Деякі заангажовані медіа буквально чатували в луцькій лікарні, куди був госпіталізований Луцький міський голова, в очікуванні новини про його смерть… Із першого разу навіть сповістили передчасно про його загибель, що додало моральних страждань Миколі Ярославовичу…
Відомий журналіст Микола Якименко в соцмережах написав публікацію про Миколу Романюка, серце якого перестало битися саме 3 лютого 2017 року. Він вартий поширення:
«3 лютого 2017 року обірвався життєвий шлях Луцького міського голови Миколи Ярославововича Романюка. Готуючи матеріали до книги спогадів про нього, я зустрівся з керуючим Волинською єпархією ПЦУ митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом.
З Миколою Ярославовичем Романюком, тоді керуючим «Приватбанком», познайомився відразу як очолив Волинську єпархію. У його банку був наш розрахунковий рахунок, тож виникали певні питання. Пізніше попросив у нього підтримки в фінансуванні церковних передач, які йшли по Волинському телебаченню. І регіональне управління «Приватбанку» завжди фінансувало різдв’яні, пасхальні, на Трійцю передачі і ця традиція продовжувалася постійно. Потім це знайомство переросло в якісь більші тісні стосунки.
Згодом, коли він обійняв посаду голови обласної державної адміністрації, виник вже інший спектр питань. І коли спілкувався з ним, то не потрібно було довго пояснювати, що хочу. Було або сприяння, якщо це було реально, або казав, що це неможливо, бо ми переходимо якісь певні рамки дозволеного.
Питання, які ми порушували, стосувалися переважно загально церковних справ і їх спектр був дуже широким. Але я завжди знаходив з його боку сприяння, порозуміння. Тому коли постало питання вибору, за кого голосувати, кого підтримувати на посаді міського голови, громада однозначно віддавала свої голоси за Миколу Ярославовича Романюка. І те, що він відпрацював на посаді міського голови Луцька, один термін, другий, це був вибір самої громади.
Незважаючи на його минувшину, він був у душі людиною віруючою. Просто в певний період з певних причин це не можна було виражати ззовні, але в середині перемагало те, що він із християнської сім’ї. Це давало йому підстави і заходити в храм, і не дуже довго вагатися. Перебуваючи на різних посадах, особливо в останні роки, він регулярно відвідував богослужіння, не лише коли відспівували воїнів чи під час святкових урочистостей, а просто заходив до храму, цікавився що є у храмі, біля храму.
А найбільше ми контактували, коли нас об’єднала біда, тобто, війна на Сході. Що давало можливість і моральні підстави зателефонувати один до одного в будь-який час дня і ночі. І це не були пусті дзвінки, а це були якісь питання, які потрібно було терміново вирішувати. У нас був навіть такий вислів:
«Дружба – поняття цілодобове».
Я казав, телефонуйте до мене коли потрібно, а він – мені повторював те саме. І ці спільні церковно-державні справи, які у нас піднімалися, з успіхом вирішувалися. Тому мій спогад, це вдячність порядній хорошій людині.
Знаю його більш глибинно. З часом перестали тримати один від одного таємниці і розмови наші стали менш дипломатичні, ми говорили відверто і по-суті. І десь в глибині душі він, напевно, і сам не помітив, як все більше переймався життям міста. Тобто місто для нього було не якась там посада, звання, чи робота. Це було щось його, і незважаючи на різні політичні течії, тенденції, дурниці які там розповідають, він просто хотів зробити місто кращим.
У нього було постійне бажання побільше друзів знайти для міста за кордоном, в Європі. Свідчення цього навіть такий його проект як «Луцьк – Волноваха». Хоча, здавалось би, районний центр для обласного центру з однієї сторони ніби не рівень, а з другої сторони він пішов на ці контакти тому, що там загинули наші хлопці і було велике бажання вшанувати їх пам’ять. Він любив і шанував людей: і живих, і померлих у тому числі. Тому, коли розмовляли з ним про те, як маємо вшанувати тих хлопців, виник цей проект і задум звести у Волновасі храм. І ось так спільно храм будуємо, донеччан возимо на Волинь і волинян на Донбас, щоб показати, що ми єдина велика Україна і немає між нами ніякої ворожнечі. А саме її намагаються посіяти наші вороги.
Завжди з приємністю згадую про ті дні, роки нашого спілкування. Це гарний був ще довоєнний час. Розповім про одну із цікавих історій, які у нас були. Весною, здається 2012 року, я із студентами Волинської православної богословської академії на запрошення обласного управління лісового і мисливського господарства допомагали садити ліс. І попросив там собі садженці дуба: «Чи не можна їх взяти собі, щоб посадити біля храму?». Мені дозволили взяти декілька деревець. Привожу їх в Луцьк. Якраз обмінювався інформацією з Миколою Ярославовичем і наприкінці розмови кажу:
«Ось я дуби привіз. Може посадимо їх разом?».
«Та я на роботі, Звільнюся десь біля 23-ї години», – каже. А була вже дев’ята година вечора. «Добре, я якраз в ту пору буду гуляти», – відповідаю.
Одинадцята година вечора. Весна Він приїжджає до Свято-Троїцького собору в парадній формі, при краватці, в гарних туфлях. А це ж весна, трохи болото. Каже:
«Я буду ямки копати».
Даю йому лопату і ми там, де у нас цвинтар, попід огорожею садимо ці дубки. І що цікаво, всі йдуть а ми сміємося, один одного підколюємо. Кажу:
«Уявіть, якби хтось із журналістів прийшов і побачив, що це міський голова з митрополитом вночі роблять на цвинтарі з лопатами? Вандали! Розкопують могили!».
Могли б придумати таку сенсацію. Але якось так Господь відводив від всяких питань, що ніхто з тих, що йшов поряд з парканом, не звертав увагу, що там на цвинтарі вночі робиться. Лише мале дитя, яка їхало в тата на плечах, запримітило.
– А що ті дяді роблять? – запитує. Той і собі:
«А що ви тут робите?».
«Ми дуби садимо».
Він з недовірою подивився. Потім пожартували:
«Скарб шукаємо тут».
Посадили там дерева. Ось така смішна історія у нас виникла.
Згодом ми там робили ремонт, розчищали територію і частину цих дерев посадили біля монастиря в Жидичині, вони добре прийнялися і пнуться вгору. Так що посаджені тієї весни нами з Миколою Ярославовичем дуби ростуть і там. Дуб дерево багатолітнє і пам’ять про нього залишиться не на рік і не на два, а на століття навіть завдяки цим деревам. Бо кажуть: треба посадити дерево, виростити сина і збудувати будинок. Він все це зробив.
Хоча не його вік, не його час відходити з цього світу, але я думаю, що напевно таких робочих рук треба там на небесах і Господь забрав його до себе, щоб він і там ще щось зробив. Шкода, але будемо шанувати і пам’ять про нього творити, і показувати приклад на його житті для інших людей, як треба любити своє місто, свою Батьківщину. Він був легким на підйом, до якихось там дій.
Або взяти таке питання, як зведення в Луцьку нових храмів. Якщо було реально виділити землю під їх будівництво в якомусь мікрорайоні, якщо там не було додаткових якихось перешкод, то з його сторони заперечень не було. Це були рішення міської ради, які сьогодні з успіхом втілюються в життя і храми стоять якщо ще не збудовані, то вже під куполами. У нас сьогодні теж хороші стосунки з владою і це завдяки тим крокам, які спочатку були зроблені разом із Миколою Ярославовичем.
Якби це не звучало, але війна дуже швидко всіх нас об’єднала докупи. Через біль і страждання ми стали один одного краще чути і розуміти. Я б не сказав, що сьогодні все гармонійно та ідеально. Але ці контакти, ці стосунки, налагоджені ще за часів керівництва Луцьком Миколою Ярославовичем, продовжуються.
Микола Ярославович міг співчувати людям. Візьміть Волноваху, якби не було співчуття до тих матерів… Це не всі з Луцька, скажемо так, це загалом з Волині хлопці загинули… А не було б співчуття, він міг би сказати: «Це ваші проблеми. Я ж лише міський голова. Це ж не всі лучани, я не повинен цією темою займатися». А він турбувався за всіх. Пам’ятник, який у Волновасі поставили і храм, який зводять, це в пам’ять про усіх загиблих бійців 51-ї Окремої механізованої бригади.
Що стосується загибелі наших бійців під час війни, я думаю, що він переймався найбільше серед усіх владців, які тут були. Це була якби його біль і він за це відповідав. Він слідкував чи привезли того бійця, чи встановили ДНК.
«Нарешті, – каже, -– встановили нашому бійцю ДНК. Розкопують у Запоріжжі, де поховали, і мають сюди привезти».
Він увесь маршрут продивлявся, щоб хлопця доставили, батьків заспокоїли, лікарі були, машини…
Його позиція під час Євромайдану була чіткою проукраїнською. Він не бігав уліво, чи вправо, а йшов прямою дорогою. Його пробували штовхати ті туди, ці сюди тому, що спочатку одна влада, потім друга. Ми розмовляли з ним і визначилися, що нам головне наша земля, наш край і правда, на якій ми стоїмо. Для того, щоб зробити громаді добре, не треба бути партійцем. Він був насамперед міським головою, а не партійним лідером.
Пам’ять про Миколу Ярославовича живе і не тому, що це свіжа пам’ять. Впевнений, що ми про нього будемо згадувати дуже і дуже довго. Бо діла його не дадуть нам підстав про нього забути. Тому я з вдячністю про нього згадую і молюся. Хай Господь дає йому царство небесне.
Микола ЯКИМЕНКО.
На фото автора, Володимира ДАНИЛЮКА, Богдана ГОНЧАРУКА і пресслужби Луцької міської ради: остання земна дорога Миколи Ярославовича; Микола Романюк під час інтерв’ю; прощання в холі облмуздрамтеатру; на чолі ПриватБанку; один із робочих виїздів; прийом закордонної делегації головою облдержадміністрації; під час вшанування полеглих на кладовищі в с. Гаразджа; освячення місця під будівництво православної церкви в м. Волноваха; траурний портрет Миколи Романюка.