дикі Пущі, сиві океани, суперечки вічності, оповиті легендарними
сюжетами та опоетизовані, одухотворені серцями небайдужих до рідної землі,
фауни й флори – усе це в художньо-документальному есеї про поліський талісман у
трьох томах, чотирьох книгах із Хронікою. Дуже дорогим було те обстеження й
упорядкування даних про волинський озерний басейн ще в 20-их ХХ ст. Недарма
автор: поет, прозаїк-есеїст, публіцист, пісняр, перекладач, еколог, лінгвіст і
літературознавець, просто громадянин з чистим сумлінням і любов’ю не лише як духовний
провідник своєї рідної землі, а й уродженців-полісян, яких не оминув
доскіпливий дослідник і гідний борець за національні цінності. В даному випадку
маю честь говорити про автора Віктора Лазарука, який взявся за цю щемливу тему
уже в іншу епоху, загрозливу перш за все озеру Світязь, що не усамітнений, а
розташований між водоймами, що ледь не Карелію нагадують. Сам автор, сходивши
босими ногами ці терени, північно-західну Волинь, наслухавшись шерхоту золотого
очерету, шепоту прозорих голубих озерних
хвиль, ввібравши в свою душу різноквіття й запах фіалок, наситившись білими
ліліями, в народі: лататтям, повечерявши не раз «генеральською юшкою з йоржа», будучи
в полоні місячного й зоряного сяйва над таємничим поліським виднокраєм, і в
полоні душевної спонуки поділитись враженнями своїми зі світом, – вибрав таку
художньо-поетичну форму із науково-дослідницьким потенціалом. Це засвідчує його
широкий діапазон ерудиції, лінґвістики, історії, члена екологічної комісії від волинського
філіалу СПУ в сув’язі зі своїм почуттям боргу перед рідним краєм, народом,
заглибленим в розглядувану проблему, що своєю титанічною працею порушує й виливає
суть справи в багатющому, розмаїтому Слові названого твору. Втілює,
сконденсувавши історичні «згустки» – факти й здобутки у найголовнішу зі своїх тем про волинське
Полісся з його дивовижним озером Світязь з лісистим островом вдалині та
оточеним з усіх боків корабельними соснами з дрімучими гущавинами терну, горішнику,
шипшиннику та ягід, грибів, а також рясноквіття тощо, – як «пелюстку лісової
фіалки!». Як поетично й загадково сказано, в орбіту чого й вміщає не лише
«каліграфію», тобто рельєфність шацьких
озер, чудових поліських борів, «по коліна в воді», подвоюючись у водних дзеркальних
відображеннях, (прадавніх чужинських татарських горбів і низин), зниклих колись
островів, а на їх місці сіл, – а й про долі витривалих й оригінальних з
залізним характером полісян, яких не зігнули й не подолали ніякі – ні природні,
ні суспільні, ні історичні вихори століть, катаклізми.
Це звучить в
трилогії, зокрема, як у «Світязі»-ІІІ, поліфонічність розкриття головної теми. Ніжні
й зворушні мелодії «родинно-побутових стосунків» які особливо мило звучать у
піснях ягідних, весільних, жниварських,
косарських… та й у прямій мові з дифтонгами на місцевий жаргонний манір
(«ци» – чи, «Настунейки», «дівойки», «з якого родойку» та ін..), фонеми
успадковані ще з язичницьких часів староукраїнською мовою, що підкреслює колоритність
поліської ойкумени, характер аборигена. Упертого, затятого, непомильного і
строгого. Як у лейтмотивах казок,
легенд, пісень, прислів’їв, не кажучи вже про Яна Чачоту та Адама Міцкевича.
Текст без перебільшення з енциклопедичними майже численними топонімами: назвами
багатьох річок, каналів, урочищ, островів, що зникали, внаслідок людської
діяльності, політехнізації, але
продовжували пульсувати в крові народу. На кшталт аборигенів цих країв
Палажки Сороки чи з хутора Верхи – Боруха Олександра Гнатовича (1905–1985рр.), ще з минулого століття, що
розміняв уже 90-ті ), але не дотягнув до незалежної епохи… Та і чим вона
незалежна, хіба ще більш диктаторська, з керованим хаосом, проблемна, як і була
в минулому…відома хіба забороненою донедавна гласністю, тепер же відкритою, але
тебе ніхто не чує й не реагує, майже, вимотуючи з людини всі соки й віру в
гуманність, в «правлячу еліту», у свободу… Того самого Боруха, якого було не зігнути
провладним нахабством і насиллям разом з його хатою, критою стріхою з крихітними,
підсліпуватими віконцями. Яка поставала з попелу: що зруйнують,
господар-поліщук знову й знову відроджував її на тому самому місці. Хатою
староархітектурної моделі поряд фешенебельних адміністративних дач-кам’яниць типу
прибережної до Світязя «Гряди», львівської «Академії», зведення якої
підтасовано під іменем науковця-академіка Патона, а переслідувала зовсім інші
цілі й використання.
Автором викрито
зухвалість «хазяїв», які не раз і не двічі витісняли старого Боруха з рідних прибережних земель, та не могли
подолати волю закоренілого й впертого полісянина. Він цупко тримався свого
законного, Богом даного куточка…Скільки б його, поліщука, не хотіли й старались
викурити звідси, руйнували його садибу, але не був би то поліщук: він упертий!
«Хай і гірше, зате на свій лад», читаємо в автора. Філософія влади – не для Боруха,
який сам собі на умі! «Як волхв, він усе знає і ніколи не
помиляється, а тому найсправедливіший у світі. Поліщук злопам’ятний і
агресивний, може, трохи убогіший в культурному відношенні від, скажімо, свого
земляка поближче цивілізованого центру. Не комунікабельний, у родинних
стосунках прохолодніший, жорстокіший, ніж, скажімо, той же волинянин або галичанин.» (81). Бо
він пройшов такі випробування життя! Бо ним рухала сила правоти, справедливості,
а автора – почуття справедливості, сила, непідкупність і сміливість
божественного Слова.
Він, не соромлячись,
зізнається: «якщо ви поліщукові подаруєте навіть мішок доларів, не подякує,
може тільки запитати, а де другий».(82). Подібно до цих визначень про характер
й ментальність поліщука й місцевий виходець цих країв, затим заокеанський
іммігрант, писав письменник п. Одарченко.
Психологія полісянина-аборигена
відома, як мало кому, автору «Світязя», бо й самому доводилось чимало часу
мешкати поряд і пройнятися його житейським укладом і проблемами. «Легше пень
викорчувати, ніж поліщука в чомусь переконати!», в цьому весь характер
поліщука. Та коли він відчує (є й такі типи між них!) чиєсь щире тепло,
розуміння й добро, останню сорочку зніме з себе й поділиться. Це стосовно щирості, совісності, й гостинності волинян (поліщуки
настільки бідували віками, оточені непрохідними багнами, піщаними неродючими
грунтами, бездоріжжям та закутками між лісових нетрів, малоосвіченістю, що
соромились самі себе, своєї мови з церковно-слов’янською кореневою
системою – вони ж і волиняни – давно
навчились відстоювати свої інтереси. Останнім часом нові покоління потягнуло
поближче цивілізованих пунктів, процес урбанізації в русі, нові часи, потужніша
політехнізація, нові вимоги життя. Минав час, і мінялись їхні погляди,
тягнулись до науки, немало видатних людей вийшло з колишніх поліщуків.
«Полісся – один із
найзагадковіших українських етносів, який живе на території кількох держав і
якого можна звинуватити в багатьох гріхах. Для інших він здається сумбурним,
каламутним, не зібраним до ідіотизму. Іноді відштовхує від себе моральною
неохайністю, господарською недбалістю, безпринципністю й безпардонністю. Спертися на нього, значить, мати зайвий
клопіт і купу проблем навіть там, де їх і не могло бути. Спільної справи з ним
завжди потрібно уникати, бо обов’язково
підведе під дурного хату».
Тож краще з
волинянином, (а поліщук теж волинянин) не воювати, бо перемога так чи інак буде
за ним. Бо перемога завжди за справедливістю, чим сповнене все єство
письменника, про якого тут мова.
Це і є цимес
творчості Віктора Лазарука, мого побратима, не лише по перу, а й земляка і
однокурсника по «almamater», товариша спільних студентських вечорів,
довірених слухальниць його потаємних зізнань перших порухів-почуттів – сумнівів
і тривог – його закоханості в одну з
волинських «мавок» з зеленими очима, що безперечно була першоджерелом його дикої енергії, романтичності
та напористості єства, натури як і хвилювань за своє власне майбутнє… Яке він проявляв
ще у рядках свого молодого поетичного «хобі», як виявилось, що це було справжнє
Господнє покликання, дарунок долі, дар незвичайного таланту. Що він не раз і не
двічі демонстрував у своїй життєстверджуючій ліричній і художньо-документальній
творчості.
Маю за велику честь
говорити про нього як видатного волинського письменника, який не підвів нікого
– ні професорський персонал вишу, ні своїх батьків, друзів, земляків, віддавши
щедро всім, чого від нього чекали. Хоча б сторінками розглядуваної тут книги,
як виїмок семитомника, в який вкладає свій доробок Лазарук. Молодий, вродливий,
романтичний, упертий і цілеспрямований, такий від роду, чом би й не поборотись
за свої ідеали: за навколишню зовнішню й внутрішню чистоту, порядок, збереження
своєї землі й води, подолати зловживання влади, яка топтала, виснажувала ауру,
що загрожувала зникненню цілого шацького паркового ландшафту з тисячолітнім
навколишнім гідробасейном разом зі світлою перлиною на всю Україну озером
Світязем, з білим лататтям або ж русальним цвітом – цар-зіллям, порівнюваним з
жіночою красою і цнотливістю… Автор саме
озеро в ореолі ще багатьох плес називає «Пелюсткою лісової фіалки»,
унікальність якої вже почали знищувати. Що
це? Націлились залишити тут лише болота? Ні, не болота, «а саме несходимі багна
із своїми таємничими вікнами, вовчими пропастищами й безоднями». О! Не одного
ворога, «непрошеного гостя», тут вони поглинули і схоронили у своїх трясовинах!
Автор не втомлюється
описувати свій екзотичний історичний край, володіючи цілою енциклопедією
місцевих топонімів: від населених пунктів, до назв великих і малих озер,
водойм, болотяних тоней, пагорбів і гористих рельєфів, очеретяних джунглів і
відьомських лозових хащ, як і соснових борів, земельних угідь-суходолів,
зниклих і сущих джерел, урочищ, озер, боліт тощо, як («Ханше болото»,
«Татарська гора») з найголовнішою й найкоштовнішою перлиною Світязем. Разом з
цілою водною системою похідних як від нього, так від власних джерел та
рукотворних озер, як пульсуючих, так і висушених і зниклих, внаслідок
цивілізаційних планів, меліорації (дамб, каналів, здеформованих й зменшених,
внаслідок рубок навколишніх борів, як з західної сторони піщаних берегів
змалілого Світязя, приміром, тощо).
Книга «Світязь», дещо
відмінна від 2-го тому під цією ж назвою** та в тій же манері письма, щоб побачила
світ, автору довелось вкласти титанічну працю.
Як і в ІІ томі,
використаний класичний архівний матеріал від княжих часів і середньовіччя аж до
сучасся; в тому числі, в другій частині
ІІІ тому наведені під тим же підзаголовком документальні світлини
фахівців різних епох, фотосвітлини, слово пересипане ліричними відступами
різних жанрів: поетичними вкрапленнями, історичними довідками, примітками
різними мовами (литовською, польською, білоруською та староукраїнською тощо). А
також проаналізувати колишніх
вчених-дослідників, інженерів – Бенедикта Дубівського, Павла Тутковського, мапи й картосхеми Яна Длугоша,
підняти матеріали польського магната «Архів Сангушка», перегорнути й вчитатись
в тисячі сторінок архівів України, Польщі, Литви, Білорусі княжої України тощо
– (згадавши українську епоху князів Данила з Васильком і їхніх нащадків
Володимира, Льва і Юрія).
Автор як справжній
лінгвіст 4-ту книгу тритомника починає з
детального аналізу правописання гідроніма «Світязь», використовуючи не лише
порівняльний метод з іншими однозвучними фонемами, а й фонетичними
особливостями місцевого діалекту, доводячи доцільність і правильність
слововжитку кореня, суфікса й закінчення даної лексеми, доводячи старовятську
(вятичі, ятвяги) божественного походження «жіночого роду», чітко виражену
семантичну світлову якість, від слів «білий», світлий» , можливо, з ятвязьким
суфіксом, в чому полягає відгадка вжитку твердої чи м’якої голосної у корені
слова. При цьому протягом сюжетної лінії
зачіпає таку вразливу історичну сутність про колишнє народонаселення ятвягів,
які мешкали між Віслою й Нарвою, коли їх витіснили ці горді кочові племена
займали германці з-під Вісли, вони – змушені були кочувати, і хто де й оселився:
чимало в верхів’ях Оки та Вятки, Ростовщини, це середня Московія, які разом з
Андрієм Боголюбським нападали на Київ за княжої доби. Це з висновків дослідника
вченого-астролога (п. Московченка
«Карма України»), виходить, що не тільки. За дослідженням автора «Світязя, тема
народонаселення на Поліссі за рахунок кочових лядських племен в’ятичів (в тому числі радомичів)
набирає нових обширів. Тож недарма в одному з поетичних віршів, вкраплених в прозу необжиті місця
древньої дулібської землі, пізніше заселеної волиняками, тобто чимало сіл
траплялось і на волинському Поліссі, де теж точились сутички й бої і долали
небажаних новопоселян на вільних землях, тим більше, багатих на природні
багатства. історичної вартості, доповнюючих і уточнюючих фактів автор себе почуває
одним з тих нащадків –ятвягів (в’ятичів), що мріє про ятвязянку (аби не
осоромитись перед старовиною!): автор бачить себе то древнім нащадком ятвягів,
до «двійником» їхнім, кожен хрускіт гілки заманює його в ревні хащі, тьму
століть, відчуває на собі катування й насміх друзів, які втерли руки, не
підтримуючи автора в запеклій боротьбі за
народні природні й історичні цінності:
«/Зовсім поруч сміялися друзі/,Грали роль, що осліпли вони!/»…Або ж ті
самі чини, які з рогатками проти головної життєвої програми письменника ставали
стіною: /«Заклопотані пір’ям службовим,/Крізь щілини дивилися з дач:/– Він ще
дихає й мислить, /людкове!/Ще й ціну собі знає, ти бач!/»/. Мов кара накрила
його, хто віддав себе на розтерзання за живучу й таку важливу істину, окрилену
його мету та ідею: «/– Як Ісус, він закоханий в муку/,Вічна мука – то крила
його!/». Навіщо йому були сторонні перешкоди, коли він сам звалив на себе тяжку
ношу і не мав права зрадити самого себе. Така от перспектива світила автору, а
він терзав, боровсь, воював за свій Світязь, свою печальну «пелюстку лісової
фіалки», благання «відпустити його, адже він сам собі «кат і суддя», настільки
здавалась важкою його праця.
Автор,
який все ж знаходив крізь чад напасників і співчуваючі душі, зумівши призупинити
руйнівний екологічний процес, що залежить і від гармонізації природної аури. Кров
закипала в ньому, як в пораненого звіра, відчуваючи «їхню» ненависть, прагнення
вчинити розправу над непокірним письменником, але: справедливість
восторжествувала, він не дасть себе на
поталу ні сучассю, ні старовині в образі «Ятвязі», усміх його перемагав зло, а
саме:
Ні, ось той заколов би і шилом,
Цей би рану списом випікав!..
Усміхнувсь я… І це розлютило
Молодого мого двійника.
Бив під серце, жаліючи наче,
Зла звитяга, що страхом взялась.
Що Волинь синьоока оплаче,
Засміє чорноока Ятвязь.
Віктор Лазарук,
уперто й виснажливо борючись за збереження рідної ойкумені з її всеохоплюючою
«каліграфією», прагнучи до прогресу й поступу своєї ідеї, не смів же він
піддатись насмішкам. Вривається у високі кабінети збайдужілих до народних
цінностей і багатств чиновників, наполягає на своєму, напоритливо досліджує й
робить висновки на тому, що вистачило б на цілий штат науковців, а він єдиний у
власнім громадянськім пориві долає ту сліпу й глуху чиновницьку стіну, яка
протистоїть йому. Автор ніби в дзеркалі, бачить себе «двійником». Він гідний
знань, отриманих в одному з провідних вишів України, як колись, так і тепер,
хоч і був під неспростованим прицілом спецслужб. Тільки не вдалось його
репресувати, як інших, за любов до своєї Батьківщини! У нього поєднувались, на
диво, лірична романтичність життєсприйняття й життєствердження з винятковою
суворістю, принциповістю. А дехто мислив його лише поетом? А поет той, хто
багато знає й уміє втілити лаконічно той багаж в його величності Слово, і, коли
треба, відкрито застосувати метафоричну
відповідь, дати: «тихий ляпас Ляща» нелюдам і невігласам.
Віктор Антонович
Лазарук не хоче себе побачити переможеним, зупинитись на півдорозі, на півфіналі
до здійснення своєї мрії, мети, піддатись сміху далеким предкам – ятвягам, а
себе як ятвязя він бачить звитяжним,
сильним, неподатливим обставинам і «своїм катам». Перемогти! – його кредо.
Читаєш його
безкомпромісну й величаву книгу, яка вміщає в собі вивчення ще до нього,
починаючи з давніх століть і об’єднане зі свіжими дослідженнями кількох держав,
що мали дотичну колись до рідного Краю як Білорусі, Польщі, Литви навіть
Німеччини, не оминаючи й «порпання» татарина, що лишив слід свій на нашій
території, у нашій картографії й історії: текстові, картографічні й
фотографічні документальні свідчення; літописні дані ще від княжих епох, архіви
давніх актів, артефакти, зібрані з Центрального Держвійськового історичного
Архіву колишнього СРСР, мапи, схеми, журнальні й газетярські статті, – це не
лише Б. Дубівського, П. Тутковського,
літераторів Яна Чачота, Адама Міцкевича, І.Вишенського, як і Кастуся Цвірку та
інших – послання, балади, легенди, перекази й навіть музичні свідчення, й усе
те детально проаналізоване й узагальнене, підсилене незвичайним образним
словом, що одухотворює читача, житиме ще
століття й століття й безцінне за своїм значенням.
Все ж у наш
збайдужілий до духовності й культури вік, безбарвний, хаотичний, з
меркантильними тільки інтересами вискочок-неофеодалів по-належному не можуть
оцінити довершене й найзначущіше, безцінне.
Читаючи його, Віктора Лазарука, думала словами нашого ще одного однокурсника,
поета й побратима-критика Левка Воловця,
приєднуючись до такої ж думки, висловленої так: «Вітаємо тебе, Вікторе!
Переглянув уважно твого «Світязя». Праця ваговита, капітальна. Найбільше твоє
науково-художнє досягнення…» Далі: «Подивляє мене великий розмах роботи.
Скільки років ти віддав їй? Про зустрічі з людьми… про це легко дізнатися з
книжки… Така праця була б під силу солідній науково-дослідній установі, а ти
зробив її сам. Тим більша твоя заслуга». Далі: «Другий твій подвиг – що зумів
опублікувати»…Понад десять літ минуло, поки авор Лазарук зумів видати
свою трилогію. (Держава письменницьку працю, як і культуру, ставить на
останнє місце в суспільно-корисній ієрархії.!).Як і розповсюдження подекуди
цінних видань теж не налагоджений, нині в моді нецензурний сленг навіть здібних
літераторів, але ще не те пережили, переживемо й цю звихнуту епоху. У цій оцінці суща правда! Дивуєшся, скільки-то
треба було часу й витримки, і пробиваючи свою працю в світ, для народу, скільки
треба було мук і катування, чого і сам автор не скриває: «Одаріте його й
відпустіте! / Сам собі він і кат, і суддя!.. / То шолопає тьма, свище вітер, / І
тупцюються тіні бродяг./.
Сини доби своєї, плутані і
блудні,
Вертаємо на прощу у ліси.
Стомила нас криклика велелюдність,
Ми слухаєм Природи голоси.(315).
Автор з честю поборює
тіні тих «блуднів», крикунів-галасунів, пустоголових «бродяг», в яких тільки
«свище вітер»; головна ж тема й благородна ціль його «не відпускає». І тих, хто
спідтишка, через щілину лише споглядав на катування поета-еколога, історика,
подвижника. Поважаю людей цілеспрямованих послідовних, справедливих, наполегливих,
відповідальних. Ці риси викликають найбільшу повагу в читача та ідентичного
оточення.
Автор «Світязя»-ІІІ (практично всієї трилогії), не
женеться й не тужить, що не має особливих реґалій, лауреатства, повної
суспільно-громадської підтримки (на відміну інших декотрих спілчан, ласих на всепереможну
сумнівну коронацію (а судді хто?), на «винагороду» різних ступенів), письменник
просто трудяга і, як і славнозвісна й видатна Ліна Костенко на пропозицію
присвоєння їй звань, присудження премій відповіла, що це все «політична
біжутерія», щоб розмовляти з народом, потрібне всього-навсього Слово».
Філософія поетеси Ліни багата і
незвичайна: проста й геніальна, вона мрійниця про «краще майбутнє» й закликає:
«люди! Будьте взаємно красивими!». Цю неписану, дивовижну, неповторну красу поет-есеїст Лазарук вбачає і в своєму
Краю, його природі й людях. Внутрішню
красу «допомогли» втратити українцям під впливом різної наволочі-ворогів, але
«добрі» й самі, що піддались крамолі, яку тяжко витравити з себе самих, і
підточують, як іржа, й досі багатьох… як «слизота», чіпляються за неймовірні
проекти, на самовигоду: а там, хоч трава не рости! Це замітно особливо під час
криз, а всі щоу, викрики з дикими стрибками впереміж, слова про «єдність»,
«милосердя» – шолудива брехня, маргінальна Україна у вигадках фантастів. А
рідна земля – це наша Материзна, Батьківщина, якою слід дорожити й не віддавати
на поталу недоучкам, меркантильникам-посадовцям.
Проте відчуття краси
навкілля у поета-есеїста, прозаїка і просто подвижника духу непорушна! Це
прозоро й чітко вбачається, як автор ставиться до своєї рідної природи:
Зоря сльозиться в небі,
Світілішає блакить.
Були ви коли-небудь
На озері, що спить?
Ви сіли тихо в човен,
Взялися за весло.
Пливе туман ранковий
І сонце за село.
Ви мовчите, бо всюди
Замовкли комиші.
Весело дишуть груди,
Світає на душі.
Не ворухнеться вітер,
Замріявся, завмер…
Ніколи не будіте
Удосвіта озер:
В таку ранкову пору,
Коли пливе туман,
Озерам сниться Море,
А морю – Океан. (160).
А найбільше озеро, що
можна порівняти за його глибінню, розмірами й якістю світлої («білої») води –
Світязь, істинний талісман художника Слова, який благає «ніколи не будіте
удосвіта озер» – це будитель совісті людей, і за це не забудьмо, волиняни , що
поет, науковець й історик Лазарук один з найкращих поетів у нашій національній
волинській спілці; а то й у складі всієї НСП України! Велика йому дяка і слава!
Це не пафос, це заслужена правда.
Іще хочеться
процитувати автора, де він гордиться, що ми – українці, де поклоняється його
величності слову, яке дало йому, автору, всім нам, народу рідному наснаги й
відваги, тому, що «/ми ростем із дна Полісся / мов із багаття теплий дим /…».
Високий батьку, щедра мати,
Світ постеліте для добра!
Хто може нас переконати,
Що ми – не з кореня Дніпра?
/…/ Не погасай, що відсвітило,
Не відпливай, що відпливло!
Тумане мій, торкни вітрилом,
Ляж, тихе слово, на чоло!
Причому: поезії в
книзі написані катренами, тільки у цій статті «стиснені» для «економії» місця.
Автор так поетично відгукується про свій Край: «Не спить Світязь. Не спимо й ми.
Хіба можна склепити повіки, коли у вас за плечима, у непрохідних нетрях
верболозу народжується Прип’ять, дочка Дніпра, а ліворуч лежить срібний браслет
Бугу, руслами яких пролягало розгалуження відомого шляху «з варяг у греки»?
Хіба можна заснути на перехресті шляхів, що губляться в історичній млі?
Пройміться настроєм літописців, який писав про дулібів «живяху по Бугу, гдє
нинє Волинянє», мужнього племені, котре проіснувало протягом століть, грудьми зустріло варварську
навалу і брало участь у поході Олега проти греків…»( 18-19). Тобто шлях
від Балтики до Чорномор’я… «Коментар»і і «Від автора» доповнюють зміст, форму
та ідею автора. Останнім часом в
Україні є багато видань, в їх числі, епохальних і потрібних народу (хоч і
обмеженим накладом). Та не всі можна зарахувати до шедеврів красного слова. Тут
же все по-іншому: наукова розвідка історичного характеру на екологічну тему і
так виразно звучить, так цікаво до обворожливості написана! Пересипана
тематичною поезією, що бере за душу!
Мій відгук як читача, літературознавця й краєзнавця про
цей твір такий: це історичний, науково-критичний, поетичний і документальний нарис
довільної форми, з багатоестампною проблематикою і з розкутою, вільною
трактовкою проблемних питань, висвітлених автором. Твір гідний заслуженої
державної відзнаки! Залишається тільки підкреслити ще і ще раз: я не знаю більш
вартісного твору з таким барвистим й виразним словом, як прочитаний мною
нещодавно виданий твір моїм земляком, побратимом-однокурсником вишу, делікатним
і талановитим поетом і чудовою, й принциповою людиною, гуманістом з
громадянською позицією – Віктором Лазаруком, вписавши своє ім’я в історію
рідного краю – Волині!
Дуже доречний до
цього есею стосовно трилогії «Світязь» (ІІІ, кн..ІV) уривок з вірша Віктора Лазарука на екологічну тему «Дельфін»:
про смуток пораненої природи, пораненого гарпуном дельфіна:
* * *
/…/ І він здригнувсь, здивовано
оглянувсь.
Він добрим серцем похолов…
Жак –Ів Кусто, а в нього… в нього з рани,
Із рани наша тепла кров…
Що ж так гнітить? Чи вийнята
руда,
Стовпи Геракла чи нові опори?
Летючий водень чи важка вода,
Чи ворухнулись попід серцем
гори?
Як ветеран, не спить вона від
ран,
Стоїть в очах пекуча доля поля.
Щемить Землі розчахнута тополя,
Болить Землі розщеплений уран.
О ні! Ми не дамо свою весну
Зрубати, скласти в рівні стоси,
Тягнути зачаровану Десну –
За золоті піщані коси!
Все: Айвазовського моря,
Зелені Довбуша Карпати,
Посаджений руками Кобзаря
Садок вишневий коло зати., –
Все збережем для поколінь
Спів джерела, пташиний щебіт,
І ритми Океану й вічне Небо –
Глаголи віщі Матері-Землі!.
(294).
Фіалка – це чарівний
цвіт в шацьких лісах, що на древній Волині,
пелюстка – її чисте, як сльоза, озеро Світязь, що між пралісів межується
зі Світязем білоруським в районі Новогрудок, батьківщини А. Міцкєвича, оспіване
автором трилогії Віктором Лазаруком і збережене в Слові, як і в багатьох
рішеннях нарад історичного значення республіканського, обласного й місцевого
рівня – для майбутніх поколінь. У тому числі, від розбазарювання безцінних
земельних ділянок державного
заповідника, який міг би стати всеукраїнським дослідницьким центром за умови
«єдиного господаря», що діяв би в межах здорового глузду й дотримання
суворого законодавства. Усі пекучі
питання, підняті автором, відносяться до 70-80-их, коли в повітрі витав подих
третьої світової, пролонгованих у 90-ті,
– роки найбільшої суспільної стагнації й
беззаконня. Це був поєдинок з вороже настроєним контингентом, подібним до битви
з ворогами князя Багона, легенди, оспіваної поетами Я.Чечотою та А.Міцкєвичем,
тільки там місто з людьми затопила й покрила вода… Слава Йсу: покоління автора,
як і він сам, вціліли, хоч не без ушкодження.
Ген де таїться
істинна основа України: спокон віків Волинь була на перехрестях історичних її
доріг одвічно аж до недавніх часів, коли уберегла Україну від ворогів уже
зовсім недавня, в 40-50-их «повстанська Волинь». Саме остання сторінка твору
присвячена нашим землякам, яким виставлені пам’ятники без могил на
цвинтарі села Пульмо, зі словами
закличного характеру ніби низький уклін усім їм: поглянути в очі, їм, нашим
батькам, які пожертвували власним життям в боротьбі за незалежну Україну, які
залишили дуже-дуже чистим поліський талісман (366) Тобто Світязь з його чистою, як сльоза,
водою, пелюсткою лісової фіалки… Подібно їй і людська душа має прагнути бути!
Надія КОРНІЙЧУК,
член ВН СКУ.
23.03.2020 р.
На фото Сергія Цюриця: Віктор Лазарук із шанувальником своєї творчості Михайлом Андрійчуком у редакції “Волинської газети”.
_________
* В. Лазарук, Світязь. Т.ІІІ,
кн.. 4-та. – Житомир: вид. О. О. Євенок, 2018. – Формат 60х84 1/8. – 366 с.
*** Н. Корнійчук, У гармонії з
совістю. / «Рецензія на трилогію Віктора Лазарука «Світязь», 264-268 сс»/.
– Луцьк: «Надстир’я». – 297 с..