Талант та мудрість молодого керівника
З головою Ковельської районної ради В’ячеславом Швораком ми познайомилися у товаристві
«Волинська ягідка», коли готували підбірку про цей відомий не тільки в нашому
краї, а й за його межами колектив ягідників. Дізнавшись, що ми з «Волинської
газети», В’ячеслав Петрович запросив
приїжджати до нього, аби розповісти про будні очолюваного ним самоврядного
органу. Ми відразу зійшлися на думці, що зустрілися з талановитим керівником.
Подальше спілкування, яке відбулося тиждень тому,
остаточно нас у цьому переконало. Просимо В’ячеслава
Петровича ближче познайомити нас з його родослівною.
– Нічого цікавого, а тим більше героїчного у моїй
біографії нема, – просто і скромно мовить наш візаві. – Народився я в квітні 1991
року у Ковелі. Батько Петро Єфремович столярував у місцевому
ремонтно-будівельному управлінні, виготовляв на замовлення вікна та двері,
майстер був вправний, так лишився і до сьогодні, мама Ольга Василівна займалася
домашнім господарством. На четвертому році нашої незалежності тато став приватним
підприємцем, оскільки бачив, що все старе валиться та розтягується. Нове
створювалося з великими потугами. Через трохи часу у с. Білин, яке неподалік
Ковеля, купив стару школу, аби мати робоче місце. Мама, чим могла, допомагала
батькові, оскільки сім’я величенька: семеро дітей було – п’ять братів та дві
сестри і кожному треба приділити увагу. Я найстарший у тій когорті, а ще
Олександр, Едуард, Павло, Девід, Оксана й Богдана.
– Чим
займаються Ваші брати та сестри, де живуть?
– Олександр, Едуард
займаються підприємницькою діяльністю. Найменшого брата Девіда я жартома
називав синком. Коли він народився, мені вже було двадцять літ і я найчастіше
ним опікувався. До слова, таке ім’я вибрав я,
але з усіма узгодили. Коли заходили десь в магазин і він щось просив, то
продавчиня запевняла: тато тобі купить обов’язково. Мені робилося якось
незручно і я зізнався, що то мій менший брат. Досі, мабуть, люблю його
найбільше, хоча люблю й інших братів та сестер і ставлюся до них не з меншою
повагою. Сестри Оксана й Богдана у США,
там і брат Павло, щоправда, має намір повернутися, – нотки непідробленої
любові та сердечної доброти вловлюємо в голосі нашого оповідача. У кого не
щемить душа при згадці про найрідніших людей? Пам’ятається завжди тільки все найкраще та найсвітліше.
– Усі росли
під опікою старшого брата, на якого завжди могли покластися батьки. Тож Ви
найбільше різних моментів тримаєте у своїй пам’яті.
– Найстарший завжди за все відповідав і все мав
проконтролювати, – посміхається наш співрозмовник. – Така вже була моя місія. Менші ж мали більше
уваги до себе. Тепер разом з дружиною Ольгою Павлівною ростимо двоє синів. Ім’я
Ольга носить і моя мама, а ще голова нашої райдержадміністрації, Ольга
Миколаївна, секретарка приймальної також Оля. Старшого сина назвали Даніель,
коли народився менший, то він забажав, аби ім’я брата починалося з такої самої літери. Тож назвали Даніл. Можливо, не
всім це подобається, але таким було бажання старшого сина.
– Ваші
батьки не обділені увагою ні дітей, ні внуків.
– Істинна правда. У них нині десятеро внуків, у тому
числі шестеро хлопців та четверо дівчат. Різниці ні бабуся, ні дідусь не
роблять. Для них усі дорогі та любимі. Сказати, що нас було багато в сім’ї, не скажу. Ми росли дружно, старалися допомогти один
одному, хоча старшому завжди найбільше довіряють та найбільше його
навантажують. На сьомий рік нашої незалежності я пішов у перший клас. Навчався
у дванадцятій школі м. Ковеля. До слова, мій син також навчається у цьому
освітньому закладі та ще й в тому ж самому класі. Після дев’яти класів виникло бажання вступати у місцевий технікум.
Задумав стати спеціалістом з ремонту автомобілів, але конкурс тут був великий, тож
мені порекомендували факультет механіка сільськогосподарських машин. Скажу, що
жодного дня не пожалів, що набув саме таку спеціальність. Навчався на державній
формі. Разом зі мною поступив і мій друг дитинства Ярослав Чирук. Нині цей
навчальний заклад (тепер це коледж) очолює Тетяна Салівончик. Тетяна Василівна
була нашим куратором. Зараз я підтримую хороші зв’язки з колективом коледжу.
Вони мене підтримують, я їх підтримую. Коли словесно, тобто морально, коли й
фінансово.
– То за
професією Ви технар?
– Не тільки, – посміхається В’ячеслав Петрович. – На четвертому курсі я поступив на
бухгалтерський облік, була тоді така можливість. До обіду ми вивчали техніку, а
потім студіювали бухгалтерію. Через рік часу отримали два рівнозначні дипломи.
На це пішло чотири роки. Навчання вирішив продовжити і далі. Мені подобалося
вчитися, аби більше знати. Цей процес у житті людини має бути безперервним.
Згодом облік та аудит опановував в МАУ. Отримав диплом бакалавра. Батько завжди
нам говорив: «Діти, я не мав можливості здобути вищу освіту, але хочу, щоб ви
всі її мали. Мав можливість очолити якесь підприємство, але все впиралося в
освіту». Коли мене вперше обрали депутатом, отримав пропозицію від
Тернопільського економічного університету. Вони тоді набирали голів сільських
рад, секретарів, депутатів на факультет управління персоналом у самоврядних
органах та державній службі. Так що маю ще й такий диплом. Оскільки у той
період ніде не працював, то довелося йти на платну форму навчання.
– Не було
роботи чи на першому місці стояло навчання?
– Робота, звичайно, знайшлася б, можна було навіть
батькові в столярні допомагати, що я й робив під час канікул. Їх у мене
практично не було, вони проходили у батька на виробництві. Мені це подобалося і
я того хотів. Вважаю, що це не тільки хороша, але ще й економічно вигідна
справ. Будь-які знання нікого не тяготять і за плечима носити їх не треба.
Після технікуму батько запропонував зайнятися якоюсь власною справою.
Послухавши батькової поради, десять років відпрацював приватним підприємцем.
Створив деревообробне підприємство, яке виготовляло дошки, крокви, рейки, іншу
продукцію для будівництва. Працював на рівні з усіма, мені було незручно, щоб
чоловіки удвічі старші за мене робили, а я бив байдики. Батьки не так мене
виховали. Відлучався тільки тоді, коли виникала необхідність з кимось
переговорити, кудись поїхати. Довелося і різати самому, і вантажити, і
розвантажувати привезену деревину. Не завжди тримав руки у кишенях, хоча тепер
така привичка присутня. Посильну допомогу мав і від дружини. Вона, до речі, й
лишилася керувати підприємством, оскільки згідно із законодавством я не маю
права займатися бізнесом.
– У кожного,
як писав Тарас Шевченко, своя доля і свій шлях широкий…
– Знаєте, напевно, так угодно було Богові. Якщо люди
пропонують, міркував собі, то треба йти. Хотів перевірити свої здібності і в
самоврядному органі. Людина не повинна стояти на одному місці, а шукати щось
нове, розвиватися. Політикою почав цікавитися дуже давно. Відтоді, коли в
Україні набули популярності майдани. Зізнаюся відверто, на Майдан я не їздив.
Причина досить банальна: не пустили батьки. Але своїх працівників, які забажали
стати учасниками протестних акцій у столиці, фінансово підтримував. Не проти
був і сам побувати, але, повторюся, не зробив цього через заборону батьків. Про
мотиви їх рішення не питав. Ослухатися рідних людей не міг. За їхніми плечима
багато років і чималий життєвий досвід. Після майданів, як знаєте, почалися
вибори та перевибори. Я постійно допомагав, чим міг, Старокошарській сільській
раді. Жителі це знали, тож і довірили стати захисником їх інтересів.
– Фінансова
допомога громаді стала найкращою агітацією?
– Що вона зігріла свою роль, заперечень нема. Окрім
іншого, на принтері роздрукував коротеньку довідку: хто і що я та звідки, від якої
йду партійної сили. Мені тоді
запропонували йти від партії Олега Ляшка, інші в категоричній формі сказали, що
моя кандидатура їх не цікавить. Мої бачення не співпадали з їхніми. Розніс цю
своєрідну листівку у кожну хату. Коли цікавилися, чому вирішив балотуватися,
відповідав, що я молодий і хочу щось змінити на краще, хочу, аби мої діти жили
по-іншому. Не знаю, що стало пріоритетним, але став переможцем виборних
перегонів.
– Чим
пам’ятна та характерна для Вас перша сесія?
– Для мене вона стала якимось кошмаром. Думаю, на що воно
мені було і куди я потрапив. Що я тут загубив? На той час мав двадцять чотири
роки. Я тоді не розумів, що таке порядок денний, регламент. Оголосили, що треба
обрати голову. Раз треба, то треба. Я ж тоді навіть і в думках не припускав, що
можуть бути якісь домовленості. Хто про що і з ким повинен домовлятися. Якісь
кулуарні розмови, перешіптування. Є більшість,
є меншість. Я цього не розумів. Можливо, для когось нічого дивного в
тому й не було. Новачку ж все було вдиковинку. Але голосувати за керівника
самоврядного органу р-ну вирішив так, як
підказувала моя совість. Було дві кандидатури, послухав їх програми і зробив
вибір, за яким не жалкую і сьогодні.
– Якщо не
секрет, хто ж був тим кандидатом, програма якого Вам найбільше припала до душі?
– Сьогодні вже ніякого секрету це не становить. Тоді
головою Ковельської районної ради став Андрій Броїло. Нині Андрій Петрович є моїм
заступником. Працювати у такому тандемі легко та приємно. Завжди порадить,
підкаже. Таке моє тоді було бачення і такою була моя думка.
– В’ячеславе Петровичу, Ви сказали, що під час виборчих
перегонів ходили від хати до хати та роздавали своєрідні агітки. Не без того,
аби люди не запитували про програму кандидата. Якісь намітки у Вас були?
– Ви, знаєте, що нічого такого не робив і не мав. Не міг
же я обіцяти, що підніму людям зарплати, зроблю дороги. Як я міг щось подібне
говорити, коли це нереальні речі. Більше платити міг тільки працівникам
власного підприємства. Не може ж депутат районної ради вирішувати питання, які
належать до компетенції Уряду та Верховної Ради. Популізмом ніколи не займався
і ніколи ним не грався. Треба говорити про реальні речі. Можеш зробити дорогу,
тоді роби. В іншому випадку краще промовчати. Народ давно висловився з цього
приводу: мудрий промовчить, а дурень скаже. Пообіцяв – виконай. Шанують не за
слово – за реально зроблені речі. Завжди, коли виникала можливість, старався
допомогти матеріально. Через те ніколи не ставив собі за мету розробляти
програми, писати пусто-порожні обіцянки.
У якійсь момент наш співрозмовник полишає тему розмови і
чуємо філософсько-роздумливе: «Роки летять, не зупинити, хоча я вважаю себе ще
досить молодим. Хотів би, аби час зупинився ще років десять назад. Кажу як є.
Люблю життя і хочу жити, але не поспішати. Роки летять. Можливо, я випереджаю
час. Період першої каденції пролетів досить швидко. Уже підоспіли й другі
вибори. Знову постало питання, хто, куди і з ким, які партійні квоти, розклад і
тому подібне. Пішов від партії Ляшка, цей лідер мені імпонував, зрештою, він
правильні речі говорить. Можливо, в якійсь мірі це був популізм. Але хто ще
дозволяв так вести себе у Верховній Раді
як він?»
– Нам випала
нагода кілька разів з ним зустрічатися, – мовимо.
– Він і в Ковель приїжджав, – додає В’ячеслав Петрович. – Коли у Ківерцях був, ми також їздили
до нього на зустріч. Але щось у нього не склалося і політична сила у парламент
не потрапила. Не чути її голосу і на обласному рівні. Не всім лозунгам, навіть
якщо вони правильні, люди вірять. Без їхньої підтримки партія стає мертвою. Тож
треба завжди говорити те, що можеш зробити. Можеш, то роби, а ні, то краще
промовч. Такий у мене принцип. Не звик на когось надіятися. Ніхто за тебе
нічого не зробить. Ніхто, приміром, не привезе з Києва чемодан грошей, щоб
робити дороги, чи споруджувати якісь важливі об’єкти. Чудес у світі не буває.
Через те допомагав людям, чим міг.
– В’ячеславе
Петровичу, під час попередньої зустрічі ми дізналися від Вас, що збігає перший
рік, відколи депутати довірили Вам кермо Ковельської районної ради, яка за
рахунок укрупнення «поглинула» шість інших тотожних формувань. Ми свідомі того,
що цей період не минув для Вас даремно, він наповнений певними подіями не лише
політичного характеру, а й господарського. Поділіться з нами та читачами «Волинської
газети», у числі яких є і ковельчани, своїми добрими справами.
– Бути головою, – зізнається чесно очільник однієї з
найбільших громад районного масштабу нашого краю, – не планував, хоча, можливо,
іноді якась думка і закрадалася. Народ не дарма каже, що поганий той солдат,
який не мріє стати генералом. До цієї посади я, по суті, жив одним бізнесом.
Там справжня робота, результати якої бачиш щоденно і знаєш, що вони справа
твоїх рук та зусиль. Та все ж виставив свою кандидатуру на другий термін. І не тільки
до районної ради, а й до міської. Кілька політичних сил пропонували йти під
їхніми прапорами, та згоди на це не дав. Невідомо хто і з яких мотивів мою
кандидатуру викреслив зі списків кандидатів до міської ради. Напевно, хтось
побоявся конкуренції. Я цього не виясняв. Подивувався, адже я корінний
ковельчанин, тут народився, тут живу, батьки тут. Тим більше, що балотувався в
новому окрузі. Та сталося те, що сталося.
– Напевно,
наперед спрогнозували, що Ви маєте очолити районний самоврядний орган, – підтримуємо
розмову в жартівливому тоні.
– Можливо, – посміхається В’ячеслав Шворак. – Так склалася доля.
Бог наперед бачив більше, ніж я собі міг думати. До районної знову пройшов.
Прикидав, кого оберуть головою. Та в один момент чогось все з ніг на голову
перевернулося. Не зрозуміло чому. Почав відмовлятися. Ніколи не працював на
посадах, не розумію механізмів управління. Ні, треба-таки, щоб ти йшов,
перебрали, передивилися і прийняли таке рішення. Раз партія так хоче, то так
має бути. Усі тебе підтримують, тож маєш погоджуватися.
– А Ігор
Палиця підтримав?
– Ми здоровалися, бачив два рази на сесії, в Луцьку то
було. Був на зустрічі, зустрічалися. Але тоді приймав рішення Степан Івахів.
Чому таке політичне було рішення, як і що сталося, мені невідомо. Три розмови
було зі мною. Я погодився. Але попросив, щоб підтримували мене та допомагали.
Зібралася перша сесія. На неї згідно з регламентом прибули всі депутати. На
голову пропонують мене. Просять розказати біографію. Кажу, що вже розказував.
Хто такі батьки, звідки? Окреслюю своє бачення подальшого розвитку р-ну.
Пріоритетом є згуртування всієї громади Ковельщини. Хочу з усіма працювати і
хочу, щоб кожен в міру можливого допомагав. Маємо і далі розвиватися. Такою
була моя міні-програма. Тоді за мене з сорока двох проголосувало тридцять п’ять
депутатів.
– За такий
результат можемо порадіти разом з Вами, це ж переважна більшість.
– Так, це правда, переважна більшість. Тепер відносно
вашого запитання. Що рік не минув даремно, то це однозначно. Якщо чесно, то
далеко не все вдалося зробити, що замислював. Знаєте, набагато легше сказати
давайте зробимо дорогу, аніж її зробити. Легко також сказати перекладемо
бруківку, але не так легко знову-таки перекласти. Запитаєте, до чого веду?
Лозунги ми давно навчилися
проголошувати, але реальних справ, які б їх підцементовували, не так і багато.
Ми то розуміємо, що не все і зразу можна зробити. Та далеко не всі згідні з
такою думкою. Одному подавай відразу все на підносі, як це робиться, не побоюся
вжити цього слова, у найкрутіших ресторанах.
– Ми не один
раз у розмовах порушували питання щодо статусу районних рад в умовах
децентралізації. Наша думка в цьому далеко не другорядному питанні однозначно.
Органи самоврядування повинні мати пріоритетне право бути повноправними
господарями на означених територіях, а не придатками до інших державних
структур. Саме вони наділені певним вотумом довіри жителів цієї чи іншої
громади, тож, як кажуть, і кермо їм у руки, яке держава має підкріпити
відповідними фінансовими ресурсами. Нинішня ситуація двовладдя дещо попахкує
радянщиною: самоврядними органами керувала компартія, яка ніколи ні за що не
відповідала.
– Питання абсолютно доречне. Ми не тільки це добре
знаємо, але порушуємо його і перед парламентарями нашого найвищого законодавчого
органу, яким є Верховна Рада України. Ми позбавлені будь-яких матеріальних та
фінансових ресурсів, ними розпоряджаються державні адміністрації на рівні
областей та районів. Нинішній рік закінчуємо за рахунок тих грошей, що лишилися
нам у спадок від реорганізованих районів. Безперечно, що це нонсенс. Бути так
не має. Раз є господар території, то у його руках і всі важелі впливу. Таким
господарем, вважаю, районні ради, що їх обирають та їм довіряють жителі
громади. Оскільки я оптиміст, то все-таки живу надією, що саме так у
найближчому періоді і станеться. Рухаємося ж у бік Європи, до світової
цивілізації та кращого майбутнього кожного українця.
Володимир
ПРИХОДЬКО.
Сергій
ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора
РАЙОВА.