Театр – моя віддушина: Катерина Кот про сцену, життя та свою роль у мистецтві
Катя — акторка, яка одного разу зіграла німого нареченого і… закохалась у театр ще сильніше. Вона навчалася на біологічному факультеті Східноєвропейського національного університету (нині ВНУ), але навіть у точній науці не змогла всидіти на місці — студрада, організація подій, постійний рух. Зрештою, ці навички та знайомства стали у пригоді й у театральному середовищі.
Нині вона поєднує стабільну роботу, волонтерство і сцену в театрі «Гармидер» — як простір для душі. У кожну роль входить ніби в реальне життя: проживає її до дрібниць, прописує характери, аналізує болі й міміку, а іноді вплітає у виставу навіть Поліських комарів.
Розкажи з чого почався твій творчий шлях? І як він привів тебе до Театру "Гармидер"?
Направду, мене вабив театр усе життя — ще зі школи. Я тоді вже хотіла бути акторкою. Але мама, разом із родичами, сказала: «Цим на життя не заробиш». Я така: ну, добре, будемо шукати альтернативи.
Попри це, я в школі намагалася створити свій власний театральний гурток. Першою нашою постановкою була “Наталка Полтавка”. Ми справді її поставили, але потім усе якось занепало — чи то канікули почались, чи то просто втратила запал. Воно, скажімо так, “вмерло”.
До “Гармидеру” мене привів цілий ряд подій. Я почала працювати аніматоркою в Луцьку, ще під час навчання. Спочатку працювала в “Адреналіні”. Потім звідти пішла й побачила оголошення, що набирають аніматорів. Я зателефонувала і це, як виявилось, були Руслана і Павло Порицькі. У них тоді була анімаційна студія. Я почала працювати з ними — цілком випадково, буквально, скажімо, встигла застрибнути в останній вагон. А вже потім потрохи влилася в колектив театру.
Спершу брала участь у загальних масових заходах. А потім оголосили кастинг, але я тоді його не пройшла — мені не вистачило досвіду. Зате на наступний раз я вже набралась необхідних знань і стала частиною команди.
Чи пам’ятаєш, який був твій перший виступ у складі акторки театру?
Перший мій виступ був у виставі “Весілля Мари”. Це ще було ще на Ковельській (ред. – старе розташування театру Гармидер). Я грала німого нареченого. І я така: «О, Боже, всі уявлення про театр зламані! Це ж там мають бути слова, має бути текст, щось говорити, а тут — я німий. Як його грати? Я взагалі не розуміла, де я і що я роблю».
Але згодом прийшло розуміння. З досвідом я навчилась, що навіть така роль може бути однією з найсильніших — якщо ти знаєш, як її прожити. Якщо ти відчуваєш, як її зробити — без слів, але з усім іншим.
Як саме відбувається підготовка до нових ролей у вашому театрі?
Насправді кожен актор готується до ролі по-різному. Хтось спостерігає за людьми, які мають схожий типаж: звертає увагу на поведінку, мову, центр ваги тіла, манеру рухатися. Хтось згадує когось зі своїх знайомих, а хтось повністю прописує історію персонажа.
У нас, наприклад, є така практика, яку я для себе називаю «анкетування персонажа». Я не знаю, як це правильно називається, але суть у тому, що актор створює повне досьє на свого героя.
Для вистави «П’ять пісень Полісся» я грала жінку, на ім’я Сафонівна. Я прописала все про неї: де вона живе, скільки їй років, хто в неї в сім’ї, що вона любить і не любить, чим займається. Це був такий збірний образ — трохи від моєї бабусі, трохи від сусідки, трохи від жінок, яких я бачила в селі. На основі цього я формувала її характер.
Я також думала про те, як вона рухається, де їй болить, чи є в неї якась тілесна особливість. Це важливо, щоб не втратити образ на сцені. Часто буває так, що актор забуває про такі деталі: в одній сцені йому щось болить, а в наступній — уже ні, і він весело танцює. Але коли ти маєш чітке уявлення про персонажа, то розумієш, як він відреагує на фразу, що йому сказали, чому він сів саме так, а не інакше, куди піде в певний момент.
Формувати персонажа можна абсолютно по-різному: вигадати з нуля або зібрати з реального життя. Особливо цікаво — спостерігати за людьми. У мене буває, що десь випадково зустріну яскраву особистість — і все, ловлю кожен її рух, жест, слово. Це схоже на якесь маніакальне спостереження, правда (усміхається), але насправді — це акторська робота. Ти переймаєш: як вона говорить, як дивиться, який у неї погляд, як вона одягається. Це все допомагає створити живого, справжнього персонажа.
А як у вас відбувається розподіл ролей у виставі? Це режисер одразу вирішує, хто кого гратиме, чи бувають якісь проби, кастинги між акторами? Можливо, вам дають шанс самостійно обрати, яку роль би хотіли спробувати?
Коли йдеться про розподіл ролей у виставі, все починається з першого етапу — “читки”. До цього процесу можуть долучитися всі, хто бажає взяти участь у створенні вистави. Ми збираємося разом, сидимо в колі, і кожен по черзі читає свій текст. Режисер уважно спостерігає за тим, як актори подають свої ролі.
Саме в цей час актор розуміє, чи підходить йому ця роль, чи є в нього достатньо енергії та натхнення для цього. Іноді буває так, що на початку здається, ніби хочеш взяти роль, але вже в процесі прочитання розумієш, що, можливо, не маєш достатньо ресурсу чи бажання для цієї ролі. Тоді ти можеш відмовитись, адже у нас вільний незалежний театр, і кожен має право вибору.
З тих, хто залишився, далі вже можна зрозуміти, хто що хоче спробувати. Якщо актор каже, що йому імпонує певна роль, це важливо. Режисер, своєю чергою, також оцінює, чи підходить конкретний актор для цієї ролі, чи є у нього достатньо робочих ресурсів, щоб виконати задачу.
Далі ми проводимо другу “читку”, де вже більш-менш чітко розуміємо, хто на яку роль буде затверджений.
Скільки часу, зазвичай, потрібно, щоб підготувати одну виставу? Розумію, що все залежить від багатьох чинників, але цікаво почути хоча б приблизно — від ідеї до прем’єри?
Мінімум місяць. І це вже дуже стислі терміни. Загалом — чим більше часу на підготовку, тим краще. Місяця, чесно кажучи, зазвичай мало. Особливо якщо робити щось повноцінне.
Якщо ж вистава невелика, є чітке розуміння, хто де, що робить — тоді процес може йти швидше. У нас усе доволі структуровано: ми всі працюємо акторами й маємо окремо відведений час на репетиції. Наприклад, з шостої до десятої вечора, і таких репетицій може бути три на тиждень.А буває й інакше — коли окрема вистава або проєкт, і ти залучений щодня по шість годин. Наприклад, у нас була вистава «Сто синонімів до слова “говорити”», яку ми творили менш ніж за місяць. Але там усе тривало дуже інтенсивно — щоденні репетиції, повне занурення.
Якщо говорити про звичайні вистави нашого репертуару, то процес виглядає так: спершу лабораторія — десь три дні, а тоді вже починається сам процес постановки. У нас є свої дедлайни, і ми зазвичай плануємо, що можемо зробити виставу за два-три місяці.
Але буває, що два місяці йдуть ніби в підготовку — шукаємо, пробуємо, щось народжується — а потім розуміємо, що не встигаємо. І тоді в останній місяць доводиться все доганяти.
Так, наприклад, було з виставою «Шлюб». Ми інтенсивно працювали останні два тижні, репетиції були майже щодня. Я практично не бувала вдома, бо зранку на роботі, а ввечері — репетиції до десятої. Ми мали вкластися в дедлайн, тому докручували все до останнього.
Насправді це досить типова ситуація — коли довго шукаєш, а потім пришвидшуєш темп, щоб усе встигнути.
Ти згадувала, що на сцені все тримається на тонких балансах і взаємодії. Як знайти й тримати баланс у житті — між волонтерством, роботою, театром?
Як знайти баланс — я не підкажу. У мене все просто: якщо я втомилася, я буду спати. Сон — один із найкращих способів для мого відновлення.
Чому я все це поєдную? Мабуть, це вже якийсь психологічний збій — постійна потреба бути зайнятою. Зранку — на роботу, потім — на репетицію. І бувають моменти, коли їду й думаю: “Боже, як мені не хочеться сьогодні на репетицію!” Але приїжджаю — і така: “О, клас!” Я заряджаюся, отримую позитивні емоції. Найважче — просто доїхати туди. А далі все вже йде саме собою.
Відпочинок я дуже люблю. Природа, подорожі, гори, море — це моє. Люблю обіймати дерева, покричати в лісі. Це все дуже заземлює, повертає до себе. Ми ж зараз живемо у дуже стресовому суспільстві, і, мабуть, на фоні цього стресу в мене виробилася потреба постійно бути чимось зайнятою. Чимось корисним.
Навіть вдома. Так, можу дозволити собі трохи прокрастинації — полежати, залипнути в якісь приколи. Але все одно знаю: треба зробити домашні справи, погодувати котів…
Катя жартує, що вона — щаслива мама двох котиків.
Як, на твою думку, сьогодні театр «Гармидер» впливає на культурне життя Луцька?
Навіть якщо дивитися не тільки як акторка театру, а як мешканка міста: театр «Гармидер» гідно представляє Луцьк на театральній мапі України й робить це дуже активно. Театр підіймає багато важливих питань, які сьогодні потрібні глядачеві.
Якщо театр не змінює глядача і не ставить йому запитань, то я, чесно кажучи, не розумію, навіщо тоді існує цей театр. Зараз у країні війна, і, з одного боку, людям інколи хочеться просто прийти, подивитися на танці, пісні й трохи розслабитися. Але водночас культура має змушувати задумуватися: для чого вона нам сьогодні? Щоб люди вчилися будувати паралелі, розвивали критичне мислення.
Особливо це відчувається, коли після вистави глядачі підходять до нас і навіть не можуть одразу щось сказати — вони зізнаються, що їм треба з цим пожити, осмислити побачене, а фідбек дають уже через кілька днів. Це для нас дуже цінно.
Наприклад, якщо взяти виставу «Шлюб», де головний герой — хлопець, який пережив війну (це Перша світова війна), і він не знає, чи знаходиться в шпиталі, чи поранений, чи вже помер. Все, що відбувається на сцені, — це абсурд, його марення, і він сам цього не розуміє.
У його уяві оживають страхи: батьки стають якимись брудними корчмарями, навколо розруха, наречена вже його не чекає і зрадила. Світ розвалюється. Слухаючи монологи героя, я подумала: «Ого! Багато людей із цим стикаються сьогодні».
Це класичний приклад ІПТСР (інвалідність через посттравматичний стресовий розлад). І ця вистава прекрасно розкладає тему на складові. Я дуже рекомендую її подивитися. Вона одна з моїх улюблених.
Якщо людину три роки змушувати виконувати функції шаленця — чи не стане вона шаленцем? Вистава говорить про тих, хто повертається з війни, і це дуже актуально зараз.
Театр «Гармидер» також активно долучається до багатьох проєктів, які дають людям нові знання про своє місто. Один із останніх великих заходів був присвячений Покальчуку і Шишку. Ми нагадували людям про їхні постаті, декламували вірші, співали пісні на їхні тексти. І це теж дуже важлива частина роботи театру — зберігати й відкривати культурну пам’ять Луцька.
Також варто зазначити, що дуже крутою штукою в нас в театрі є тренінги, на які можуть приходити будь-хто. Зараз тренуватись і пройти. Ці тренінги звісно платні, тому що тренери діляться своїми знаннями та вкладають у це багато часу. Чесно, я сама приходжу на ці тренінги. Тому що ти отримуєш стільки класних знань, вмінь і навичок, яких ти можеш використовувати не тільки на сцені. Сцена – це лише умовність.
“У своєму житті ти той самий актор. І ти маєш володіти емоціями своїми, ораторським мистецтвом, навіть фізичною підготовкою”.
І я от ці тренінги просто рекомендую всім. Тому що це дає стільки крутих емоцій, знайомств, обмін енергією. І ти виходиш звідти максимально заряджений. От туди я дуже рекомендую йти. А про акторський курс, я двічі була на акторському курсі Руслана і Павла. Це багаж знань, який я досі ношу за собою на постійній основі.
Недавно була на тренінгу по власній справі. І я зрозуміла, що завдяки театру я маю в рази більше досліду в комунікації, навіть в продажах. Завдяки тому, що я вже тривалий час навчаюся в театрі. І росту разом з ним. І це неоціненний вклад в себе.
Ти згадала, що для того, щоб зрозуміти, чи підходить Театр Гармидер, потрібно відвідати хоча б три вистави. Які три вистави ти б порадила кожному, хто хоче познайомитися з вашим театром і його атмосферою?
Щоб надихнутися, збагатити свій культурний та ментальний досвід, я б порекомендувала наступні вистави. Перша — це моновистава «Кострубізми». Треба просто прийти, побачити, пережити й насолодитися. Друга — «П’ять пісень полісся».
І третя — я б порадила дві вистави разом: «Шлюб» і «Трипільські видіння». Якщо ти відвідаєш ці чотири, ти вже отримаєш повне уявлення про наш театр.
Чи має театр фінансову підтримку і як вам вдається триматися на плаву вже 25 років?
Грошей нема. Наші надходження – це так, “на чай з тістечком”. Може, десь трошки більше буває, але ні. Ми працюємо на ідею. Ми всі “відбиті люди”, якщо чесно. Інвестуємо час, сили, все, що маємо, щоб театр існував. Чистого фінансового прибутку немає. Театр для нас – це радше як гурток після роботи: я працюю на звичайній роботі, а після неї йду до театру. І хоча слово “гурток” не зовсім влучне, суть така. Попри все, театр існує вже 25 років і ще буде існувати! Померти йому ніхто не дасть. Головне – щоб були люди, які живуть цією справою і готові передавати її далі.
Наразі нас підтримує бізнес екосистеми “Алгорим Дій”
А ще Катя зізнається, що театру дуже бракує людей, готових стати донорами, партнерами чи меценатами для таких незалежних культурних інституцій, як «Гармидер». Вона зазначає, що було б справді чудово знайти людину, яка хотіла б долучитися до створення мистецького продукту. Адже питання фінансування залишається одним із найбільш болючих: театр не має стабільної підтримки — ані державної, ані спонсорської. Усе тримається на ентузіазмі акторів та продажі квитків, тоді як оренда приміщення сьогодні коштує величезні гроші.
Катя додає, що дуже не вистачає людей, які були б готові стати донорами, партнерами чи меценатами для таких незалежних культурних інституцій, як театр «Гармидер».
“Було б справді круто знайти людину, яка хотіла б долучитися до створення мистецького продукту. Адже фінансування — це одна з найбільших наших проблем. Ми не маємо стабільної підтримки: ні державної, ні спонсорської. Усе тримається на власному ентузіазмі й квитках. А оренда приміщення сьогодні — це шалені гроші. І це реально складно.
У наш час чомусь меценатство часто асоціюється з підтримкою спорту — наприклад, футбольних клубів. Але чому б не підтримувати театр? Мати власний театр — це ж звучить круто. Ну добре, не «власний» в буквальному сенсі, але бути меценатом, долучатися до розвитку творчості — це неймовірно надихає. Бути меценатом театру — це не просто про гроші. Це про можливість впливати, бути дотичним до створення вистав, брати участь у виборі тем, навіть у процесах формування драматургії. Це вже зовсім інший рівень залучення.
“Я не розумію, чому так багато людей, які мають кошти й шукають, куди їх вкласти, часто витрачають їх на щось абсурдне, умовний «золотий батон», замість того, щоб зробити щось справді вагоме й те, що надихає. Інвестувати в театр — це інвестувати в культуру, у свідомість, у майбутнє. Тому я щиро закликаю: ставайте меценатами”.
Які поради ти могла б дати тим, хто тільки починає свій творчий шлях або сумнівається, чи варто йти в театральний напрямок сьогодні?
Перше, що я скажу, це не сумніватися в жодному разі, а йти за покликом серця. Друге — бути скрізь і всюди. Це про те, що потрібно брати участь у всіх можливих тренінгах і майстер-класах. Згодом ти навчишся фільтрувати, хто з майстрів дає корисні знання.
Але на початку потрібно вбирати знання з усіх доступних джерел: книги, майстер-класи, відео, класичні відеопостановки. Старайся ловити й вбирати все, як губка. На початку ти можеш взяти й багато зайвого, але з часом все це відфільтрується у твоїй голові, і ти зрозумієш, що тобі потрібно, а що — ні.
Теоретична праця також важлива. Не бути лінивим. Якщо ти сидиш і чекаєш, що хтось прийде і скаже: «Давай зніматися, бо ти дуже гарна», це не спрацює. Так, ти гарна, але якщо люди не знають, що ти є, тебе не помітять.
Тому потрібно заявляти про себе. Казати: «Я вмію, я тут, я хочу, я готовий». І йти до своєї мети. Це правда: коли ти бачиш ціль, перешкоди стають лише моментними труднощами, які ти долаєш.
Чим для тебе особисто унікальний театр «Театр Гармидер» на тлі інших театрів?
Насправді театри такого типу — одиничні в Україні. Театр «Гармидер» — це незалежний театр, який завжди відкритий до експериментів і намагається йти в ногу з часом.
У мене був досвід спостереження за театрами інших країн: який вони мають вигляд, що і як роблять, як взаємодіють з глядачем. І я вважаю, що їхня головна сила — це саме взаємодія. У цьому плані «Гармидер» мені дуже близький, адже тут відбувається максимальна взаємодія з глядачем. Це імерсивні вистави, в яких глядач стає частиною дії. Це залучення на емоційному, фізичному, навіть просторовому рівні.
Для мене унікальність театру «Гармидер» також у виборі постановок. Вони завжди актуальні. Це можуть бути сучасні твори, які говорять про наші реалії. Або ж п’єси, написані двісті років тому, які й досі підіймають важливі, сучасні теми.
Актуальність проблематики — надзвичайно важлива для мене. Як у театрі, так і в музиці, літературі чи поезії. Мистецтво повинно говорити про те, що болить, що турбує, що важливо. І ще одне — відкритість. У «Гармидері» вона є всюди: відкритість акторів, відкритість колективу, відкритість самих постановок. Тут можна доторкнутися, запитати, побачити — і це справді цінно.
Катя щиро вірить, що театр має змінювати глядача і ставити запитання. І якщо після вистави хочеться помовчати — значить, усе вдалося. Саме за це вона й залишається на сцені — не заради слави, а заради сенсу.
Фото Катерини Кот.