Секунські секрети

Років 10 чи 12 тому одна з волинських газет писала: у с. Секунь Старовижівського р-ну 56 хат із 271 стояли… пустками. Нічого дивного, бо нині (а десять літ тому – тим паче) до села вертаються чи пристають украй рідко, частіше із нього вилітають. Старі вмирають. Хати сиротіють. Одначе Секунь – не просто точка на карті глибинки: до райцентру не буде й двох десятків кілометрів шляху, а до Ковеля – рукою подати. Може, й селилися б жителі міста, аби старість не на поверхах зустрічати, але… його величність ринок бажання перебиває. Словом, у Секуні хати – задоволення не з дешевих. У 2003-му за обійстя прохали 3 тис. «зелених». А тепер – як мінімум удвічі більше, але в євро.  Ціни, звісно, не столичні, але як для сільського люду, то кусаються. Хоча… 

Не так давно місцева влада, себто працівники сільради, складали звіт. У ньому – свіженькі дані: із 271 обійстя пустує вже 92. Хоча у Секуні – всі блага цивілізації. Газ прокладено давно, тож гріється тамтешній люд не дровами. Чим живе? Та як і всі на селі: городи, худоба, хатні клопоти. Одначе якби секунські закутки могли говорити, то повідали б чимало… Хоча б про те, що тут бував Тарас Шевченко.

У Секуні – дві церкви: одна розташована в самому селі, а інша, менша, – на місцевому кладовищі. Місцевий люд Іовський храм називає капличкою. Одначе саме в цьому святому місці розміщено Запрестольну ікону Божої Матері, до котрої торкнувся пензель Кобзаря.

І хоча дослідники й досі сперечаються: Шевченко чи хтось інший узявся за реставрацію лику секунської Богородиці, але факти – річ уперта. Та й місцевий люд дарма балакати не буде… 3 жовтня 1846 р. Тарас Григорович виїхав із Кам’янця-Подільського на Волинь. А все тому, що у 1843-му при канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора створили Тимчасову комісію для розгляду давніх актів. Тож і подався поет у наукову подорож, аби збирати етнографічні матеріали й робити замальовки. До слова, згодом ті відомості стали базою для Київського центрального архіву давніх актів. Тож дістався Кобзар Волині. Спершу побував у Вербці, що за кілька кілометрів від Ковеля. У тому селі знайшов останній прихисток князь Андрій Курбський. А от у Секуні були могили управителів князевого маєтку –  Михайла та Івана Колиметів. Певно, тому й подався Тарас Шевченко до цього населеного пункту. Цілком можливо, що священик тамтешнього храму й попрохав зайнятися відновленням ікони. Вона ж бо ще й тоді була неабиякою цінністю – візантійська робота, привезена на терени Волині московський утікачем Курбським.

Одначе не був би то Шевченко, аби не зоставив сліду. Не лише у пам’яті старожилів, котрі з уст в уста переказували про пана у чорному плащі й модному капелюсі, котрий розмовляв народною мовою, а й… коралями на шиї Діви Марії. Словом, Тарас Григорович, відновлюючи потемніле зображення, «одягнув» на шию Богородиці традиційне українське намисто. Чого ніколи не робили іконописці…

Самі ж секунці таких нюансів не відали. Дізналися лише торік, коли святкували 500 літ від першої писемної згадки про рідне село.

– Очі нам розкрив один професор, – розповідає Надія Костючик, Секунський сільський голова. – Звали його Віктор Жадько. Він приїздив, усе роздивлявся і фотографував, а потім подарував газету.

Примірник «Кримської світлиці», де й розміщено статтю тогочасного радника міністра культури України пана Жадька, сільський голова береже, наче зіницю ока. Мовляв, у тих рядках – всі секунські секрети. Та чи направду всі?

Кладовище, де й стоїть Іовська капличка, тамтешня влада нещодавно розширила. Мовляв, як не крути, а хоронити людей десь треба. Помітно, що старіша частина цвинтаря – давня. Подекуди – столітні дубові хрести. На горбкові – пофарбована у голубе капличка. Там – Діва Марія в коралях. Але чудотворною її місцеві не називають. Буцімто ніколи такого не спостерігалося. Одначе…

– На кладовищі старих дерев трохи є, – розповідає Надія Панасівна. – А як їх викорчуєш? Не так давно сильним вітром повалило старого дуба. Думала, все! Потрощить надгробки. Та ні! Таке велике дерево, а жодної могили не зачепило. Якби хотів навмисне укласти так стовбура, то не вийшло би.

Нині в Секуні згідно з даними останнього перепису населення – 486 осіб. Правда, демографічного сплеску не спостерігається. Минулоріч народилося четверо, а померло восьмеро. На таке місцеві лише руками розводять. Кажуть, шкода, що так складається. Кожному хочеться, аби село процвітало. Не без ностальгії згадують про колгосп ім. Тараса Шевченка, створений у 1939-му з приходом радянської влади. Правда, за кілька хвилин розмови пригадують геть усе: і час без паспортів, і трудодні, і решту «благ». Але секунці, хоч їх і не багато, – люди мудрі. Того колективного майна не розтягнули. Тож на базі колишнього флагману ще діє СВК. Правда, не стільки функціонує, як доживає. Але поки людські паї в оренду беруть і власникам за те платять. Окрім того, у селі вправно фермерує один чоловік. Навіть кількох місцевих до себе на роботу взяв. А як хтось показує клас, то й іншим не годиться байдики бити. Словом, лише взимку в Секуні абсолютний спокій. Весною – городні справи кличуть.

– У нашому селі немає жодного бару, – додає сільський голова. – Що не кажіть, а такі заклади своє дають. Більшість дурниць саме на п’яну голову й роблять. Але загалом  криміногенна ситуація – не ситуація. От у Мизовому, сусідньому селі, уже й цигани є, і любителів міцних напоїв вистачає. От вам і два села. 

А воно й не годиться товаришувати з оковитою під боком у… королеви Бони. Бо лице у Діви Марії на Іовській запрестольній іконі наче дві краплі води схоже на дружину польського короля Сигізмунда. І помітив цю схожість саме Віктор Жадько. Секунь, а до 1939-го Суконь, із 1543-го була власністю Бони. І лише через 20 літ дісталася Андрієві Курбському. Згодом, під кінець століття, населений пункт укотре потрапив під крило польської корони, а ще пізніше став значимим культурно-освітнім центром Волинського Полісся.

Нині в Секуні діє школа І-ІІ ступенів. А далі тамтешні учні прямують до с. Мизове. Щоправда, часи, коли школярі ходили пішки, минули. Тепер за знаннями їздять шкільним автобусом. Секунські педагоги не лише вкладають у юні голови добре, мудре й вічне, а й по намистинках збирають історичні відомості про рідне село.

Саме з простенького зшитка у Секунській ЗОШ дізнаюся, що буквально якихось три десятки літ тому на цій землі вирувало шалене культурне життя. Із 1886 по 1914-й у селі діяла прицерковна школа. Там не лише навчали місцеву дітвору, а й їхніх учителів, бо заклад був зразковим. Упродовж навчального року в Секуні здобували знання 75 обдарованих учнів, а влітку проходили практику молоді педагоги.

Варто відзначити, що саме в цьому старовижівському селі діяла хороша бібліотека. Але храм книги, як і школа, став жертвою вогню. Тому нову семирічку звели лише у 1957-му. А клуб, де облаштували бібліотеку, ще пізніше – у 1997-му.

Тепер то – спомини. Хоча згадують секунці ще й свого героя, адже Василь Петрук першим із уродженців Волині дістав звання Героя Радянського Союзу: за форсування Дніпра в 1943-му командира протитанкової гармати удостоїли найвищої нагороди.

Василь Дмитрович пішов із життя понад 20 років тому, але хата жива й досі. 

– Ой, чого ж Василя не пам’ятаю? – дивується його сусідка, старенька Любов Ткачук. – Жив після війни на Львівщині. Як приїздив у село, то босим до мене приходив і неодмінно разів зо сто цілував. Розказував часто, як героя того заробив… Тепер хата внукова. Василь же дуже любив босим по росі ходити. Славний був. Як пироги напечу, то одразу в мене на подвір’ї. Ходив, бо і та хата – пустка, і та також. То ми удвох тута й сусідували. 

Хата героя в Секуні благенька, але ще стоїть. Тепер медалі за мужність та героїзм можна давати чи не кожному місцевому мешканцеві, який усією душею бажає, аби село жило й розвивалося. Бо, як не крути, славна історія зобов’язує.